Мої найглибші враження від подорожей з волонтерами на Донбас у прифронтову зону були пов’язані саме з темою школи та дитинства. Тоді ці подорожі здавалися зануренням у паралельний світ, а потім ми поверталися на «материк» – тобто у мирну частину України. І це були два зовсім різні світи, де навіть дитинство мало зовсім інше забарвлення.

Перша волонтерська поїздка – квітень 2016 року…

Наближається свято Великодня і старенька волонтерська автівка до верху навантажена смачними подарунками. Діти прифронтової зони чекають на паски, солодощі та прості подарунки, бійці чекають на ліки.

Автівка ламається, навіть не доїжджаючи до Донбасу, і немає жодної можливості її полагодити. Шукаємо, чи може хтось нас підібрати, а головне – довезти їстівні скарби.

Нам пощастило: на вантажівці, мабуть 1970-х років, розбитими дорогами Донбасу ми дісталися Мар’їнки. Напередодні там вбито мирного мешканця, просто біля свого будинку. Але ж війни нема, вона не оголошена.

Нас зустрічають біля школи. Літня працівниця школи довго розповідає, як страшно жити, коли невідомість. На школі – сліди від куль. Зовні. Всередині… А по коридорах розклеєні маркувальні стрічки різного кольору, що означають: під цією стіною стояти можна, а під цією – небезпечно. Діти можуть не зорієнтуватися, коли раптом почнеться стрілянина.

На вулицях містечка багато дітей різного віку, і біля самої школи також. На сусідному будинку – величезний слід «прильоту», груда цеглин під під’їздом. З-під цеглин проросли тюльпани…

2016 рік… До початку повномасштабної війни ще шість років…

Малюк біля обстріляної шкільної стіни у Мар’їнці

…Прямуємо до Красногорівки

Це містечко поруч з Мар’їнкою. Район містечка, наближений до лінії фронту, постраждав найбільше. Посеред нього й розташована школа, яка на той момент уже понад рік стояла зруйнована. Дірки від снарядів у стелі, стінах, розбиті вікна… Всередині життя завмерло: покинуті класні кімнати, парти з книжками, іграшки та фортепіано, яке вже не видає звуків музики. Нам назустріч виходить працівниця школи, розповідає, як своїми силами колишні співробітники рятують навчальний заклад від подальшого руйнування дощами й вологою. Розуміють, що врятувати неможливо, але не можуть покинути рідні стіни напризволяще. Навіть я розумію, що школу відновити важко, а, скоріше за все, неможливо.

Зруйнована війною школа Красногорівки
Те саме піаніно, яке вже ніколи не заграє
У руці місцевої вчительки – фрагмент снаряду, який влучив у школу Красногорівки

Сильне враження від маленької Красногорівської школи на вулиці 8 березня. Ця вулиця в ті роки зазнала великих руйнувань. Одноповерхову школу тоді вже частково відновили, та 1 вересня 2016 року вона відкрила двері для учнів. Проте сліди від куль на стінах нагадували про війну, що була так близько.

Дівчинка з Краснопілля біля обстріляної школи

Удень Красногорівка жила тоді нібито звичним життям. На майданчиках гуляли діти, в парках – матусі з колясками та літні люди. Іноді здавалося, що майже ніщо не нагадує про війну. Можливо, лише воронки від снарядів на асфальті. А вночі було чути звуки пострілів, у місті не вмикали ліхтарі.

2016 рік… До початку повномасштабної війни залишалося 6 років…

Хлопчаки з Красногорівки поруч зі пошкодженою снарядами спортивною школою

Селище Нетайлово…

Розташоване на відстані близько 2 км від сумнозвісного селища Пєскі, вщент зруйнованого. На той час там тривали бої, а в Нетайлово  працювала у майже звичайному режимі школа-садочок. Діти у вишиванках вітали волонтерів, співали пісні, танцювали, раділи подарункам. У двох кілометрах звідти рівень небезпеки був дуже високий. Як діти звикли до того, що війна так близько?

Вихованці дитячого садочка у воєнному Нечитайлові

2018 рік. Інша поїздка… Селище Опитне…

Воно знаходиться у декількох кілометрах від Авдіівки. Але дістатися туди можна було тільки пішки, повз заміновані поля. Так ми і йшли разом з місцевою волонтеркою Аліною.

Офіційно за селище ніхто в той час не відповідав. Будинки майже всі пошкоджені, обгорілі дерева, в садках покинутих будинків зріли нікому не потрібні яблука та виноград. Скрізь квіти, що розпустилися за відсутності господарів, покинуті іграшки, дитячі візочки. Там якимось дивом жили, точніше виживали пару десятків мешканців, яким не було куди дітися. В селищі не було електрики, газу та водопостачання.

Нам пощастило зустріти трьох місцевих мешканців, вони спочатку злякалися, бо не знали, хто ми, звідки. Потім ми побачили, як вони скучили за спілкуванням чи бодай якимось співчуттям. Один з мешканців показав нам розтрощені будинок культури, школу та дитячий садочок. Дірки в стінах, вибиті вікна, уламки скрізь.

“Килим” з книжок в шкільній бібліотеці в селі Опитне
Самотні іграшки в зруйнованому навчальному закладі в селі Опитне

Але найбільше враження справила бібліотека: на підлозі “килим” з розкиданих книжок та іграшок, нікому вже не потрібних, розкидані шкільні парти. І знову покинуте фортепіано, як символ забуття. Культура та війна – речі не сумісні… Так само пішки, ще до настання темряви, ми рушил з покинутого селища Опитне до Авдіївки.

Через чотири роки війна дісталася інших міст та селищ України…

Дякуємо, що нас читаєте, україночки!
Якщо ви маєте цікаву історію, героїню, публікацію, експертну думку і маєте бажання роповісти, поділитися з нашим журналом, напишіть нам на пошту: vpasichnyk2007@ukr.net. У листі обов’язково вкажіть свої контакти, суть пропозиції та коротку інформацію про себе.
Долучайтеся до спільноти українок!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: