У проєкті “Коло надії” візьмуть участь лише жінки або жінки з дітьми, які втратили чоловіків під час бойових дій, або матері солдатів, які загинули, захищаючи нашу країну від російської навали. Про підготовку, особливості, команду та завдання цього проєкту ми поспілкувалися з його керівницею Оленою Заславською.

Олено, розкажіть про себе – чим займаєтесь поза проєктом «Коло надії»?

Дякую за запитання. Ви знаєте, питання про мене і складне і просте одночасно.
За освітою я архітектор, за фахом – дизайнер.

Як дизайнер я багато років працювала над розробкою історичних виставок, над виданням книжок, розробкою веб-проєктів і не тільки. Але все своє професійне життя шукала можливість вільної творчої роботи, а саме реалізовувати освітні і не лише освітні проєкти за власними ідеями.

Це був дуже непростий шлях безперервного навчання і роботи над собою. Я знаю по собі: якщо людина насправді чогось прагне, бажання здійсниться

Олена Заславська

У 2015 році я стала виконавчою директоркою організації «Сіоністська федерація України» (СФУ). На той час вона формально існувала років п’ятнадцять, але не була юридично зареєстрована в Україні та майже не вела активну діяльність.

З того часу ми розробили понад десять різних програм. Зокрема, провели велику міжнародну конференцію, виставку «Держава Ізраїль – українське коріння». Зараз діють два розмовних клуби – з івриту та їдишу, загалом не менше десяти проєктів, які пов’язані з освітою і навіть зі статистикою.

Наприкінці 2021 року на конференції в Будапешті, в якій брала участь делегація СФУ, було дуже приємно відчути, що наша організація – одна з найактивніших серед федерацій Європи.

У 2020 році з’явився ще один проєкт, повністю мій, авторський, який згодом теж перетворився на громадську організацію – студія «Діє-Слово». Це сучасне онлайн медіа з новими можливостями та великими перспективами. Це також моє захоплення та натхнення. За останні два роки у нас вже сформувалася постійна, саме наша аудиторія. Ми проводимо лекційні сесії, інтерв’ю, презентації. «Діє-Слово», до речі, активно підтримує проєкт «Коло надії».

«Коло надії» – дуже багатогранна назва. Що вона символізує, і в чому полягає суть цього проєкту?

«Коло надії» ставить за мету перш за все посилену психологічну підтримку жінок або жінок з дітьми, які втратили на війні чоловіків, а також матерів, які втратили на війні дітей.

Це окремий проєкт, який органічно входить до великої програми «Відновлення під час війни», яку започаткував у квітні 2022 року Ваад України за ідеєю його співпрезидента Йосифа Зісельса.

Хто ваші партнери в проєкті?

У першу чергу цей проєкт підтримав фонд «Разом» – RAZOM, INC (Нью-Джерсі, США). Також нас підтримав Голландський гуманітарний фонд. Ми співпрацюємо з ним багато років в освітніх програмах, але зараз вся увага фонду спрямована на гуманітарні проєкти. Фінансування роботи психологів узяв на себе Ваад України.

А хто братиме участь у проєкті?

Коли я подивилася на списки, в очах потемніло: всі наші учасники мають незворотні втрати. Майже половина з них втратили під час бойових дій сина або доньку, ще й пережили окупацію в Ірпені або Романівці. У багатьох зараз немає домівок, або вони сильно пошкоджені під час обстрілів.

Ми впевнені, що після того, як наші учасниці приїдуть до Карпат з цілющим гірським повітрям, коли вони попрацюють з нашими психологами, відпочинуть, то знайдуть у собі сили для того, щоб повноцінно жити далі.

Ви спитали, чому проєкт називається «Коло надії». Це сподівання на те, що попри все пережите життя ще може буде продовжене

З чого і як почали реалізацію «Кола надії»? Як побудований процес?

У проєкті «Коло надії», як і в програмі «Відновлення під час війни», найголовніше – це щоденна робота учасниць з психологами, групова психологічна робота, робота з дітьми.

Психологи, запрошені на проєкт, мають, зокрема, досвід роботи у Всеукраїнському центрі по роботі з втратою «Родинне коло» і в схожих проєктах. «Родинне коло» – одна з перших в Україні організацій, що розпочала надавати психологічну підтримку родинам, які втратили близьких на Майдані та на початку війни у 2014 році. Тобто це фахівці, які мають великий досвід роботи саме з втратою та горюванням.

Керує командою психологів методист Сусанна Ангелова. Ми почали співпрацю в той час, коли ще не йшлося про окремий проєкт, і дуже швидко знайшли спільну мову. Потім я запросила її до “Кола надії”. Ми розділяємо пріоритети щодо командної роботи, щодо ставлення до наших учасників тощо. Тому я впевнена, що команда психологів буде у нас найпрофесійніша.

Психологи проєкту не тільки повинні мати достатній досвід роботи, але й бути відповідальними і за те, що відбувається безпосередньо на зустрічах й поза ними.

Наскільки майбутні учасники вірять, що робота з психологом допоможе?

Скажу відверто – більшість учасників не мають попереднього досвіду роботи з психологами. На жаль, у нашій країні це не так популярно, як, наприклад, в Ізраїлі. Багато хто не знає відмінностей між психологом та психіатром, і тому має побоювання.

Тут також треба розуміти, що робота з психологом – це важка робота з самим собою. Психолог знаходить внутрішні резерви, які завжди притаманні активній людині. В стані розпачу, відчаю, ми самотужки не маємо сил їх знайти, а тим більше не маємо інструментів застосувати.

Це важка праця двох людей, під час якої ми спостерігаємо диво справжнього відновлення – повернення людини до нормального життя.

Зараз не всі фахівці збігаються думками щодо принципу підбору учасників групи з аналогічними травмами. Є різні підходи до цього.

Тому наш проєкт – це своєрідний експеримент. Тільки після його завершення ми зможемо проаналізувати результати та зробити належні висновки

Процес багаторівневий – для нього потрібна сильна команда. Як ви її формували?

З більшістю наших волонтерів я давно знайома особисто – це й студенти Сертифікатної програми, це й слухачі Студії «Діє-Слово». Перед зустрічами в студії я розповідала про проєкт, коли він був ще на стадії ідеї. Наприклад, саме звідти прийшла до нас наша чудова керівниця зміни – Неля Грищенко.

Потім до нас приєднались три наші «випускниці». Вони взяли участь у програмі, а згодом ми запросили їх вже волонтерками.

І так потроху сформувалася справжня дружня сім’я, на яку можна покластися.
Сьогодні, у воєнний час, мати можливість бути корисними іншим – велика сила, яка підтримує і надихає жити далі навіть після важкої втрати. Коли постало питання, чи бути «Колу надії», перше, що я зробила – запитала у команди. У відповідь почула тверду впевненість у необхідності такої роботи.

Слово “будувати” підходить для команди?

Так, звісно. Побудова сильної, надійної команди – це непростий процес. Для цього потрібен не тільки досвід, а й певні психологічні настанови. Найголовніше в команді – це взаємоповага, довіра та розуміння, для чого ти в ній знаходишся.

«Коло надії» – це робота з втратами, це складні жіночі історії, долі. Як ви і ваша команда вибудовуєте стосунки з учасницями?

Мені говорили наші волонтери приблизно таке: «Знаєш, я поспілкувалася з трьома родинами, а потім плакала дві години». Дуже складно, особливо без відповідного досвіду, працювати з родинами, які бачили стільки горя. Тому ми проводимо спеціальні семінари з психологами, де формується підґрунтя для сприйняття чужих проблем без власного вигоряння.

Але ми всі розуміємо: якщо людина має певну емпатію та може співчувати, неможливо її перекроїти, навчити не «брати до серця»

І не потрібно цього робити. Вміння працювати з такими родинами приходить тільки з досвідом. Я спостерігаю, як наші дівчата теж змінюються, перестають плакати над кожною історією, а спокійно, професійно і чітко роблять свою справу.

Які історії вас вразили, розчулили?

Чесно кажучи, я завжди вважала, що мене розчулити складно. Може тому, що я колись, у 25-річному віці, десять днів провела у повністю знищеному землетрусом Спитаці, а може тому, що маю великий досвід спілкування з різними людьми. Складно сказати. Але коли ти спілкуєшся з матір’ю, яка втратила сина, ти будеш плакати разом з нею. І тут не допоможе ніякий попередній досвід, нічого.

Що взагалі зрозуміли про наших жінок?

Наші українки дуже різні. За характерами, звичками, умовами довоєнного життя. Але їх об’єднує кілька спільних речей.

По-перше, це прагнення вижити й надати своїм дітям відчуття безпеки. А по-друге, це бажання бути корисними своїй країні. Більшість наших жінок не на фронті в прямому розумінні, але в них свій фронт. Це і приготування їжі для військових, допомога біженцям, робота на гуманітарних складах і ще багато речей, де можна відчути свою необхідність.

Це відчуття, що ти приносиш користь, допомагає вистояти й стати ще сильнішими

Як ви це витримуєте, як самі відновлюєтеся під час такої емоційної роботи?

У наш час відновлення – це зміна діяльності. У мене багато програм, які потребують уваги. І єдине, що допомагає в такій ситуації, – це перемикатися.

Ще мій найдорожчий скарб – справжні друзі, люди, з якими ми разом вже не один десяток років, а також, звісно, родина. Ця підтримка неоціненна.

Чи маєте в команді чоловіків? Як їм працюється й «переживається» усе це?

Саме наша команда – команда «Кола надії» – майже повністю жіноча. Жінка завжди краще зрозуміє жінку, скоріше поділиться своєю особистою історією або проблемою. Чоловіки, як мені здається, якщо вони не на передовій, більше займаються питаннями армії та оборони.

Як плануєте далі розвивати цей проєкт?

Звісно, проєкт має розвиватись. По-перше, я б хотіла провести не одну зміну, і ми весь безперервно шукаємо для цього фінансові можливості. По-друге, дуже важливо, а що буде після. У нас вже не менше десяти різних варіантів, який розвиток надати проєкту після його закінчення. Є багато творчих ідей, але про це можна буде говорити тільки у листопаді-грудні.

Щоб взяти участь у проєкті, треба заповнити анкету за посиланням. Щоб допомогти проєкту або надіслати запитання: votezion@gmail.com.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: