Олена Долгопол – викладачка Харківського національного університету міського господарства імені О. М. Бекетова, а її історія – це історія про відданість українських вчителів, які й під обстрілами, у бомбосховищах не припиняли виконувати свою надважливу місію – навчати. Ця історія є частиною збірки вчительських історій «Жити, щоб навчати», яку створила ГС «Освіторія» у межах національної премії Global Teacher Prize Ukraine.

ВОЄННІ БУДНІ

З березня й до травня 2022 року я працювала в проєкті «Спільно. Точки зустрічі», який організував фонд «Професійний розвиток Харкова» за підтримки ЮНІСЕФ в Україні. Моїм завданням було надавати психологічну та емоційну підтримку дітям і підліткам, які переховувалися від обстрілів у харківському метро. Разом із волонтеркою Ларисою ми майже щодня приходили на станцію метро «23 серпня» та проводили неформальні заходи. 

Працювати з молодшими школярами, які пережили травму війни, — це далеко не те саме, що працювати зі студентами університету

Тому мені знадобилося трохи часу, щоб адаптуватися до нових, часто екстремальних умов. Попри всі перешкоди, нам вдалося швидко порозумітися що з малечею, що з батьками. Щотижневі тренінги, які організовував для волонтерів фонд «Професійний розвиток Харкова», допомагали нам краще зрозуміти дитячу психологію та поведінку в умовах війни.

Часто нам із Ларисою доводилося відходити від плану занять, а інколи — навіть докорінно його змінювати, щоб врахувати інтереси, настрої та побажання дітей. Кожна зустріч була суцільною імпровізацією. 

ДІТИ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

У метро дітям бракувало уваги та ласки, бо дорослі самі були налякані війною. З наймолодшими потрібно було постійно говорити, пояснювати складні речі простою мовою. 

Запам’яталася ситуація, коли один хлопчик запитав мене: «Що таке перемога?» Спершу я трохи розгубилася, бо для дорослих відповідь очевидна. Проте для дітей все інакше. Вони ж ніколи не знали війни і для них дивно, що дорослий світ може бути таким жорстоким.

Тому я просто взяла карту України та сказала: «Ось це — кордони нашої країни».

Після цього ми разом зробили висновок, що перемога — це коли ЗСУ поверне всі захоплені росією українські землі. Зустрічі відбувалися майже щодня. Єдине, що могло мене зупиняти — це зростання кількості хворих у метро та шалені обстріли Харкова. Проте щоразу візит на станцію «23 серпня» був для мене маленьким святом. З різних боків платформи метро до нас із Ларисою збігалися діти, які стали нам майже рідними. 

НЕОЦІНЕННИЙ ДОСВІД

Спершу ми проводили заняття на східцях. Проте там завжди докучав протяг і було гамірно, тому згодом працівники метро виділили для нас куточок вестибюля, де навіть поставили декілька парт і стільці. Відтоді зустрічі стали більш комфортними та змістовними. Про заняття за шкільною програмою тоді не йшлося, бо ми насамперед хотіли відволікти дітей від складних реалій життя. Тому ми просто разом гралися, співали, танцювали або ліпили фігурки з пластиліну та солоного тіста.

Не минуло й місяця від початку нашого проєкту, як у дітей вже не було часу нудьгувати в метро

Охочих допомагати стало так багато, що нам, волонтерам, довелося узгоджувати графік роботи, щоб малеча весь час була «в русі». До нас із Ларисою приєдналися вчителі художньої школи імені Іллі Рєпіна, тренери спортивної школи та аніматори. 

За тримісячне волонтерство в метро у мене з’явилося більше нового досвіду, ніж за 30 років роботи у сфері освіти. Кожна зустріч була непередбачуваною та вимагала вміння швидко діяти в стресових умовах. Це кардинально відрізнялося від затишних і монотонних занять в університеті. 

«МАМО, ПИШАЮСЯ ТОБОЮ»

З усіх наших заходів мені найбільше запам’яталося святкування Великодня. Тоді ми з Ларисою влаштували для дітей і їхніх сімей справжнє свято. Я напекла пасочок і підготувала сценарій, а моя колега допомогла оформити імпровізовану світлицю та провести конкурси. Наші вихованці з батьками співали, відгадували загадки, танцювали та гралися. 

На декілька годин вони відволіклися від війни та просто повеселилися. Для нас їхні щасливі усмішки були більшою винагородою, аніж тисячі слів подяки.

Мої друзі кажуть, що волонтерство в метро — це подвиг, на що я завжди відповідаю: «Справжній подвиг творять наші воїни на фронті. Я лише роблю те, що можу»

Дехто зі знайомих навпаки дивується та запитує: «Навіщо вам цим займатися, хіба хтось це оцінить?», «Як же ви встигаєте поєднувати роботу в університеті з волонтерством?» Тоді я згадую, як одного разу донька написала під одним із моїх дописів у Facebook: «Мамо, пишаюся тобою». Те, що найрідніша людина цінує та поважає мою роботу, — це вже достатня причина, щоб продовжувати допомагати всім, хто цього потребує.

Підписуйтесь на наш дайджест у Telegram, жіночі історії в Інстаграм та приєднуйтеся до нашої веселої 46 000-ї спільноти у Facebook. Не спамимо дописами, ділимося лише дійсно цікавим.