Олена Живко – ветеранка, волонтерка, адвокатка. Вона з власного досвіду знає, що таке війна від 2014 року, повномасштабне вторгнення, евакуація полеглих бійців під обстрілами. А також те, що починається після фронту – повернення до цивільного життя. Колись такого звичного, але не нині. Це наче нові й нові хвилі випробувань, які долають ветерани й ветеранки. Часто наодинці та всупереч всьому. 

Допомагають реінтегруватися ветеранам та їхнім родинам різноманітні соціальні проєкти та громадські організації. Одна з них – ГО «Об’єднання Добровольців» з Львівщини, з якою Олена Живко отримала фінансування від Українського ветеранського фонду Міністерства у справах ветеранів. Власне, Український ветеранський фонд розповів нам її історію з перших уст. 

ДОБРОВОЛИЦЯ

“Рішення піти на фронт я ухвалила відразу після повномасштабного вторгнення, оскільки з 2014 року перебуваю у ветеранській організації. Раніше їздила на фронт як волонтер, а у 2022 році добровільно вступила до війська. Була в складі 80-ї бригади, яка пройшла одні з найважчих боїв на фронті. 

Моїм завданням була евакуація загиблих. Тобто не ця евакуація, яка відбувається зараз – від моргу до моргу. Часто це було прямо з поля бою до моргу і потім вже до Львова. То був період,  коли не було чітко визначеної лінії фронту. Інколи в містах, у які ми заїжджали, були прориви, їх захоплювали росіяни. Це були специфічні завдання. Непростий час, коли дуже небезпечними були саме переїзди.

Але їздити на фронт у 2014-му, чути навіть роботу артилерії десь далеко і відчути на собі війну 2022-го… Я зрозуміла, що до цього війни не бачила.

Не скажу, що вона була легша, але повномасштабне вторгнення – дуже сильне, з потужним застосуванням усіх видів зброї. Тому це справді складно та страшно. 

Найстрашнішим було те, що коли ти їздив як волонтер, війна була десь там. Вона не зачіпала твою родину, доньку, батьків.

У мене не було хвилювання за себе, але з’явилася страшенна тривога за рідних. Безпечних місць в Україні не існує. Ворог може атакувати будь-де

Специфіка моєї роботи полягала в тому, що я регулярно поверталася до Львова. Тіла ми евакуйовували до львівського моргу. Навіть тіла загиблих з  Житомира нам часто доводилось везти у Львів, бо у Житомирі на той момент була дуже невизначена ситуація. Тобто, ми їхали до Житомира, він був під сильним обстрілом, розпочиналися бої, і нас просили поки що тіла не везти.

Коли ми приїжджали до Львова, рідні та волонтери передавали допомогу хлопцям. На Південь і Схід ми повертались не пустою машиною. Тому волонтерська діяльність не припинялася. До прикладу, в березні 2022-го ми активно привозили в Миколаїв дитяче харчування і памперси. Потім маленьких дітей у великій кількості евакуювали, і вже такої потреби не було. Відтак, ми привозили вже більше чогось для військових. 

У вересні 2022 року я повністю повернулася до звичайного цивільного життя. Згодом повернулася і до роботи адвоката, продовжуючи волонтерську і соціальну допомогу, допомогу у поверненні з фронту.

ВЕЛИКА ВІЙНА:
НА ПЕРЕДОВІЙ І В ТИЛУ

До війни ми готувалися всією організацією, для нас не було чогось нового. Я розумію, що немає людини, яка б була повністю готова до війни, адже війна – це такі обставини, до яких не підготуєшся. Проте ми розуміли, що на нас чекає.

Громадська організація «Об’єднання Добровольців» – всеукраїнська, і напередодні повномасштабного вторгнення ми проводили курс для цивільних. Розповідали їм, як поводитися під час повномасштабного вторгнення, про укриття і їхні види. Робили саме такий акцент. На відміну від інших вишколів, де вчили цивільних тримати зброю в руках, ми вчили, як правильно ховатися. 

Якщо цивільного навчиш тримати зброю, він не завжди адекватно може зорієнтуватися в ситуації, зрозуміти, де наші війська, а де ворог. Цивільний з автоматом може стати жертвою. По ньому можуть почати стріляти: як свої військові, так і ворог. А знання про те, як сховатися, можуть вберегти життя.

На наших вишколах військові рекомендували не виїжджати з великих міст до маленьких, і, як виявилися, вони мали рацію. Це показав приклад Ірпеня і Бучі. Все-таки великі міста – як фортеці, їх складніше взяти.

У своєму внутрішньому колі ГО ми домовилися, як діяти в тих чи інших ситуаціях, що робити, якщо вимкнуть зв’язок. 

Наша організація долучилася до патрулювання певних об’єктів у Львові, Києві та інших містах. А я долучилася до війська, тож усі соціальні проєкти відійшли на інший план

Я помітила таку тенденцію: у великих містах значно краще налагоджена робота з ветеранами та для ветеранів. У час повномасштабного вторгнення, наприклад, у Львові працює багато міжнародних організацій. Відповідно у менших громадах цього всього у рази менше. Навіть групова робота з психологом у місті результативніша, аніж в селі чи маленькому містечку. У Львові дружини загиблих приходять на зустрічі, й у більшості випадків вони не знайомі одна з одною. В маленьких громадах це проблема: ти відкриваєш душу, а поруч люди, які тебе знають. Люди бояться осуду, бояться, що сусіди з села будуть говорити: мовляв, «вона ходить до психолога».

У нас бували випадки, коли люди вперше чули, хто такі психологи. Сприймали психологів як людей, що лікують психічно хворих. І наші спеціалісти мусили це пояснювати.

Коли людина повертається з війни у великі міста (Львів, Київ), родина та саме місто спонукає більше працювати, бути в постійному русі, тому що так побудований світ. Скажу з власного досвіду: коли я повернулася з фронту, мені було дуже складно.

На фронті я мало спілкувалася з живими, я постійно бачила загиблих. І мені було складно повернутися в місто, де грає музика, ходить багато людей, немає вибухів.

Моєю мотивацією була дитина й обов’язки. Ці речі спонукають повернутися до роботи. Навіть якщо ти не хочеш.

Щодо маленьких сіл та міст.  Маленькі громади – це інший прожитковий мінімум та значно вужчий вибір для людини. Там людям важче, немає куди піти, немає кінотеатрів, спортзалів, немає якихось ветеранських середовищ – немає вибору. Банально, людям нудно. Звісно, й люди у великих містах часто впадають в депресії, починають вживати спиртні напої, але в маленьких містах, за моїми спостереженнями, складається безвихідь – людина потрапляє в пастку. 

Вкрай важливо працювати з такими людьми й показувати, що вибір є, вихід є і що депресія – це нормально, безсоння – це нормально. Це все наслідки війни, які можна подолати. Часом ти думаєш, що з тобою щось не так, що в тебе просто «їде дах», але насправді така історія є у кожного, і треба навчитися з цим жити, скористатися допомогою і повертатися до нормального життя. Саме суспільство на місцях може та має взяти на себе вагому частину відповідальності за повернення ветеранів до цивільного життя.

Цього принципу дотримується і наша ГО, маючи ціль та бачення, а, головне, розуміння, тому наша ідея була підтримана: громадська організація «Об’єднання Добровольців» з Львівщини стала переможицею конкурсу Варто+ГО від Українського ветеранського фонду Мінветеранів.

ПРАЦЮВАТИ З ВИКЛИКАМИ

Наша пріоритетна задача на сьогодні – допомогти ветеранам та ветеранкам, дорослим та дітям, які того потребують, адаптуватись до цивільного життя, соціалізуватися й прийняти нові умови та реальність. У Львівській області ця категорія людей налічує 200 000 осіб. Більшість з них проживає у територіальних громадах області, в малих містах та селах і потребує допомоги у вигляді найпростішого: поговорити зі своїми, та знати точно, що вони «свої», дізнатися, як оформити документи, тощо.

З 2014 року наша ГО проводила безліч проєктів. Це було відзначення Дня українського добровольця спільно з Міністерством оборони України, щорічні заходи для дітей на зимові свята, виставки «Портрет добровольця на війні», презентація фронтового Кобзаря у Верховній Раді та багато інших соціальних заходів. Ми робили це за наші членські внески. Наразі усі внески, донати, які в нас є, скеровані на підтримку війська. У планах є багато цікавого, але в пріоритеті – запити від військових частин.

Водночас соціальні проєкти – неймовірно важливі. Зараз дуже важливо вчитися, як повертатися з фронту, як жити з цим всім. Коли повернеться після перемоги велика кількість людей – чи справиться із цим суспільство?

Якщо ми не навчимося працювати зараз із цими викликами, нам буде дуже складно, ще гірше, ніж зараз, навіть під час бойових дій

Аби наші соціальні проєкти й надалі працювали, ми вирішили взяти участь у конкурсі «Варто+ГО» від Українського ветеранського фонду. Скажу відверто, було досить страшно: я як адвокатка складаю багато документів, але проєктна заявка – це інша справа. Ми не мали досвіду написання грантових заявок, але слідували інструкції, й наш проєкт набрав найбільшу кількість балів від експертів. Це надихає.

Приємно, що добровольці вміють не лише воювати, а й класно писати заявки та розвиватися. Важливо те, що ми отримали фінансування на ті проєкти, які зазвичай робили. Наприклад, Український ветеранський фонд оплатив нам паливо на доїзд до громад Львівщини, роботу психологів, юристів. Наша організація й надалі функціонує на волонтерських засадах. Ми не отримуємо заробітної плати, але маємо змогу працювати. Коли є стале фінансування – це дуже класно. Навчитися жити цивільно можна, і це дуже важливо. Коли тебе підтримують – це просто супер.

У нас гарно налагоджена робота з юристом. Їздимо в громади, до сімей загиблих. Вони мають багато питань: по отриманні документів, виплатах. Наші юристи допомагають у вирішенні цих запитів. А з дітьми полеглих героїв ми щопонеділка проводимо арттерапію з дитячим психологом. 

БУТИ СЕРЕД СВОЇХ

Найважча проблема зараз – залучити до роботи демобілізованих, тих, хто за станом здоров’я або сімейними обставинами повернувся з фронту. Ми хочемо дійти до кожного ветерана, аби він знав про ті послуги, які ми можемо надати.

Зараз в громадах ми вже починаємо створювати групи роботи психолога з певними категоріями: окремо сім’ї загиблих, окремо демобілізовані. В одній з громад хлопці військові попросили нас зробити для дружин семінар та пояснити, що відбувається з їхніми чоловіками після повернення з війни, як на них це впливає. Зараз психолог працює над цим. Розуміння один одного допоможе уникнути конфліктів у сім’ях.

Також є запит від старост, керівників соцвідділів щодо того, як їм правильно спілкуватися з військовими та демобілізованими, яких фраз варто уникати

Це дуже важливий аспект, бо не всі можновладці та люди, які працюють з цією категорією людей, насправді  розуміють, як спілкуватися. Ми розпочали роботу й у цьому напрямку.

Окрім того, ми проводимо ветеранські зустрічі з Христиною Панасюк. Це теплі та класні зустрічі. Наше головне завдання – не зібрати повні зали, а згуртувати саме ветеранів. Знаєте, вони тоді розкриваються, говорять, спілкуються всі однією мовою. Мені здається, що там, навіть якщо мовчати, все одно, один одного буде розуміти. 

Ми будемо продовжувати проводити такі зустрічі вже в інших громадах. Комфортне коло побратимів, бути серед своїх – це також терапія. 

Загалом, роботи багато, і ми продовжуємо працювати на спільну справу.

Нагадаємо, що незабаром стартує конкурс від Українського ветеранського фонду Мінветеранів, покликаний підтримати громадські організації, що працюють із ветеранською спільнотою. УВФ – це платформа розвитку ветеранських можливостей.