Українські Праведниці: 5 героїнь, які під час Голокосту рятували євреїв

Насправді українок, які рятували євреїв, не п’ять – їх тисячі. А якщо точніше, то станом на 1 січня 2022 року за даними Інституту Катастрофи і героїзму «Яд Вашем» (Ізраїль) 2 691 громадянину України було присуджено звання Праведника народів світу. За їх кількістю Україна посідає четверте місце у світі.

Цим неймовірним людям Всеукраїнський благодійний фонд «Заради тебе», заснований  громадською діячкою Юлією Гольденберг, присвятив окремий проєкт «Історія крізь обличчя». Його мета – зберегти пам’ять про подвиг тих, кого прийнято називати Праведниками. Ці люди не звикли хизуватися своїми вчинками. На жаль, зазначається у проєкті, різні фонди та інституції почали збирати історії порятунку євреїв через багато років після завершення Другої світової війни. З кожним роком Праведників стає дедалі менше: більшість з них, як і врятованих ними євреїв, уже не з нами.

Тому ВБФ «Заради тебе» вважає за необхідне розповідати історії цих людей. «Можливо, це наша остання можливість увічнити їх при житті та за їх присутності», – додає Юлія Гольденберг і наголошує: «Цей проект є особливо актуальним у сучасній Україні, якій так необхідні свої справжні герої, якими ми можемо пишатися. Персоналії Праведників не можуть бути двозначними і викликати будь-який негатив. Вони ризикували собою і своїми близькими, щоб врятувати зовсім незнайомих людей. Вони є саме той промінь світла, який допоміг розвіяти велику темряву».

«Історії крізь обличчя» – щемливі й вражаючі. У проєкті зібрано чимало розповідей про українців, які допомогли євреям вижити: це і Праведники народів світу, і Праведники України, і Праведники Бабиного Яру. Кожна історія варта уваги. Ділимося кількома у знаковий день – 27 січня, коли світ вшановує пам’ять жертв Голокосту, а всі євреї – тих, хто не давав їхнім предкам стати цими жертвами.

СОФІЯ ЯРОВА
Праведниця народів світу

Єфросинія Бойко мешкала з донькою Софією та сином Сашком у центрі Києва. Неподалік від них мешкала Соня Пікман з двома дочками Нелею та Вірою, 4 та 5 років, а її чоловік-українець Іван був на фронті.

Соня мала типову єврейську зовнішність, а дівчатка – слов’янську. 29 вересня 1941 року Соня з дітьми не виконала наказ, не повіривши обіцянкам німців, та залишилася вдома. Так вони жили до січня 1942 року, коли одна з молодих управдомш наказала Соні одягнутися, вдягнути дівчаток, і повела в комендатуру. Там вона сказала німцю: “Пан, юде!”. Він подивився на Соню, потім на дівчат й вдарив управдомшу. А Соні сказав: “A ти, матка, век до дому”. 

Соня побігла до сусідки Галі, дружини Петра Бойка, дядька Софії, за порадою. Розуміючи небезпеку, вони пішли до мудрої Єфросинії, яка одразу знайшла рішення. Вона наказала Соні та Галі йти з нею до комендатури та свідчити, що вони разом виховувались у дитбудинку (Галя була сиротою), де Соню вважали українкою. Софія мала залишатися вдома з дівчатками Соні; її молодший брат Сашко – слідкувати біля комендатури, щоб встигнути попередити Софію у разі небезпеки.

План спрацював: комендант повірив жінкам, а місцевий поліцай, який чудово знав Соню, промовчав. Так Соня й діти отримали українські документи.

Іншими найближчими сусідами була єврейська родина Ліпницьких, що складалась з чотирьох осіб. Коли німці вторглись в СРСР у 1941 році, голова родини пішов на фронт і загинув. Його дружина Тетяна з дітьми, дванадцятирічною Марою та чотирирічним Аркадієм, вирішила евакуюватися на схід, але не встигли й повернулися до Києва.

На початку вересня 1942 року Єфросинія дізналася від знайомої, що Ліпницькі мешкають у домі цієї жінки. Єфросинія і Софія пішли відвідати своїх колишніх сусідів та принесли їм їжу. 

Тієї ж ночі, попри комендантську годину, Тетяна Ліпницька з дітьми з’явились на порозі дому Бойків. Виявилось, що зять тих знайомих наказав їм вигнати єврейську родину. Ліпницькі сховались у Бойків, а потім Софія відвела їх у Васильків, до своєї тітки. Звідти за допомогою дружини дядька Софії Ліпницькі перебрались до села Ксаверівка, де їх прийняли за біженців, їм вдалось знайти роботу, попри відсутність документів. Після вигнання нацистів Ліпницькі повернулись до Києва.

У 1997 році “Яд Вашем” визнав Єфросинію Бойко та її доньку Софію Бойко (Ярову) Праведниками народів світу. Софія померла у 2020 році…

НІНА БОГОРАД (СУБОТЕНКО)
Праведниця народів світу

Селяни Феодосій Суботенко, його дружина Марія та донька Ніна мешкали в селі Андрушівка Житомирської області. У липні 1941 року німці окупували цю область, а в березні 1942-го в двері будинку родини Суботенків постукав поранений солдат, що втік з полону.

Він назвався Іваном та попросив пустити його переночувати. Наступного дня Феодосій та його родина зрозуміли, що Іванові буде важко продовжити свій шлях через отримане поранення. Вони запропонували йому залишитися в їх домі, допоки він не одужає.

Незабаром солдат познайомився з селянами та навіть організував підпільну групу з метою підриву залізної дороги, яку використовували німці. Іван спав у домі Суботенків, та одного разу він заговорив уві сні. Його рятівники зрозуміли, що він говорить на їдиш.

Коли Німеччина напала на Радянський Союз, він пішов на фронт, залишивши в Києві батьків та сестру Рахіль. Яків нічого не знав про їх подальшу долю та дуже переймався через це. Він мав слов’янську зовнішність і чудово розмовляв українською мовою. І хоча він немав документів, Суботенки погодилися залишити його в своєму домі.

Незабаром Богорад став командиром партизанського загону, що діяв у районі сіл Андрушівка та Вчорайше, проте бійці загону знали його лише як Івана Христюка.

Він повернувся до свого справжнього імені після визволення України від нацистської окупації на початку 1944 року. Після війни, у 1946 році, Яків Богорад одружився із Ніною Суботенко. Ніна та Яків було разом до самої смерті чоловіка.

У 1998 році “Яд Вашем” визнав Феодосія і Марію Суботенків Праведниками народів світу. У 1999 році це звання отримала й Ніна Богорад.

ОКСАНА АНТИПЧУК
Праведниця народів світу

Родина Дейнеків мешкала на околиці села Ужачин Новоград-Волинського району на Житомирщині. Коли розпочалася війна, 41-річний батько Марк Тимофійович працював залізничником, мобілізації не підлягав, бо мав «бронь». Дружина, Лідія Герасимівна, працювала вдома та виховувала двох дітей – 13-річну Оксану та дворічного сина Ананія.  

У липні 1941 року Ужачин окупували нацисти, розпочалося «полювання на євреїв», серед яких була й родина Кесельманів. Їх відправили в Новоград-Волинське гетто, а потім на розстріл. По дорозі до місця страти Зіна Кесельман (Злата) з дворічним сином Наумом втекли до лісу, де їх знайшов Тарас Маманчук – помічник старости з Ужачина. Деякий час він переховував матір із сином у себе, а коли стало небезпечно, повідомив про них своєму кумові Марку Дейнеку.

Марко і Лідія добре знали батька Зіни – Андрія Кесельмана й залишили Зіну з Наумом у себе.

Одного дня 1942 року до Дейнеків завітала родичка Ганна. Вона побачила Зіну й донесла старості села.

На щастя, помічник старости попередив Дейнеків через Оксану про обшук. Зіну сховали в скриню, накривши рядном, а Оксана з Наумом залізли під піч. Лідія сказала поліцаям, що її син хворий, а євреїв вони не переховують. Окупанти залишили хату, попередивши, що якщо знайдуть євреїв, то всю їхню сім’ю розстріляють. Це змусило родину шукати для Зіни із сином новий притулок.

Марко повіз їх у сусіднє село до племінника Миколи Данюка та його дружини Катерини. На вимогу родичів він виписав на Зіну й Наума легітимні документи. Він умовив сусіда, який мав зв’язок із партизанами, забрати Зіну в загін. Наума обіцяв повернути до себе, проте бездітна Катерина попросила залишити хлопчика. Данюки всиновили Наума, охрестивши його Анатолієм.

Після війни Зіна повернулася додому. Вона забрала сина через суд, що ініціювали Дейнеки, де Марко виступив свідком. Так, родина Дейнеків удруге врятувала Кесельманів. Наум Кесельман ніколи не забував про сім’ю, яка врятувала йому життя. А Оксану називав другою мамою.

У 2015 році “Яд Вашем” присвоїв Марку, Лідії та Оксані Дейнеко звання Праведник народів світу.

ГАЛИНА БАБЧУН (ЧОРНА)
донька Праведників народів світу

Олександр і Наталя Бабчун були селянами та мешкали в селі Пристроми, Переяслав-Хмельницького району Київської області. У них було шість дітей віком від 2 до 16 років.

У 1941 році до села повернувся сусід Бабчунів Іван Свириденко разом зі своєю дружиною-єврейкою Ревекою Сапір та двома дочками – Валентиною й Людмилою. Більшості мешканців села було відомо, що дружина Івана – єврейка.

Одного дня, влітку 1942 року, поліцаї увійшли до села та заарештували Ревеку, втім обом її дочкам, Людмилі й Валентині, дозволили тимчасово лишитися з батьком.

Олександр Бабчун та його син Федір викопали яму в своєму фруктовому саду, встелили соломою, зверху поклали ковдри, й там сховали двох маленьких дочок Свириденка. Їх батько, не бажаючи своєю присутністю наражати дівчаток на додаткову небезпеку, поспіхом залишив село.

Сестри переховувались у Бабчунів понад чотири місяці. Іноді вони проводили у сховищі цілі дні, лише час від часу виходячи з нього, щоб трохи побути з дітьми своїх рятівників. Через побоювання бути викритими ніколи не виходили з подвір’я. Наталка Бабчун піклувалася про дівчат, намагаючись замінити їм страчену матір.

На початку 1943 року сестер Свириденко забрав їх дідусь-українець, котрий переховував онучок аж до вигнання нацистів з регіону у вересні 1943 року.

У лютому 2000 року “Яд Вашем” визнав Олександра й Наталю Бабчун, їхнього сина Федора Праведниками народів світу.

ОЛЬГА СИКОРЕНКО (ЯКУБЕНКО)
Праведниця Бабиного Яру

Перед початком війни родина Якубенко мешкала у Києві на вулиці Дмитрівській. В родині було шестеро дітей. З малих років батьки привчали Ольгу до праці. Вона не тільки ходила до школи, але й після занять допомагала по господарству. Коли почалася війна, Ользі було 15 років.

Четверо братів пішли на фронт захищати Батьківщину, Ольга залишилася в Києві. Під час окупації її двічі намагалися відправити на роботу до нацистської Німеччини, та обидва рази їй вдавалося втекти й повернутися додому.

У Києві вона примусово працювала на птахофабриці. Одного разу, вона та дві її подружки не прийшли на роботу, наступного дня фашисти наказали відшмагати дівчат, але дорослі працівники вступилися за дітей.

Колони йшли вулицями Києва. Не винятком була і вулиця Дмитрівська. Натовп проходив і повз будинок, в якому мешкали Якубенки. Одна єврейська жінка штовхнула свою маленьку доньку в бік Ольги, яка чудово розуміла, що чекало на дитину та всіх, хто рушив до Бабиного Яру. Ольга знала, що наражає на небезпеку свою родину, але, не вагаючись, миттєво схопила малечу та забрала її до дому. Так в родині з’явилась ще одна дитина – Світлана.

Дівчинці було близько двох років і батьки Ольги піклувались про неї, як про власну. Світлана залишилась жити з ними, а згодом брат Ольги, Андрій, удочерив її. Сьогодні Світлана мешкає у Німеччині, але постійно підтримує зв’язок зі своїми рідними. 

У 1999 році Єврейська громада України визнала Ольгу Сикоренко Правидницею Бабиного Яру.

Найжахливіше, що пані Ольга, якій зараз 95 років, 3 березня 2022 року опинилася на Київщині в російській окупації. Загарбники розстріляли її зятя, поранили доньку, а потім ще й утримували літню жінку в закритті. 10 березня її на велосипеді, який з одного боку підтримувала поранена донька, а з іншого – небайдужий українець, перевезли на більш безпечну територію, звідки пані Ольгу забрав до себе онук. Зараз він мріє помститися за смерть батька.

“Сподіваємося, що у нас не з’являться нові Праведники, які рятують людей за етнічним походженням та за мовною ознакою”, – зазначається у проєкті “Історії крізь обличчя”. І ми в редакції журналу “Українки” також дуже на це сподіваємося…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Чотири українки, які стали першими жінками у своїх професійних сферах
• Жінки родини Косач: як склалися долі сестер і матері Лесі Українки
• Українська єврейка Міхаль Стамова: дружина рабина і королева сім’ї