Фото: Вікіпедія

Життя Ізабель Чоко — це історія надзвичайної сили духу, боротьби за гідність і щастя попри найтемніші сторінки людської історії. Вона пережила Лодзинське гетто, депортацію до Аушвіца, ув’язнення в Берген-Бельзені — і змогла не лише вижити, а й віднайти новий сенс життя у мирному світі.

ВИЖИТИ ПОПРИ ВСЕ

Ізабель Чоко народилася 18 вересня 1928 року в Лодзі, Польща, у родині власників аптеки. У 1940 році, після створення Лодзинського гетто, родину примусово виселили, а їхню власність відібрали.

У тяжких умовах гетто її батько помер у лютому 1942 року від голоду та виснаження. Влітку 1944 року Ізабель разом із матір’ю депортували до концентраційного табору Аушвіц, де вона була відібрана до робочого загону. У лютому 1945 року, під час евакуації табору, її перевезли до Берген-Бельзена. Там померла її мати, а сама Ізабель захворіла на тиф.

Після звільнення табору американськими військовими її врятував армійський лікар. На момент звільнення Ізабель важила лише 25 кг. Вона була евакуйована до Швеції для відновлення здоров’я, а в 1946 році переїхала до Парижа, де знайшла дядька.

НОВЕ ЖИТТЯ ІЗАБЕЛЬ ЧОКО В ПАРИЖІ

У Парижі Ізабель почала нову сторінку. Ще з дитинства вона знала французьку мову — її батьки мріяли, щоб вона навчалась у Франції. Відновившись після пережитого, вона почала працювати, і одного разу, побачивши шахи, згадала, як навчилася грати ще в гетто.

Це були 1950-ті роки — час, коли шахи вважалися переважно чоловічою грою. Жінки були рідкісним явищем у турнірах і часто ставали об’єктом насмішок. «Коли вони грали зі мною, то йшли гуляти», — згадувала Ізабель. — «А коли поверталися, я ставила їм шах і мат! І вуаля! Сюрприз! Тоді вони зрозуміли, що жінки теж можуть грати в шахи».

Її талант і сила волі були помічені ще раніше — гросмейстер Савелій Тартаковер передбачив, що Ізабель стане чемпіонкою. У 1956 році, вже після його смерті, вона справді виграла чемпіонат Франції з шахів.

У Парижі вона також зустріла Артура Чоко, з яким одружилася. Разом вони виховали трьох дітей.

СВІДЧЕННЯ Й ПАМ’ЯТЬ

На початку 2000-х років Ізабель вирішила розповісти про пережите, ставши активною учасницею проєктів пам’яті про Шоа. Вона опублікувала автобіографічну книжку Mes deux vies у видавництві Caractères, а також стала однією з 52 000 вцілілих, свідчення яких було зібрано Фондом Шоа. Її історія увійшла до документального фільму «Вижили» режисера Патріка Ротмана.

Ізабель Чоко прожила довге і гідне життя. Вона померла влітку 2023 року у віці 94 років, залишивши після себе не лише шахові перемоги, а й глибоке свідчення про силу людського духу.

«Шахи підготували мене до життя в тому сенсі, що за перемогу потрібно боротися», — казала вона.