«Хотілося впасти й плакати». Як директорка Охтирського музею відбудовує його після бомбардування

З того часу минуло вже понад два роки, але цей момент назавжди залишиться у пам’яті всіх охтирчан. 8 березня 2022 року ворожі літаки скинули на місто чотири авіаційні бомби. Дві зруйнували універмаг і будинок торгівлі. Дві – міську раду. Вибухові хвилі та уламки бомб розтрощили ще й Охтирський краєзнавчий музей. Музей, який був не тільки місцем роботи, а й цілим життям для Людмили Міщенко, його директорки.

Увесь уражений, стіни пошкоджені, вікна вибиті, двері вибиті – пані Людмила не могла дивитися без сліз на приміщення, де пропрацювала стільки років. Згадує, як прибігла у музей і у відчаї питала, що ж робити. У відповідь чула: «Ну що ви можете робити? Війна. Прийміть все, як є». Але вона не прийняла.

Вона залишилася в Охтирці попри обстріли й почала рятувати колекції музею. Її історія увійшла до документального серіалу «Я залишаюсь», який транслювався на всіх каналах регіональної мережі Суспільного Мовлення – Суспільне.Регіони. Його створила продюсерка Анна Слюсаренко (читайте про проєкт тут), аби розповісти про звичайних незвичайних українських людей, які мають силу залишатися в невеличких селах і містах і бути корисними своїй громаді в умовах війни. Це серіал по таких, як Людмила Міщенко (серія про неї є тут), як Оксана Гнедько – дружина загиблого директора школи, яка очолила громаду у найважчий час, як Наталія Тарабалка – мама «Привида Києва», яка після його героїчної загибелі збудувала реабілітаційний центр для військових.

Для Людмили Міщенко музей – справа життя: «Коли я побачила музей уперше після бомбардувань, хотіла впасти на коліна і плакати. Я відчувала цей біль на фізичному рівні. Для мене музей був, наче жива істота, якій дуже боліло. Я ходила навколо музею, збирала якісь уламки гіпсокартону, дерева. Затуляла ними простір між вибитим вікном, коробом і решіткою».

«Я розуміла, що роблю якусь роботу, яка не могла принести користі, врятувати. Але робила…», – згадує Людмила Міщенко у документальному серіалі. Тоді вона звернулася до ДСНС – попросила, щоб допомогли розблокувати двері у фондосховище музею, їх буквально покрутило від вибуху, без спеціальних інструментів не відчиниш.

Допомагати прийшли і працівники музею, і охтирчани, рідні, друзі. З дому приносили в кого що було: коробки, штори старі, щоб можна було замотати експонати і перевезти у відносно безпечне тимчасове приміщення, яке виділила Охтирському музею міська рада для зберігання вцілілих колекцій.

«У тимчасовому приміщенні немає вікон, тобто воно без природного освітлення. А зберігання картин передбачає, щоб картина бачила світло, природне світло. Тому ми нашу улюблену колекцію, можна сказати, вигулюємо – виносимо її у хол. Там багато світла, наші картини дихають повітрям, бачать сонечко. І потім ми знову заносимо його у фондосховище і запаковуємо», – ділиться директорка музею і турботливо розповідає про експонати: картини XVIII-XIX сторіч, колекція порцелянових ляльок, старовинний одяг, відроджений за кресленнями і малюнками.

Під час війни важко говорити про повноцінне відновлення музею, але все ж таки Людмила Міщенко сподівається. За грантові кошти працівники музею змогли відреставрувати картини, придбали пристрій, який дозволяє забезпечувати приміщення електроенергією на випадок блекаутів. Пані Людмила особливо пишається мінілабораторією, де проводиться оцифрування музейних фондів. Зараз тут оцифровують унікальний стародрук «Козацькі відомості», якому 260 років.

«Війна принесла нам такі випробування, коли ми втрачаємо колекції. І мати оцифровані предмети – це надзвичайно важливо. Зараз оцифровано близько 2000 експонатів. Ми розміщуємо оцифровані відомості ще й на міжнародній платформі Museum-digital. Це дозволяє нам взаємодіяти з іншими музеями, з багатьма країнами світу. Ми можемо бачити фонди, наприклад, Лувру, а співробітники Лувру можуть бачити фонди нашого музею. Це дуже цінний досвід, і він розширює можливості в роботі», – розповідає пані Людмила.

Ділиться, що упродовж 2022 року написала грантів на понад мільйон гривень, і додає: «Тішуся від того, що життя в музеї відроджується і дає сили жити. Війна принесла нам дуже багато горя, болю, але ми не коримося. Кажемо, що ми українці, що в нас є держава, що в нас є скарби. Ми будемо їх берегти й демонструвати всьому світу, що ми не зламані. Це не просто пафосні слова, так і є. Пам’ятаєте, як говорив Черчилль: «Для кого ж ми воюємо, якщо ми не захищаємо культуру».

«Зараз важливо, щоб нарешті музеї не фінансувалися з того, що залишається. Щоб на музеї звертали увагу. У фінансуванні. У цифруванні музейних колекцій. У розробці чітких алгоритмів дій у разі небезпеки, – каже Людмила Міщенко. – Ми знаємо, яка трагічна доля спіткала українські музеї. Музеї Маріуполя під час окупації. Музеї Херсонщини. Ми знаємо і про одеські музеї. І про музей в Іванкові. І про музей Сковороди в Сковородинівці. Вони постраждали. Постраждали й самі будівлі, постраждали колекції і від вибухів, і від пограбувань. Нам ще дуже багато треба працювати над тим, щоб розробити безпекові питання для музейних колекцій».

Нині відрада пані Людмили – мистецький простір, який облаштовується у підвальному приміщенні музею завдячуючи грантовій підтримці від Світового фонду пам’яток. «Ми зможемо тут працювати, тому що це простір-укриття. І нарешті у музеї будуть облаштовуватись виставки. Ми сподіваємося, що тут будуть лунати голоси дітей», – вірить Людмила Міщенко і чекає на той переможний час, коли мистецьке життя відродиться і в Охтирці, і в Україні.

Ми теж віримо, що так буде – завдяки таким українцям, таким людям, які попри всі труднощі сказали «Я залишаюсь» відбудовувати свої рідні місця. Цих людей сотні тисяч, вони розчулюють, надихають і мають ставати героями документальних серіалів. Обов’язково подивіться “Я залишаюсь” на ютубі!