Анна Слюсаренко, яка створила фільм “Сильні, як земля” про неймовірних українців у війні

Якщо ви ще не бачили документальний фільм «Сильні, як земля», неодмінно подивіться тут. Його героями є звичайні люди з різних куточків країни, котрі й зараз продовжують творити життя в Україні, тримають тил, поки військові тримають фронт.

“Українки” вже це зробили й залишились під враженням. Це дійсно сильний фільм! Створений зовсім невеликою командою, для якої це дебют, але одразу вдалий. Про силу наших людей, цінності, дорожчі за гроші, зйомки в умовах війни й монтаж під час блекауту ми говоримо з Анною Слюсаренко, продюсеркою фільму. Під час розмови, як це часто буває, виє сирена авіатривоги, але хіба то може завадити українцям, сильним, як земля?

Анно, оскільки це для вас дебют, розкажіть, чим ви займалися раніше і як прийшли у документалістику? Як з’явилася ідея фільму – що конкретно підштовхнуло, надихнуло?

Я багато років працювала на телебаченні, створювала такі програми, як «Холостяк», «Хата на тата», «Орел і решка». Але у мене завжди було відчуття, що ми наповнюємо людські голови недостатньо важливими сенсами. Коли почалося повномасштабне вторгнення, остаточно стало зрозуміло, що увесь цей лего-конструктор руйнується. Я не хотіла їхати за кордон, виїхала на Закарпаття, а за три місяці повернулася до Києва. І подумала: я вмію щось створювати, і це саме час створювати щось ціннісне. А ще відчула, як багато раніше чужих людей стали наче рідними, тож варто спробувати щось створити разом.

У мене не було знайомих ні в громадських організаціях, ні в грантодавцях, але оце відчуття, що ти маєш лікувати, давати якусь надію суспільству, було. Хотілося робити щось саме про віру й надію. Власне, так і сталося – я познайомилася з ГО «Антс», від яких написала проєкт, задум якого у мене був.

Як складався процес? Гранти, сценарій, команда – як це все формувалося?

Я шукала громадську організацію, з якою зможу щось створювати. Перебирала свої старі контакти й писала усім. Написала й Остапу Єднаку, який є членом правління «Антс». Конкретної ідеї фільму на той момент ще не було, точніше, вона трохи трансформувалася в процесі.

Загалом ідея полягала в тому, щоб розповідати про відродження України і можливість її реалізації не лише за підтримки іноземних партнерів, а й власними силами: коли кожен буде докладатися до цього, ставитися до України, як до власного дому. Такий був основний меседж.

Спершу ідея була дуже об’ємна, і я думала про цикл програм, кожна з яких буде присвячена певному регіону. Але потім ми вирішили зробити фільм і розповісти не про одну громаду, а про різні куточки України. Тому вийшов такий формат. 

Я написала проєкт, фонд «Відродження» дав фінансування. Це було на початку жовтня, а з листопада ми почали зйомки. Я була авторкою ідеї, продюсеркою. Також в команді була режисерка Людмила Мельник, режисерка монтажу Лариса Шабрацька, сценаристка Злата Угрин, оператор Віктор Петренко. Усіх цих людей я знаю ще з часів телебачення.

Які ставили собі завдання, беручись за зйомки?

Загалом у нас було дві задачі. Перша – це українська авдиторія. Ми хотіли показати, що кожен українець відповідальний за свою країну, кожен може творити й відновлювати.

Тож не треба сидіти без діла – від сили маленьких кроків залежить багато. Тому за три дні не взяли Київ, тому Україна досі тримається – через любов і енергію багатьох людей. Це також є важливим кроком до створення громадянського суспільства. Ми хотіли підняти у фільмі цю тему – країна сильна тоді, коли кожен сильний на своєму місці: фронт сильний, коли сильний тил, який не скубеться чи байдикує. Навпаки, коли люди допомагають одне одному, шукають для цього шляхи, попри всі страждання.

Друга – закордонна авдиторія. Як відомо, чим довше в суспільстві крутиться якась тема, тим менше вона зачіпає, і війна – не виняток. Ми хотіли зробити щось емоційне – не розказувати про війну, показуючи війну. У нас у фільмі мало жорстких, страшних кадрів. Це історії відродження, людської сили, гідності. І це проймає.

Ми знали, що спільно з партнерами будемо показувати фільм на Заході, щоб посилювати підтримку, адже не секрет, що не всюди вона достатня. Ми маємо говорити про те, що Україна бореться за своє право жити на своїй землі і потребує допомоги в цьому.

Як виникла назва фільму – чому саме така, хто її придумав?

Все почалося з того, що я поїхала в Баришівку, роззнайомилася з місцевими, й дізналася, що у сусідньому селі Перемога, яке було окуповане, жіночка писала щоденник. Дуже символічно: село Перемога було окуповане, але перемогло і зараз відновлюється. Це стало певною точною відліку. Я думала: ми хочемо у фільмі розповісти різні історії різних людей з різних куточків України, які відбудовують свою країну, але якщо це зробити сухо, ніхто цього не дивитиметься. Тому хотілося додати якоїсь художності, образності, емоційності. І мені дуже сподобалася ця історія з щоденником.

Та жінка не хотіла зніматися, але дала дозвіл на використання тексту щоденника. І щоденник став художнім образом, який пов’язував різні регіони України, адже те, про що там йшлося (біль, розпач і водночас надія, сила), відчуває кожен українець.

Постало питання: хто б цей щоденник міг читати? Людмила Мельник якось дала послухати пісню бандуристки й співачки Марини Круть «Мамо моя, ти мене народила для волі». Ця пісня стала треком мого літа – разом зі звуками сирен. Бо ми всі живемо серед тривог, але мріємо, щоб ця війна найскоріше закінчилась нашою перемогою. І я фантазувала: як добре, аби Марина Круть читала щоденник у фільмі, і ця пісня була теж… Але ніхто з нас її не знав. Однак ми все-таки познайомились, і їй сподобався концепт проєкту. Вона згодилася на участь.

Повернуся до щоденника. Коли ми вперше читали його на кухні з командою, то думали, що з нього можна взяти для назви фільму. Зокрема всіх зачепила фінальна фраза: «А ми живемо і кажемо, що все добре. Бо ми українці. Ми сильні, як земля». Але ми відклали рішення, бо однозначної думки не було. І проєкт залишався без назви, навіть коли був вже відзнятий.

Ми хотіли щось таке просте, але щоб брало за душу. І якось увечері я вкладала сина спати, а він спитав, що я робила за ноутбуком, може, гралася? Я кажу: ні, мама працює, робить проєкт – може, він буде називатися «Сильні, як земля». І все, він заснув. А наступного дня підійшов до мене й каже: мам, а ти сильна, як земля? І я зрозуміла, що ця назва працює. Так ми її й залишили.

Як обирали героїв? Як їх знайшли?

Зараз такий час, що історії можна розказувати й розказувати. Але ми хотіли взяти історії не з фронтових регіонів, бо їхати туди небезпечно й проблематично. Взяли деокуповані, де є надія на відродження – Київщину, Чернігівщину. Водночас нема регіонів України, яких би не торкнулася війна – у кожне село або приїхав переселенець, або передислокувався бізнес.

Наша задача була показати всі ці різні аспекти, наскільки це можливо. Тому ми взяли й тилові регіони – Рівненщину, Львівщину. Бо це об’єднує. Нам дуже сподобалась тема солеварні з Дрогобича – старої, трохи наївної, але з глибоким сенсом: оскільки зараз страждає схід і «Артемсіль» зруйнована, захід бере це на себе і стародавнім методом видобуває настільки більше солі, наскільки може, перевозячи мішки з сіллю на конях. І це теж про підтримку і любов. Для мене це дуже символічна історія.

По ходу ми знаходили героїв всюди. На участь їх не умовляли – якщо хтось не хоче зніматися, щоб представляти інтереси України, мабуть, і не варто.

Ще для нас було важливо, щоб усі герої говорили українською. Хоча я з Ізюма Харківської області і сама колись спілкувалася російською. Зараз – лише українською.

Які ваші особисті враження від знайомства з кожним із героїів стрічки?

Кожен вартий уваги, кожен залишив яскраві враження. Хоча я на зйомки не їздила, керувала усім з Києва.

Найперше згадую про нашу зірку бабу Любу – Любов Миронівну Прочухан з села Анисів на Чернігівщині. Ми знайшли її, бо про неї вже був новинний сюжет, але ми хотіли розповісти більше.

Це яскравий, символічний образ: вона втратила ногу, але хоче танцювати – і танцює. І це її перемога – над немічністю і над війною. Під час зйомок вона намагалася усяк допомогти, постійно бігала, хоча, напевно, їй боліло на протезі. Але вона не показувала цього і лише увечері казала: так, болить, але це ж не значить, що я мушу нічого не робити.

Як це взагалі – знімати фільм під час війни?

Щось планувати було дуже складно. Та й робити щось під час авіатривог і відключень світла теж. Але якщо порівняти з фронтом… Коли розумієш, скільки в тих людях сили й любові, то й у собі це знаходиш. Мусиш щось робити.

Коли я працювала на телебаченні, на великих пафосних шоу, там була задіяна нереальна кількість людей і грошей. Зараз, коли у нас війна, сенси стовідсотково важливіші за форму.

Ми намагалися з мінімальними витратами створити щось прекрасне. Отаке воно – кіновиробництво у час війни. Важливо розуміти доцільність буквально всього. Ми знімали однією камерою, вона була у оператора, друга – у режисера на підстраховці. Працювала група з трьох людей, навіть адміністратора не було, цю функцію я взяла на себе – і робила це в Києві, дистанційно, щоб зекономити кошти.

Що вам найбільше запам’яталося у процесі зйомок, що розчулювало?

Не можу сказати, що мене розчулила якась конкретна історія – насправді всі. Мене досі пробиває на сльози щирість цих людей.

Наприклад, коли бабуся, що перебирає картоплю, буденно так каже: все одно путін здохне. Звичайна жінка, яка має стільки сили, віри й любові. Або дідусь без ніг у будинку літніх людей, який плете килимки і так збирає кошти на фронт, не сидить без діла, попри все. Або бабусі, які просто моляться, але їх молитва теж оберігає.

Як відбувався монтаж у нових умовах? Певно, теж не без курйозів?

Зйомки у нас закінчилися на початку грудня, і це був час купи прильотів, блекауту. В таких умовах ми й дознімали, брали для цього додатково панелі, акумулятори, щоб працювати без світла.

Монтувати без світла теж було складно, графіки не працювали. Наша режисерка монтажу спершу мала робити тизер. Але світла майже не було, через це процес розтягнувся, ми не встигали.

Тоді режисерка фільму каже: у мене є подруга, яка має ветеринарну клініку, там є генератор, давайте до неї поїдемо, попрацюємо. Це був вихід, і ми разом знесли великий комп’ютер з 19 поверху, поїхали в клініку. Розклалися там і монтували все під гул генератора і здивовані погляди хом’яків і рибок. Це ще раз підтверджує: зараз не час для понтів. Неважливо, де ти це створюєш, важливо що.

Які взагалі були відгуки, коментарі?

Було багато хороших. Приємно, що люди бачать художність фільму. Водночас він дуже правдивий, документальний, це не ігрове кіно. Це все – про життя. Я так і говорила оператору: головне – фіксуй життя, хай камера трясеться, хай буде розфокус, пересвіт-недосвіт, головне, про що, а не як. Тому у нас є не ідеальні кадри, але важливою є атмосфера, яку вони передають.

Який відгук запам’ятався найбільше?

Я б виділила два ключових. Перший – колишньої директорки «Мистецького Арсеналу» Наталії Заболотної на допрем’єрному показі, яка сказала: через фільм усі відчули якийсь український ІD (українську айдентику). Це зрезонувало мені, бо ми якраз і хотіли показати українську душу. У фільмі багато наших архетипів – це поля, дерева, пісні.

Другий відгук – чоловіка, який зазначив: цей фільм дає силу, віру, натхнення, акумулює зусилля, і якби ви зараз сказали всім, що треба кудись піти й, умовно кажучи, щось збудувати, ми б усі пішли.

Як і де вже пройшли прем’єри, які плани надалі по прокату?

Перший прем’єрний показ відбувся 10 лютого в Києві на форумі, який проводив «АНТС» за участі послів, громадських діячів, представників місцевого самоврядування, який так і назвали – на честь нашого фільму.

Потім був показ 24 лютого на всій регіональній мережі Суспільного мовлення, на всю Україну. Того ж дня у нас був показ у Баришівці, в будинку культури – тому самому, куди прилетіла ракета. Також у Рівному, Львові, Дрогобичі.

Були й покази фільму за кордоном – у Канаді, Словаччині, Польщі.

Щодо прокату… Це важко назвати прокатом, бо у нас короткотривалий проєкт. Ми дуже швидко намагалися зробити максимум, і я дуже вдячна команді й Богу, що це вдалося. Наш проєкт, власне, закритий. Фінансування все задіяно й уся промоція йде власними силами, контактами зацікавлених людей, які хочуть це далі транслювати.

Ми відкриті до партнерства, але ресурс на те, що ми будемо катати цей фільм по усіх усюдах, не був закладий. І все ж, сподіваюсь, далі буде. У квітні-травні плануються покази у Вроцлаві, Вашингтоні, Брюселі – це вже заплановано.

Є домовленість щодо показів на словацькому та латвійському телеканалах (працюємо над перекладом). В Україні теж будуть – у Житомирі, Полтаві, інших містах.

Як фільм сприйняли на Заході?

Розкажу про показ у столиці Словаччини Братиславі до річниці повномасштабного вторгнення. Мене спитали після перегляду: «Ваш фільм такий трохи наївний, добрий, ваші люди так вірять, що переможуть цю страшну росію? Ми так не віримо, і в Європі так не вірять. Що ви на це скажете?». Я сказала: «А що нам лишається, коли ворог прийшов на нашу землю? Тільки бути сильними й відстоювати її. І ми не сидимо, склавши руки, ми щось робимо. Простий приклад – дівчина, яка відбудувала зруйнований ракетою хаб. Потрібні велика мужність і любов до цієї землі, щоб тут лишитися, жити тут далі. Так само кожна історія – вона про неймовірну глибинну силу, попри біль і руйнування. Робити в таких умовах щось, щоб твоя країна ставала кращою, можна лише з великої любові. Тому, звісно, ми віримо й хочемо, щоб ви підтримали нас. Адже Україна зараз б’ється за світло проти темряви у прямому сенсі. І якби Україна здалася чи пристала на перемир’я, не факт, що Словаччина б теж не постраждала». Про це треба постійно комунікувати, бо у тій же Словаччині є багато проросійських наративів.

Наш фільм – це можливість показати шматочок нашої автентики, нашого культурного ІD, щоб потім мати комунікацію з людьми у різних країнах – як привід. Це більше, ніж фільм.

Так само ми його показували в Канаді, у Монреалі – 26 лютого. До нас звернулися з української діаспори, і там теж про це треба говорити, бо люди, які виїхали з України кілька десятиліть тому, втратили з нею зв’язок. У них може бути совкове мислення, шароварщина, лояльність до росії. Вони не розуміють і не відчувають, чим зараз живе Україна. Навіть якщо співають українські пісні. Та їм дуже сподобалося, що у фільмі була Марина Круть – така сучасна класна українська музика, душевна й автентична.

Документальне кіно в Україні зараз відновлюється. Ви плануєте й далі працювати в цьому жанрі?

Так, звісно, планую. Це наша перша ластівка. І це був великий виклик самій собі – щось таке створити з нуля. Не створити за форматом, як я робила раніше. І я вам чесно скажу: цей фільм – це наче дитинка нашої команди, і ми відчуваємо певну сатисфакцію, що ми все-таки її народили. Попри стислі терміни, скромні бюджети та мінімальну кількість задіяних людей – зазвичай не лише кіновиробництвом, а й промоцією займаються цілі команди. А тут ти все потроху вивчаєш, це цікаво. Десь, звісно, наступаєш на граблі, але все це досвід.

У нас є ідеї й надалі, ми хочемо пропонуватися на інші проєкти й створювати щось нове й важливе. Масмедіа, телебачення, кіно зараз мають стати суспільству підтримкою, лікувати його. Зболене, зранене, з купою проблем, з ПТСРом, інвалідами…

Ми маємо просувати цінності, постійно про це говорити – час оголити ці цінності від наносної мішури.

До теми, особисте. На початку грудня я була на форумі громадянського суспільства, який проводив фонд ІСАР Єднання, й була вражена: скільки класних людей роблять стільки всього для України, це заряджає.

А через два дні була на конференції, яку проводив наш міністр культури – про те, як креативність має допомогти відбудові України. І після першої ж години мене вкурвило, бо все було таке пустопорожнє… Таке враження, що ці люди не відчувають: зараз війна, і треба якось прилаштовувати те, що вони роблять, до нових реалій. Креатив не може бути просто заради креативу. Де зміст?

Відчувається певний розрив між тими цінностями, якими зараз живе суспільство, і тим, що показує, пропонує телебачення. Звісно, що є багато блогерів та ютуб-продукту, але все одно ця прірва є.

Певна, що вийде, адже ваш перший документальний фільм дійсно сильний.

Ми жартуємо, що фраза «сильні, як земля» вже стала трендовою – ми її часто використовуємо як побажання на день народження, наприклад: будь сильна, як земля.

Ще у мене є враження, що фільм дуже дівочий. У ньому багато ніжності й любові. Так, війна страшна, жорстка, і я думала: може, я занадто романтизую все? З іншого боку, це має бути як пісня, яка трохи заколисала біль, втішила, полікувала. Тож хай кажуть, що наш фільм наївно-романтичний або ж добрий. Головне, що він про життя. Про справжніх людей.