Сила любові: як дружина полеглого воїна втілює його мрію – відкрила СТО для військових

Розмова з Юлією Гаврилюк водночас розбиває серце та дає наснагу рухатися вперед. Рухатись усупереч всьому та заради кохання. Колись вона вимушено виїжджала з окупованого Криму вслід за коханим чоловіком Володимиром Гаврилюком, який пішов боронити рідну землю. Потім допомагала українським бійцям, годувала військових, волонтерила і продовжує це робити донині. А ще Юлія чекала. Чекала свого «простого парубка з села, який став справжнім козаком»… Нині ж вона втілює в життя мрію про сімейний бізнес свого полеглого чоловіка – ветерана Володимира Гаврилюка. 

Історію подружжя Гаврилюків нам розповіли в Українському ветеранському фонді. Це історія про звитягу української родини, про втрату та рани, які не загояться ніколи, а ще – про силу безумовної любові, яка дозволяє жити далі, дихати, допомагати та розвиватись. Далі – пряма мова Юлії…

ВТРАТА ДОМУ

Рухала нами «допомога братнього народу». Ми прекрасно жили, створили україномовну сім’ю в Криму, в Ялті. У нас народився синочок, який ходив в український садок. Я працювала вчителькою в школі, а згодом відкрила в собі підприємницький потенціал й переформатувала свою діяльність: працювала консультантом косметологічної компанії. Кропітка й активна робота – і ось я вже представниця компанії в Далласі, Техасі.

Усю програму я втілювала в Україні, а потім прийшли сусіди нам «допомагати». Окупанти узурповували бізнеси. Мені також ставили умову працювати від імені росії, що «мій бізнес – це їхній бізнес». Звісно, я на це не погодилась. Пам’ятаю, як підпільно виїздила закривати усі ці програми на материкову частину України, тому що в Криму зникали термінали, можливість доставлення. 

Ми не розуміли, що коїться навколо. Щиро думали, що нам просто треба згуртуватися й показати, що ми любимо Україну. Не розуміли усієї підступності сусідньої держави. Ми брали участь у мирних мітингах, а коли стало зрозуміло, що нічого з цього не буде, чоловік свідомо ухвалив рішення їхати на схід. Володимир пішов в АТО захищати нашу державу, тому що вже частину країни просто на очах забрали.

Я на той час ще залишалась в Криму. Сподівалася, що це все завершиться нашою перемогою: перемогою добра над злом, справедливим поверненням Криму в Україну.

Кілька місяців чекаючи мого чоловіка на танку визволителя, я зрозуміла, що усе затягується, що поки це неможливо. Й ухвалила рішення переїжджати на материк. Мій чоловік був уже ворогом росії, відповідно, і я також. Возз’єднатись у Криму наша родина не могла. Як людина, яка кохає чоловіка й не уявляє свого життя без нього, я мала їхати до нього, їхати за ним.

У 2015 році ми переїхали остаточно. До цього кілька разів я просто виїздила: податки сплачувати, зареєструватись в Україні, щоб з росією мене вже нічого не пов’язувало.

Далі були поїздки на Схід, підірвані поїзди, заміновані колії. Багато було “цікавого”. Зараз пишу про це книгу. В основі – історія мого незламного, унікального чоловіка, козака, який в АТО відростив вуса і чуба, а був до цього звичайним парубком з села, який просто любив Україну. Також книга розповість про мій шлях – шлях вдови. Про реабілітацію й життя після втрати.

НОВЕ ЖИТТЯ У СТЕПАНІВЦІ

Переїхали ми на Вінниччину, у село Степанівка. Тут чоловік у спадщину отримав будинок, і ми намагалися його спільними силами відновлювати. Старий будинок та 60 соток землі. Я зрозуміла, що тут є великий потенціал – можна використовувати цю садибу для певного саморозвитку і старту нового бізнесу. Себе я розглянула, як крафтову фею. Я започаткувала власну справу «Garden stars» і почала робити різні козинаки, цукати, мармелад, шоколад. Солодощі робили з того, що росло у садибі: вишня, горіхи, гарбузи для цукатів і пастили.

Потім я завагітніла, але продовжувала розвивати бізнес. У той період ми з чоловіком говорили та мріяли про власний сімейний бізнес, бо «Garden stars» – то суто моє, а хотілось нашого, спільного. Тоді я вперше почула про чоловікову мрію про СТО. Але цю мрію ми відклали на потім…

Після фронту, в кінці 2015-го, Володимир влаштувався працювати в поліцію. Він був чесним поліцейським, і це дуже ускладнювало його життя.

Ми мали стару машину, маленьку дитину й усі виклики, які стають перед переселенцями. Це було насправді дуже складно: відновлювати життя на новому місці. Мій чоловік був дуже сильною особистістю, був дуже цілісним і багато працював над собою. Звісно, він був зразковим батьком, чудовим чоловіком.

ЗНОВУ НА ФРОНТ

Коли почалась повномасштабна війна, чоловік у перший же день здав офіційно фуру і пішов у військкомат. Ну, далі зрозуміло, що відбулося. Він воював на східному напрямку.

Поки він був там, я на місці волонтерила, прагнула максимально закривати тил. Казала: «Щоб наші чоловіки, наші захисники відчували сильний тил, знали, що ми готові подавати їм патрони, скільки в нас буде сил». Мої патрони мали вигляд пакетів. Ми започаткували виробництво тушкованок і каш, випічки, згущеного молока, різних харчових продуктів в пакетах та банках. Усе це відправляли на фронт. Таким чином я згуртувала навколо спільної справи громаду в селі Степанівка. Дружини, матері, сестри – жінки хотіли допомагати своїм рідним, і робили це разом. У той час мій бізнес зі смаколиками відійшов далеко на другий план, тому що ми працювали суто на фронт. 

М’ясо часто давали нам безоплатно: друзі-волонтери, місцеві жителі, які воліли допомогти. Загалом ми переробили десь сотню свиней та понад 8 тонн курятини.

Володимир Гаврилюк, палкий українець, який понад усе любив родину та Батьківщину, загинув на Донеччині у грудні 2022-го року. Тіло полеглого воїна до останнього залишалося на полі бою. Згодом його тіло забрали у полон… Коханого Юлії повернули за програмою обміну тілами.

Вічна слава Володимиру Гаврилюку, кожному українцю та кожній українці, які віддали своє життя за свою країну та народ.

ЯК ЖИТИ ДАЛІ…

Після загибелі чоловіка я втратила всі сили. Трималась на волонтерці, на нашому вулику «Степанівських бджілок», на вірі в Бога. Перший час я просто жила за інерцією. Теплим вогником у серці були й залишаються спогади та наші мрії.

Я пам’ятала нашу розмову про те, що чоловік завжди мріяв дітям дати все, що він міг би. Крім любові, освіти, прикладу, виховання, він дуже хотів мати якийсь сімейний бізнес. Навчити свого сина робити те, що могло б допомагати йому в житті, в його сім’ї, у майбутньому. Він хотів дати все, що не зміг отримати від своїх батьків, адже вони були простими селянами, й він усе здобував власними силами. Ми дуже багато всього досягали самі. Володимир завжди розумів, що якби дав своїм дітям поштовх, підтримку, їм було б легше в житті.

Діти у нас знають, як пробиватися. Наш син в шість років раптово подорослішав, коли довелося переїздити з Криму, зібравши в один пакет найважливіші його речі. Він сам ніс два кілометри цей клунок з легендою того, що тато на будівництві, а не на фронті. Наша доня у п’ять років вперше відчула, що таке несправедливість.

Якось я її спитала: «Я почула історію, що один найсміливіший воїн дізнався про намір ворога пройти в напрямку Вінниці, прорвати лінію оборони. Цей воїн знав, що в нього там сім’я і маленька донечка. Він не зміг допустити цього. Мужній воїн ціною власного життя затримав ворога. Йому довелося віддати своє життя. Як ти гадаєш, цей найсміливіший захисник може бути наш тато?». І донька сказала: «Може, але це несправедливо». Так наша донечка теж раптово подорослішала. 

Читайте також: «Я тебе війна»: як дві подруги створили проєкт про історії кохання під час війни

МРІЯ КОХАНОГО ЖИТИМЕ

Здавалося б, СТО – взагалі не мій профіль. Але Господь мені з цим дуже сильно допомагає. На горизонті з’явився проєкт, а ще добрі друзі, які мені допомагають.

У Тростянці я знайшла приміщення, яке підходить під СТО. Воно потребує ремонту, в деяких питаннях – реконструкції. Далі – закупівля обладнання. Можливість реалізувати це все я маю завдяки участі у конкурсній програмі «Варто»: підтримка ветеранського бізнесу від Українського ветеранського фонду. Подала заявку – здобула перемогу, і крок за кроком я все ближче до втілення у життя мрії мого коханого. 

Ми плануємо безоплатно ремонтувати саме військові машини та надавати військовим знижки на ремонт їхніх особистих автівок.

Місцевій громаді мій бізнес дасть робочі місця й допоможе укріплювати тил всередині. На сьогодні відсутність робочих місць і можливості заробляти кошти дуже відчутна. А потреба в ремонтах машин – висока. Я сама на волонтерці вже «виїздила» свою машину. Розумію, що багато волонтерів та волонтерок, які їздять на фронт, мають таку ж проблему.

Читайте також: Історія кохання: пара з відомого фото, яка побралася під час війни

ОЧІ КОХАНОГО

Насправді цей будинок, наш будинок в Степанівці, кожен його куточок, дихає моїм чоловіком. Ми все тут робили своїми силами, своїми руками. Я навіть навчилася шпаклювати, фарбувати, заливати підлоги, теплу підлогу крутили з чоловіком. Навіть ночами, вже під час повномасштабної, я шпаклювала у ванній кімнаті. Ми з чоловіком домовилися, що його мета – вижити на війні, а моя – закінчити ремонт. На жаль, я свою частину зробила, а він – не зміг. Тепер я не знаю, чи я зможу жити надалі тут. Тому я розглядаю перспективу жити у Тростянці. Можливо… Поки діти ходять в школу, а далі – час покаже.

Моя мотивація – очі чоловіка, які дивляться на мене з портрета. Кожен мій крок – і він дивиться на мене іншими очима, немов промовляє: «Живи. Продовжуй жити».

Я маю замінити дітям двох. Маю реалізувати все, що ми планували. Це моя місія на цій землі. Я хочу, щоб він був спокійний, що я своє життя й дітей не занехаю. Хочу, щоб він бачив: я продовжую не просто дихати, а жити, розвиватися та бути корисною для суспільства. Може, це звучить смішно, але після кожної моєї маленької перемоги очі чоловіка з портрета стають щасливішими…”.

Кохання жінки здатне на все. Кохання до героя тим паче. Маємо ще одну щемливу історію про силу кохання: як дружина десантника розшукала його серед полонених.