Сльозниця або “ловець сліз” – так називали в давні часи й називають досі мініатюрну місткість, назва якої походить від латинського слова lacrima або… сльози. Звідси й інша офіційна назва цієї цікавинки минулого – лакриматорій або флакончик для сліз.

Він переживав різні часи: як популярність і навіть обов’язковість, так і повне забуття. Сльозниця мала різне призначення – і суто скорботне, і (начебто) пристойне. Мала різний вигляд – від лаконічних до коштовних, як ювелірна прикраса, яку жінки носили на загальний огляд і навіть пишалися. Нам, сучасницям, в таке зараз важко повірити, але «ловці сліз» колись були дійсно культовою річчю і буденною для жінок…

Що таке сльозниця

На вигляд – маленька пляшечка, мікроглечик, мініфлакончик з вузеньким подовгим горлечком, яким збирали сльози – просто з повік.

Траурні сльозниці мали отвір у кришечці, через який сльози випаровувалися, і позначку на корпусі, яка позначала міру випаровування, після якої траур можна припиняти. Також були сльозинці вірності або скорботи.

Вони наповнювалися повністю і щільно закривалися, щоб навпаки запобігти випаровуванню сліз

Аби почули боги

Перші лакриматорії застосовувалися ще в Древньому Римі і були невід’ємною частиною поховальних процесій. В античні часи великою шаною для покійного вважався голосний плач – скорботу мали почути боги. Для цього винаймали плакальниць – була навіть така «професія», а їхні сльози та сльози рідних збирали у спеціальні місткості й ховали разом з померлим як вияв поваги до нього.

Доказ вірності й кохання

Адаптували сльозницю до своїх потреб чоловіки в Епоху Відродження та Середньовіччя. Вони перетворили пляшечку зі сльозами на аналог поясу вірності. Поки чоловік у військовому поході чи в далекій дорозі, дружина мала відчайдушно плакати. Чим більше сліз вона збере, тим більш благочестивою вважалася.

Особливо це стосувалося молодих дружин, яких часто видавали заміж примусово і за багатих дідуганів.

Чоловіки, напевно, вірили, що дружині розум не дозволяє наповнити лакриматорій звичайною підсоленою водою…

Вдовина доля

Пік популярності і застосування сльозинці отримали за правління англійської королеви Вікторії. Після смерті свого чоловіка ця владна жінка перетворила скорботу в мистецтво.

При ній створили чіткі приписи щодо тривалості і виду скорботи для кожного рівня родичів. Навіть видавали «буклети», присвячені траурній моді, правилам і символам. Сльозниця була одним із них. Її виготовляли зі срібла – схваленого королевою металу для такої делікатної справи. Її носили вдови, збираючи сльози за померлими чоловіками.

Одну сльозницю обов’язково наповнювали повністю і виливали в роковини по смерті на могилу померлого.

Іншу сльозницю після наповнення прикривали і чекали, поки рідина випарується – лише тоді можна було знімати траур

Сльози солдаток

Востаннє сльозинці використовувалися в часи Громадянської війни в США, це 1861-1865 роки. Дружини солдат з усією серйозністю збирали свої сльози в скляні «пробірочки» як доказ туги й очікування коханого чоловіка і демонстрували його родині, а потім і йому після повернення з поля бою. На цьому історія лакриматоріїв завершилася і почалася виключно колекційна…

Дізнайтеся також: Що думають чоловіки про наші сльози, «я схудла?», секс і кришку унітаза

Полювання на лакриматорії

У наш час про сльозниці першими згадали в США завдяки новому сплеску моди на вінтаж, антикваріат. Тутешні колекціонери влаштовували полювання на древні лакриматорії та навіть склали інструкції, як відрізнити підробки. Наприклад, вікторіанські сльозниці мають довжину не більше 7 см – вони мініатюрні й легкі.

«Ловець сліз» періоду XIX сторіччя зазвичай закривався щільним корком і був коштовно оздоблений

Ще одна цікавинка минулого: помандер – річ, без якої середньовічні пані втрачали свідомість

Колекція радощів

Нове застосування сльозницям також придумали у Штатах. Організатори сімейних свят – хрестин, весіль, заручень, днів народження пропонують учасникам дійства збирати свої сльози радості – на згадку про щасливі моменти. Для цього створюють вже сучасні лакриматорії: кришталеві, з оздобою, інкрустаціями, стразами, гравіюваннями тощо. Пляшечки зберігають так само як фото чи відео зі свята чи інші фамільні реліквії.

Мода на «сльози радості» дійшла вже й до Європи: емоційні іспанці, італійці, португальці дедалі частіше прагнуть залишити таку згадку після урочистостей. Цікаво, дівчата, чи дійде така мода до нас? 🙂

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: