ДАР’Я ОНИЩЕНКО ТА ЇЇ ФІЛЬМ “ЗАБУТІ”, ЯКИЙ ЗАПАМ’ЯТАЄТЬСЯ ВСІМ

Про драму «Забуті», зняту українською режисеркою Дар’єю Онищенко, вже рік говорить вся кіноспільнота – і українська, і міжнародна. Ця кіноісторія про молоду вчительку Ніну, яка бореться з несправедливістю в окупованому Луганську, – реалістична, трагічна, глибока – отримала перший приз ще до прем’єри на Одеському Міжнародному Кінофестивалі у 2019 році, як «проєкт з найбільшим міжнародним потенціалом». Світова прем’єра відбулась у жовтні 2019 року на 35 Міжнародному Варшавському Кінофестивалі в межах конкурсної програми «1-2» («Конкурс перших та других повнометражних робіт молодих режисерів»), де фільм було відзначено Спеціальним Призом Журі.

І от нарешті «Забутих» побачать українські глядачі: стрічка відкриє цьогорічний кінофестиваль «Молодість» 22 серпня, а 3 вересня кінокомпанія “Артхаус Трафік” випустить її у широкий прокат. Фільм зможуть переглянути навіть глядачі з порушенням зору та слуху за допомогою спеціальних додатків Earcatch та Subcatch для смартфонів.

«Забутих» справді треба подивитися. Це розповідь про людські стосунки, внутрішні суперечки, позицію, окупацію, силу обставин, випробування і кохання. Коли війна нищить все навколо – пізнавані пейзажі, знайомих людей, звичне життя – залишається стиснути кулаки і не дати зруйнувати себе. Ця боротьба об’єднала вчительку Ніну та сімнадцятирічного Андрія. Пристрасть, яка спалахнула між ними, чи не єдина зброя проти усього божевілля, що відбувається навколо. Події фільму – не лише хроніки сьогодення, це спроба розібратися в тому, на що здатне кохання. «Це фільм про тих, хто не забув ким є насправді, і про кого не маємо права забути ми», – зазначає режисерка Дар’я Онищенко.

В кінодоробку Дар’ї Онищенко є не менш сильна стрічка «Істальгія», яка здобула визнання на міжнародних кінофестивалях, отримала багато призів, вийшла в широкий кінопрокат та була однією з найперших копродукційних картин в Україні, зробленою відповідно до Європейської Копродукційної Конвенції. Дар’я не боїться братися за «некомерційне» кіно, знімати реалістичні й гострі теми – навіть сміливо доповнила «Забуті» піснею музиканта Riffmaster. Вона експериментує в кадрі – працює без розкадровок і додає у фільм перформанси. Сміливо бере на головні ролі молодих акторів, як Марію Кошкіну – виконавицю ролі Ніни, і залучає в епізоди таких зірок, як Олексій Горбунов. Це, серед іншого, й робить її кіно особливим, впізнаваним – на межі авторського і документального, про що журнал «Українки» поспілкувався з Дар’єю в ексклюзивному інтерв’ю.

Дар’я, судячи з синопсису, «Забуті» – це дуже багатошаровий фільм. Про що він особисто для вас? Яка лінія торкнула би вас найбільше, якщо припустити, що ви просто глядач, а не режисерка і сценаристка?
Особисто мене, як глядача, найбільше торкнула б лінія стосунків Ніни з її чоловіком Юрієм. Це дуже важкі випробування, через які проходять вони в обидвох. Чи знайдуть шлях один до одного? Як зберегти кохання, коли ти розумієш, що у людини поруч з тобою інший набір моральних цінностей та переконань? Юрій пливе за течією, намагається не помічати звірств навколо себе та отримувати вигоду з контрабандної торгівлі через кордони. Причому він не якийсь там професійний злочинець – він боїться, коли йому доручають небезпечне завдання – перевезти через кордон гроші та товари. Він робить це заради дружини, аби для неї зібрати гроші і зробити її щасливою. При цьому він не помічає, що їй це не потрібно. Ніна не хоче нечесних грошей, не хоче підлаштовуватись під закони життя на окупованій території. Ніна не бачить в так званій ЛНР ніякого майбутнього і хоче тільки одного – поїхати. Вони размовляють вдома українською, але помітно, що Юрій це робить заради Ніни – для неї мова це важливий зв’язок з Україною, невід’ємна частина її ідентичності. І Ніна бореться за цю ідентичність. Це особисто дуже приваблює мене в її образі – мова як основа будь-якої культури. Просто так взяти і забути мову неможливо, і крім цього це одне з найголовніших прав людини – право розмовляти своєю мовою. Коли найближчі друзі зневажають Ніну за її сміливість надалі говорити українською в Луганську – це, на мій погляд, дуже гостра сцена – вона показує наскільки сліпими можуть бути люди, зомбовані російською пропагандою.

З чого взагалі почався фільм? «Першим було слово», а що першим було у поштовху, рішенні взятися за таку історію?
Спочатку була війна… І ця війна не «надихнула», а примусила нас усіх діяти… Я пам’ятаю той клятий 2014й рік. Ті дні вже після Майдану, коли світ просто перевернувся, змінився назавжди… Кожен ранок прокидалась і вмикала новини – а там війна… Тоді мені не хотілось знімати кіно, хотілось діяти, допомагати конкретно. Як і багато інших займалась волонтерством. Я тоді працювала над одним сценарієм про Українську Гельсінську Групу: ви знаєте, що члени цієї групи видатні діячі культури і науки були справжніми борцями за незалежність, за визнання української культури, мови тощо… Після того як ми пройшли Майдан і опинились у стані війни з Росією тема Гельсінської групи стала для мене особисто ще більш актуальною. Спочатку моя історія мала відбуватись в кінці 1980-х років. Але потім усі події на Донбасі почали набувати таких обертів, що просто неможливо було витримувати: хотілось кричати, хотілось хоч якось це зупинити – бо там опинились однолітки, друзі, співвітчизники – так і виникла ця історія… Цей фільм – мій маленький внесок у спробу зупинити війну…

В мене двоє дітей, я часто думала, що якби їх в мене не було, я б теж відправилася на Схід і допомагала б звідти. Але врешті-решт кожен має робити те, що вміє найкраще: я – знімати кіно.

Цей фільм подорожує кінофестивалями світу і ми розповідаємо європейській публіці про події на Сході України – багато хто вже взагалі нічого про це не знає, ми зникли з новинних стрічок. Пандемія коронавірусу відштовхнула всі війни світу на задній план – і раптом всі ми опинились «Забутими».

Ніна, героїня фільму, вочевидь, могла виїхати з ЛНР будь-коли. Що її тримало? Страх? Кохання? Невпевненість у собі та в своєму завтра?
Ніна поїхала б відразу, якби могла… Її тримала робота чоловіка. Вона б ризикнула набагато раніше, в 2015-му чи одразу, як почались військові дії. Ніна не ідеалізує ситуацію в Україні і усвідомлює що цей переїзд не буде легким. Починати життя з нуля в дорослому віці завжди непросто. Схожі випробування проходять біженці по всьому світу, в усіх зонах військових конфліктів. В історії Європи вже існує традиція піклування про біженців, допомоги тим, хто залишився без даху над головою… І ця традиція побудована на усвідомлені того факту, що одного дня біженцями может стати кожен з нас. Про це не можна забувати. Тому я вважаю, що і держава, і активне громадянське суспільство мають з розумінням ставитися до переселенців і допомагати цим людям.

В основі сюжету – історії реальних людей з окупованих територій. Ви напевно почули їх вдосталь. Якщо узагальнити, що в цих історіях, людях найбільше вас вразило, розчулило?
Найбільше вразило мене речення «про нас всі забули». Його я чула неодноразово… Це жахливе відчуття, коли ти залишився через різні причини поза блокпостами і все – ти ніби зник для тієї великої України, яка ще вчора була твоєю батьківщиною.

Не всі наважились залишити сепаратистам свої домівки, хворих батьків чи назавжди відмовитись від свого бізнесу. Це не так просто як здається – кинути все і почати з нуля. Крім того, саме ці люди – проукраїнське населення Донбасу – це наш з вами шанс повернути окуповані території. Це, свого роду, українське підпілля, як такий собі вогник надії, що ми знову зробимо Україну єдиною…

Мене вразили й інтерв’ю з переселенцями, які переїхали до Києва. Кожна історія – це зруйноване життя. Мало кому з цих людей вдалось досягти успіху в Києві. Але ті, кому вдалось, і таких я теж знаю, – мають стати прикладом для інших, бо для цього нового старту потрібна мужність, терпіння, неймовірні зусилля.

Як і скільки тривав знімальний процес? Що в ньому було найважчим, а що найприємнішим? Яка сцена чи ідея викликали найбільші творчі суперечки?
Зйомки тривали приблизно два місяці. Знімали ми взимку, в дуже холодну погоду. У нас було багато сцен на вулиці, багато нічних сцен – це завжди додаткова напруга для всієї команди, але на нашому знімальному майданчику всі професіонали своєї справи, і ми дуже цілеспрямовано йшли до фіналу.

Почали знімати зі снігом – тоді Київ та його околиці сильно засипало, знімали також в Фастові та в Білоцерківську – після цього наприкінці зйомок всією групою поїхали в Слов’янськ і, вранці прокинувшись, ще з вікна поїзда зрозуміли, що на нас чекає велика проблема – за вікном була зелена трава і сяяло сонце. Такі різні погодні умови зазвичай не склеюються на екрані, тому не весь відзнятий матеріал в Слов’янську вдалось потім використати під час монтажу.

Взагалі у нас був досить маленький бюджет для зйомок – багато від чого мені доводилося відмовлятись. Але це трапляється часто – приходять в останній момент продюсери і кажуть тобі – на це просто не має грошей. Це також частина режисерської роботи – бути готовим до змін, вміти знаходити інші рішення для кожної конкретної сцени, якщо щось неможливо реалізувати так, як ти уявляв.

Цікавою була зйомка сцени шоу байкерів: дуже велика площа, на якій ми побудували сцену для їхнього виступу, привезли мотоцикли, нам допомагав київський байкерський клуб. Привезли масовку. Підготовка тривала набагато довше, ніж зйомки, тому що мій оператор зняв майже всю сцену одним кадром, а вона дуже довга… Навіть я такого не очікувала, але коли побачила цей кадр – впевнилася, що більше й не потрібно – в кадрі все є. Цю зміну ми закінчили раніше ніж планували. В кадрі у нас був кіоск з продажу глінтвейну: художник-постановник зробив мені подарунок – в бочці був справжній глінтвейн, який багатьох на майданчику в той день зігрів.

Читайте також: Великі маленькі радощі Ахтема Сеітаблаєва – розмова про каву, знайдений сценарій і руки, які не можна опускати

Що за історія трапилася під час зйомок “Забутих” у в’язниці?
Зйомки проходили в білоцерківській в’язниці, колишній в’язниці суворого режиму. Люди, які зараз керують цією будівлею, працювали ще за часів, коли вона була діючою. Там візуально дуже цікаві локації: не тільки ізолятори, але й кухні, майстерні, в яких працювали в’язні, місцевий клуб культури – все залишилось незайманим. Там і трапилась та історія, про яку ви запитали: два члена знімальної групи випадково опинились замкнутими в камері без мобільних телефонів і були вимушені в холоді і без світла провести там цілу ніч… На щастя, вони міцні хлопці – нічого страшного з ними не сталося.

Кадри з в’язниці – найдраматичніші у фільмі “Забуті”. Для будь-якої жінки те, що там відбувалось, моторошно і бридко. Як Марина впоралася з цією сценою? З першого дублю чи довелось все ж таки опанувати себе? І, на вашу думку, чи вартий був хлопець того, на що пішла заради нього Ніна?
Сцена з головною героїнею Ніною у в’язниці – справді емоційно дуже важка. Для акторів в таких сценах дуже важливо відчувати довіру до партнера та до режисера. Я знімаю такі сцени маленькою групою – тобто всі, хто не вкрай необхідні, мають покинути майданчик – в маленькому складі команди ми цю сцену і зняли. Інколи в роботі над такими речами допомагає почуття гумору. Якийсь жарт між дублями допомагає зняти емоційне напруження всіх акторів, перезагрузитись на наступний дубль. Актори, які грали міліціонерів, та Марина Кошкіна, яка грала Ніну, дуже професійно впоралися з цією сценою, жодних проблем не виникло…. Хіба що температура нуль градусів, що була тоді в камері, – грати без одягу було справді дуже холодно…

Щодо питання, чи вартий таких жертв Андрій… Мені здається, що для Ніни перш за все важливі її переконання. Вона з тих людей, які не хочуть миритися з свавіллям навколо себе. Рятуючи Андрія, вона вступається за дитину, вже пізніше вона побачить в цьому юнаку мужнього молодого чоловіка, який, як і вона, наодинці бореться з несправедливістю в окупованому місті. Вони знаходять один одного серед світу пропаганди і брехні, серед жорстокості і насилля – вони обидва ідеалісти, це поєднує їх… Не думаю, що з боку Ніни до Андрія було якесь дуже сильне кохання – скоріше, це крик душі, спроба втекти від реальності і пошук ніжності серед жорстокості сьогодення. Мені здається, це не типовий роман двох коханців – занадто юний для цього Андрій, занадто кохає свого чоловіка Ніна. Стосунки Ніни і Андрія – це втеча, це їх особистий протест проти того, що відбувається, пошук чогось справжнього, чистого, ідеалістичного…

У вашій стрічці задіяні неординарні особистості: художниця Марія Куліковська, Олексій Горбунов. Як ви «підбирали» акторів, як складали цей пазл, як актори реагували на ваше запрошення і сюжетну історію? Чия реакція вам запам’яталася найбільше?
Олексія Горбунова я знаю ще зі свого попереднього фільму «Істальгія», де він також грав одну з ролей. На цей раз Олексій погодився зіграти невеликий епізод – роль дідуся Василя. Олексію сподобався монолог цього героя, бо він відображає турботи і думки багатьох пенсіонерів в нашій країні – їхній страх за своїх дітей та за майбутні покоління… Я дуже шаную талант Олексія Горбунова, мені дуже приємно, що він підтримує авторське українське кіно, погоджуючись грати в таких малобюджетних картинах. Задля своєї сцени в КПЗ Горбунов спеціально відростив справжню бороду… Працювати з Олексієм дуже цікаво – його поява на майданчику це завжди подія для всієї знімальної групи.

Цікавою була також робота зі скульпторкою Марією Куліковською – вона робить на початку мого фільму свій арт-перформанс – розстрілює мильні скульптури, повторюючи тим самим історію, яка трапилась на заводі “Ізоляція” в Донецьку в 2014 році. Марія дуже неординарна особистість, дуже талановита художниця і, як ми з’ясували, – хороша актриса. Марія також зіграла в фільмі журналістку пропагандистського телебачення – досить іронічний образ в фільмі: вона зуміла втілити його з гумором і легкістю. Хоча насправді їй дуже сильно болить тема нашої стрічки: у Марії залишилась в Криму родина, а її після подій на заводі «Ізоляція» внесли в список заборонених художниць Росії – з того моменту вона не була на своїй батьківщині, в Криму. Здається, останній раз, коли вона була в Росії, її заарештували – на самому початку війни Марія в знак протесту лягла на сходах Ермітажу, загорнувшись в український прапор. На щастя, все закінчилось лише недовгим затриманням в ізоляторі тимчасового утримання. Марія дуже смілива, провокативна перформерка, її виставки проходять по всій Європі, вона через свої роботи розповідає світу про події на її батьківщині в Криму та на Сході України.

В релізах до фільму зазначається про його артперформанси, символізм, про відсутність розкадровок тощо. Які «художні прийоми» фільму ви особисто виділили б?
Я берусь тільки за ті проекти, які мені цікаві і які вважаю важливими для формування українського іміджу за кордоном, тому що багато років живу між Україною та Німеччиною, презентую всі свої роботи на міжнародних фестивалях. Я не робила досі касове комерційне кіно – були пропозиції, але я люблю авторське кіно, фільми, в яких є ідеї, авторський подчерк. Мене дуже підтримує мій чоловік, без нього я б не змогла мати таку свободу дій і вибирати проєкти. Пошук фінансування на кіно триває роками, і не завжди вистачає терпіння. Підтримка родини тут дуже й дуже важлива.

Так, я бачу кіно як можливість вести дискурс з суспільством, підіймати гострі теми, обговорювати їх і мотивувати замислитись. Наше українське кіно зараз знаходиться на етапі свого справжнього розквіту – виникають все нові й нові імена акторів, режисерів, операторів – це дуже тішить. Я люблю свою роботу і ціную багатьох колег: у нас цікаве кінематографічне середовище, яке сформувалось у час Майдану та після. Нас всіх пов’язує віра в майбутнє нашої країни, наше спільне усвідомлення важливості подальшого розвитку української культури.

Важливим для мене є мовне питання. Я з російськомовної родини, але під час Майдану свідомо перейшла на українську мову і ні хвилини про це не жалкую. Мова – це основа нашої ідентичності, яку наш північний сусід, на жаль, вже не одне століття намагається знищити. Я за одну головну державну мову і за вільний розвиток інших, але українська мова стільки всього натерпілась за всі часи русифікації, що зараз нам необхідно підтримувати і розвивати саме її. Це, до речі, усвідомлює і моя головна героїня. Ніна розуміє, що ніхто не має забирати в людини право розмовляти рідною мовою. Вона тримається за українську мову, як за рятувальне коло, аби не піти на дно разом з сепаратистами Луганська.

Ви спитали про розкадровки, так я не роблю розкадровок: вони обмежують можливості під час зйомок, особливо в екстремальних умовах. Взагалі не люблю планувати кадри заздалегідь – цьому мене навчила моя спільна багаторічна робота з оператором Еролем Зубцевічем: він родом з Боснії, ми разом вчились в Мюнхенській Кіноакадемії і знімали багато короткометражних фільмів, зокрема, й мій перший дебют – повнометражну копродукційну картину «Істальгія».

Розкадровка позбавляє можливості вільно працювати на майданчику – інколи промінь світла, інтер’єр локації підкидають набагато кращі рішення, ніж ті, що ти запланував в сторі-борді. Для мене і Ероля достатньо заздалегідь побувати на локації, уявити можливі ракурси для зйомки, а потім у знімальний день на майданчику ми разом робимо блокування з акторами, тобто розбиваємо сцену вже безпосередньо перед самою зйомкою. Ероль завжди підказує найкращі варіанти, напрями, а я, в свою чергу, намагаюсь дати свободу руху акторам, аби вони знаходили органіку в тому просторі, в якому вони знаходяться. Я завжди намагаюсь шукати органіку в рухах, в словах моїх героїв. Якщо фраза, яка ще напередодні під час репетицій звучала правдиво, раптово мене не переконує – я залишаю за собою право змінити все безпосередньо під час зйомок. Завдяки цьому в мого кіно досить реалістичний, інколи майже документальний стиль.

Мушу сказати, що авторське кіно – переважно малобюджетне – тому такі прийоми допомагають закрити недоліки виробництва чи діри в бюджеті: ми також знімали все ручною камерою – у нас не було коштів на крани чи штативи, навіть сцени в машинах всі зняті з плеча. Але я дуже люблю ручну камеру – вона жива, рухається разом з героями – це завжди мене надихає. Я не той режисер, який сидить перед монітором і дає вказівки по рації: я кожен дубль рухаюсь разом з оператором, ловлю його ідеї та рухи, дивлюсь що змінюється, що можна змінити чи додати. Фільм для мене – це організм, який постійно змінюється завдяки роботі всієї знімальної групи і акторів. Це не тільки моя ідея і моє режисерська бачення – це результат роботи багатьох креативних людей, і кожен на майданчику вносить в мій фільм свій вклад.

Треба зазначити, що на цьому фільмі я відчувала велику підтримку всієї знімальної групи: тема нашого кіно сама по собі хвилювала багатьох, деякі учасники знімального процесу були в АТО. Один з помічників оператора, також АТОшник, раптово під час якоїсь перерви зіграв на гітарі і заспівав пісню про війну – я тут же додала її в фільм. У нас є тепер сцена, де Діма грає на гітарі, а він сам зіграв одного з партизанів.

Для Марії Кошкіної – це перша головна роль. Що стало вирішальним при її затверджені на роль?
Марина Кошкіна переконала мене під час самого першого кастингу. Вона не підходила нам трохи по типажу та за віком – героїня мала бути дорослішою. Але коли я побачила, як правдиво і щиро працює ця молода актриса, з якою напругою та емоційною віддачею готується до кастингу, то переконалася, що кращої за Маринку ми не знайдемо. Вже потім я дізналась, що вона родом з Луганської області, що в неї саме той говір, з яким говорить населення Луганська. Коли ми їздили в Слов’янськ, їй вдалось коротко побачитись зі своїм дідусем. Марина дуже інтуїтивна актриса, працює, не шкодуючи себе. Я дуже і дуже нею пишаюсь і думаю, у неї дуже цікаве професійне майбутнє. Вона допомагає партнерам на майданчику, не боїться сперечатись з режисером, і це інколи йде на користь усім.

Що очікуєте від прем’єри стрічки на «Молодості» і яку реакцію глядача хотіли б побачити?
Дуже хвилююсь, як сприймуть фільм “Забуті” в Україні, дуже радію, що нарешті фільм побачить український глядач. Бути фільмом-відкриттям кінофестивалю «Молодість» – велика пошана. Я вдячна і сподіваюся, що попри пандемію все відбудеться святково і безпечно, з дотриманням усіх карантинних норм.

Фільм “Забуті” вже отримав ряд нагород. Якою найбільше пишаєтеся і як взагалі сприймаєте відзнаки?
Пандемія, звичайно, нашкодила нашій фестивальній кар’єрі, багато заходів скасовані або переформатовані в онлайн. Але ми встигли отримати декілька призів – зокрема, Спеціальну Відзнаку Журі під час нашої світової прем’єри у Варшаві. Для мене особисто вона дуже важлива – це фестиваль класу «А» і гарний старт для нашого фільму. Також тішусь, що Даніїл Каменський отримав приз за найкращу акторську роботу в Португалії. Даніїл – досвідчений для свого молодого віку актор. Роль Андрія у «Забутих» – непроста для молодого чоловіка, який живе в Києві, далеко від війни. Але Андрій дуже зосереджено працював над роллю. Він поєднав в собі дитячу ідеалістичність, мужність і сміливість, зробив героя суперечливим і цікавим для глядача.

Ви самі яке кіно любите, як глядач? І чи взагалі режисер може дивитися фільм, як глядач, чи все-таки важко абстрагуватися і не сприймати фільм, як фахівець?
Думаю, що як звичайний глядач я кіно дивитись вже не можу. Мій чоловік завжди каже, що зі мною неможливо дивитись телевізор: я вимикаю фільм через декілька хвилин, якщо мені щось не подобається, а це буває часто, а інколи не дивлюсь до кінця, коли мені на якомусь моменті вже зрозуміла драматургічна конструкція. Зараз люблю сучасні серіали і вчусь писати сценарії такого формату. Кожен фільм для мене – це аналіз. Відключатись і не аналізувати я можу на класиці – люблю старі фільми Мілоша Формана та Бертолучі за їх емоційність, кольорову гаму та за дуже суперечливі яскраві персонажі. Один з моїх найулюбленіших сучасних режисерів – це француз Жак Одіар.

Чи можна сказати, що «Забуті» – це своєрідний маніфест вашої громадянської позиції? Ви додали пісню музиканта Riffmaster, запросили до участі Марію Кликовську…
Так, напевно, цей фільм – прояв моєї громадянської позиції. Але мушу наголосити: фільм неоднозначний, я намагалась триматися подалі від якихось конкретних політичних гасл – вважаю, що як режисер не маю права приймати чиюсь одну сторону чи робити за глядача якісь висновки. Кіно не має бути пропагандою. Навіть слово патріотика небезпечне для кіно.

Мій фільм – це історія простих людей зі Сходу України, а не оцінка політичних процесів. Я працюю в галузі копродукції, і для мене важливо доносити правду про події в Україні до західного глядача, до європейської публіки також. На кінофестивалях до мене підходять люди, які нічого не знають про цю війну, про те, що вона й досі не скінчилась. Через кіно я, як митець, намагаюсь привертати увагу до долі людей, які страждають від війни. Це мій особистий внесок в наше спільне прагнення зупинити конфлікт, допомогти постраждалим.

Пісню Ріффмастера ми взяли незадовго до того як закінчили постпродакшн фільму. Я відкрито виступала на підтримку Ріффмастера та Юлії Кузьменко – дуже багато сфабрикованих фактів в цих справах, дуже обурює свавілля нашого правосуддя, знущання над людьми і мовчазне спостерігання суспільства. Особливо зараз під час пандемії начебто всі знайшли відмовку, чому про всі інші проблеми окрім коронавірусу можна забути. А люди все ще знаходяться за гратами, і їхня провина не доведена.

Карантин поставив на паузу кіно і кінопрокат. Як ви переживаєте цей непростий для професії період?
Час на карантині я провела за написанням сценаріїв: один з них – проєкт компанії 435 FILMS, продюсеркою якого є Анна Паленчук. Це історичний фільм про життя та творчість Казимира Малевича – дуже цікавий і великий проект. Я шанувальниця всього періоду авангарду в художньому мистецтві, а фільм про Казимира Малевича – надзвичайно актуальний для нашої країни.

Цілий рік я займалась вивченням біографії і творчості Малевича, контактую з його родичами. Мені вдалось знайти в музеях Німеччини рідкісні ескізи Малевича часів Голодомору. На жаль, до сих пір в Європі його вважають російським художником, а у нас багато хто й досі нічого не знає про його біографію. Малевич – це українсько-польсько-російський художник, який розмовляв українською мовою, писав українською, провів своє дитинство в українських селах, наважився потім намалювати Голодомор в своїх роботах, не боячись радянської влади, і в своїх щоденниках писав, що саме Україна сформувала його як митця. Коли прибуваєш до Амстердаму, вже в аеропорту продаються сувеніри з мотивами робіт Ван Гога. У Відні в д’ютіфрі продаються сувеніри з роботами Клімта. Наша з Анною Паленчук спільна мрія – щоб так само було і з Малевичем в Україні. Ми хочемо розповісти всьому світу, що цей митець народився саме в Києві, що в Україні так багато пов’язано з його ім’ям і що Малевич має бути частиною нашої культурної спадщини. Цей проєкт – мій план на найближче майбутнє. У нас вже є цікавий і сильний сценарій. Зараз ми почали пошуки фінансування.

Також під час карантину разом з Анною ми брали участь в освітній програмі від креативної Європи, де представники Netflix та HBO викладають основи сценарного мистецтва в серіальних форматах. Праця і навчання допомогли пережити карантин, я більше часу змогла провести з дітьми – ми подорожували всередині країни, багато читали, грали в настільні ігри – те, на що зазвичай не вистачає часу! І навіть декілька разів брали участь в проєкті ІзоІзоляція, повторюючи улюблені картини відомих художників.

Читайте також інтерв’ю із Маріанною Янушевич, у якому вона розповіла про роль у фільмі “Віддана”, кастинг та особисту велику мрію.