Великі маленькі радощі Ахтема Сеітаблаєва

Наш улюблений актор і режисер, переможець цьогорічної «Золотої Дзиги», премії Української кіноакадемії, в номінації «Краща чоловіча роль» у фільмі «Додому» Ахтем Сеітаблаєв теж дотримується самоізоляції. Але із задоволенням взяв участь у серії прямих ефірів OIFF Live – проекту Одеського міжнародного кінофестивалю і розповів генеральній продюсерці ОМКФ Юлії Сінькевич про те, як він використовує час самоізоляції, чого йому не вистачає, як ставиться до трендовості в кіно і за що називає себе неандертальцем.

Також актор поділився, що завдяки затишшю в зйомках мав час закінчити постпродакшен серіалу “Доброволець”, який зняв минулого року. Зізнався, що нарешті перебрав усі листи, на які не встигав відповісти раніше, і з приємністю для себе знайшов серед них класний сценарій, який півроку лежав в його пошті. То ж є перспектива незабаром побачити Ахтема в новому фільмі!

«Я взагалі дуже багато чого пропустив через шалений ритм роботи. Доволі багато фестивального кіно, якого я не бачив. Зараз я маю можливість усе це надолужити. Самоізоляція – це можливість самовдосконалення та творчості. Хтось, як Наріман Алієв грає в теніс або співає, хтось намагається проявити себе в чомусь іншому».

«Під час карантину усім стало не вистачати таких елементарних речей, на які раніше не звертав уваги. Виявляється, що вийти випити кави – дуже вагома для нас річ. Людина, якщо вона не аскет, соціальна істота, яка має потребу у спілкуванні та у обміні емоціями. Навіть просто помовчати поруч з другом за кавою – це теж потреба. Щодо мене особисто, то не вистачає того ж, що і поза пандемією. Просто зараз це відчувається гостріше – можливість бачитись з дітьми, які перебувають в Криму. Майже кожного дня я спілкуюсь з сім’єю. У Криму теж зараз налякані, хоча спочатку і не сприймали загрозу всерйоз».

«Наша професія так багато часу в нас забирала, що хотілось постійно побути вдома та просто поспати. Але тепер розумію, що мені хочеться саме такого шаленого ритму. Тому я поки створюю на папері той уявний світ, який потім зможу зафільмувати».

«Я в сенсі гаджетів – неандерталець:) Якось так склалося, що для мене папір та олівець зручніші».

«Вихід із кризової ситуації в кіно можливий у спільності дій, тому що формування глядача, його смаків і попиту залежить від усіх ланок. Кінематографісти розуміють, що допомогти лишитися на плаву в цей непростий час може контент для онлайн-платформ. Але тут можна наштовхнутись на таку перешкоду, як нерозуміння багатьох українців, навіщо платити за фільми в інтернеті. Можна підключити телеканали до ідеї трансляції кіно».

«Події, в яких ми живемо зараз, ще раз підкреслюють, що найкращий, найбільш непередбачуваний драматург – це життя. І часом жоден сценарист не може уявити собі те, на що воно здатне».

«Я особисто не раз чув – і в м’якій формі, і в жорсткій – закиди, що, мовляв, «цей татарин знову взяв актуальну тему» і робить з неї кіно. Один поважний кінокритик навіть заявив, що я на цьому тільки й живу. Його право так думати. Але… Ми повинні говорити, показувати те, що людям болить, що їх цікавить. Для людини найцікавішою істотою є вона сама, все те, що відбувається чи торкається її життя, тут і зараз – сучасне, злободенне».

«Для мене найкращий приклад – люди, які попри відсутність можливостей жити повноцінно виявляють дивовижну жагу, життєлюбство, енергію. Мене в цьому сенсі вражають військові і люди з обмеженими фізичними можливостями. Я бачив це у тих же кіборгів. До речі, вони не дуже люблять, коли їх так називають, не дуже люблять говорити про війну, вони люблять життя у всіх його проявах, люблять мріяти про майбутнє, про зустрічі з рідними, коханими, вони жартують, насолоджуються кожним моментом, будують плани попри те, що не знають, що їх чекає завтра. Таке ж завзяття, захопленість я спостерігав в хореографічному класі, де займаються танцюристи на візках. Вони не можуть рухатися самостійно, але вони живуть, кохають, не опускають руки».

«Опускати руки – це шлях в нікуди. Я це знаю по собі. В мене були такі періоди, коли я не знав куди рухатися, навіщо рухатися – навіть бажання не було. В такі моменти треба телефонувати друзям, рідним, спілкуватися, виймати одне одного з цього стану».

«Самий жорсткий критик – ти сам собі. Коли лягаєш ввечері на подушку і аналізуєш, що і як зробив».

Пишаємося, що українські актори і українське кіно зараз затребувані і дедалі частіше отримують міжнародні нагороди, як от Дар’я Онищенко та її фільм «Забуті», який запам’ятається всім. Почитайте наше інтерв’ю – цікаве і глибоке.

Фото з відкритих джерел.