«Мені завжди хочеться створювати персоналію, яка не викликає однозначного ставлення»

Анастасія з тих акторок, яких називають характерними. Раз побачиш – і не забудеш. І саме на неї часто ходять в Театр на Лівому березі Дніпра, де вона працює майже 10 років. Її стосунки з кіно теж доволі успішні – ще з часів навчання у виші вона знімається у повному метрі й телесеріалах. Нещодавно була відзначена державною премією, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, також стала лауреаткою премії «Кіноколо» в номінації «Найкраща акторка» за роль у фільмі «Наш дім у вогні», зігравши співачку Софію, яка перед початком повномасштабного вторгнення приїжджає з США до Києва й переживає страшні перші дні великої війни, що змінюють все. В цю роль Анастасія вклала багато особистого, адже війна дуже вплинула і на її життя – у березні 2022-го вона два тижні провела в окупованому Немішаєві на Київщині, де жили її батьки, звідки потім виїжджала на свій страх і ризик. Пізніше займалася волонтерством і вигоріла настільки, що в неї було діагностовано важку депресію, генералізований тривожний розлад і ПТСР, з яким довелося боротися в лікарні через стійкі суїцидальні наміри. Про це Анастасія щиро розповідала у соцмережах.

Вона взагалі дуже щира. А ще принципова, непроста. Зараз якраз той час, коли вона намагається зрозуміти: яка я? І нарешті почувається цілісною. Анастасія охоче розповідає про дитинство й батьків (мама – косметолог, тато – масажист-реабілітолог), свій доволі непростий творчий шлях. Не розповідає тільки про коханого, який служить в ЗСУ, про що попередила зразу. Бо особисте – то ж особисте.

Анастасіє, почнемо спочатку: як і коли ви вирішили стати акторкою?

Професію я обрала доволі неочікувано для себе і сімʼї. В дитинстві я не бачила себе в цьому: займалась на бандурі і в народному хорі, мріяла бути співачкою, але так трохи по-дитячому. А потім здружилася з сусідкою, класною акторкою, вона зайнялася мною, мене почали запрошувати на якісь фестивалі з прочитання віршів, десь я перемогла… І оголосила, що піду в акторство. Для тата це був удар, бо я завжди добре вчилася, і він хотів, аби я пішла в юриспруденцію, що було б доречно з моїм загостреним почуттям справедливості, або обрала якусь більш певну професію. Не таку, як акторство. Але я рада, що потім тата попустило, адже він з власного досвіду знав, як це боляче, коли змушують йти не в свою професію, а мама одразу сприйняла мої бажання серйозно і максимально допомогла їх реалізації.

Після девʼятого класу я вступила до театрального коледжу. Якби я мала трохи більше освіти чи досвіду в чомусь, можливо, у мене був би інший шлях, але я розуміла, що, по факту, нічого іншого, окрім акторства, не вмію, і вирішила остаточно – туди, значить туди. Після закінчення коледжу я досить важко, але все ж таки вступила в театральний університет і потрапила на курс до Дмитра Богомазова, а це така дуже хороша школа, одна з найкращих в університеті. І благо, що я прийшла саме до нього, і у нас не було ніяких скандалів, які зараз викриваються, ми були для нього людьми, які хочуть навчитися чомусь у професії, а не закривати якісь його тілесні потреби. І я цьому дуже тішуся. Загалом наші викладачі зробили все можливе для того, щоб ми стали тими, ким стали.

Ви вступили до театрального вишу з третьої спроби, так? Хтось би, можливо, вже й на першій здався, але не ви. Що вас мотивувало й надихало продовжувати? І що ви відчули, коли все-таки досягли мети?

Напевно, якась моя власна злість. Відчуття несправедливості, бо я не відчувала, що мене вибирають як людину чи як акторку за професійними якостями – просто проходжу якийсь зовнішній кастинг. Ще, коли вступала вдруге, мала конфлікт з одним із викладачів, пішла на принцип. А третій раз насправді мені вже було втрачати нічого, бо я подавала одночасно документи на психологію, яка мене теж цікавила, і на акторський. І вступила на акторський. Тоді я вирішила, що це буде останній раз: далі я не зможу боротися, бо якщо мене не обирають, значить, в цьому немає сенсу, і я маю змінювати свій життєвий шлях. Але так вийшло, що саме тоді Дмитро Богомазов побачив в мені талант. Взагалі цікаво, що у нас і не було якоїсь «красивості» на курсі. Мені здається, цим ми відрізнялися від інших – нас обирали за якимись внутрішніми критеріями: бійцівськими якостями, витривалістю, власне, акторськими здібностями.

Ще читала, що третій курс, коли спершу вступили на контракт, ви оплатили з гонорару за зйомки у фільмі «Коли падають дерева». Це був ваш перший досвід в кіно? Як взагалі все починалося?

У нас в університеті, і це величезна проблема, взагалі не навчають акторів кіно – якщо ти навчаєшся на актора, ти апріорі театральний. Немає роботи з камерою, з емоціями, бо насправді кіношна робота дуже відрізняється від театральної. Тож кожен молодий актор починає шукати зйомки, щоб набити руку, мати елементарний досвід, розуміти,  як взагалі працювати і чого від нього хочуть.

Перші мої ролі були такі малесенькі, в різних серіалах, чесно, детально не памʼятаю. Потім мене помітила Алла Самойленко й запросила спочатку записати відеовізитку, познайомитися як з молодою акторкою, що подає певні надії і може бути цікава. А потім вона показала мене Аркадію Непитайлюку й Марисі Нікітюк. І я мала можливість знятися в обох фільмах, хоча з Непитайлюком досі так і не попрацювала, але дуже сподіваюся, що це ще буде. Тоді я обрала Марисю – мені здавалося, що її сценарій складніший, і для мене це виклик як для акторки. Так я потрапила в кіно, і ми почали з Марисею співпрацювати. Наша дружба й співпраця й далі продовжується.

Тоді це був досить складний досвід. Там було багато інтимних сцен, а я до цього взагалі була не готова. Коли ти, умовно кажучи, молода дівчина з передмістя, і тебе вчать, як себе поводити, яка ти маєш бути, а у тебе багато якихось власних стримуючих факторів і комплексів. Зараз я думаю, що це могло бути менш травматично, якби я б розуміла, з чим стикнуся. Але Марися була просто чудова. І в цьому усій нашій знімальній команді дуже пощастило. Отак і почалося моє кіно.

Зараз у творчому портфоліо у вас багато зіграних ролей. Яка запамʼяталась найбільше, яка була найлегшою, найважчою і чому?

Чесно кажучи, нема найлегших ролей. Я люблю ускладнювати собі життя, в усіх сенсах. Я непроста людина. Мені завжди хочеться експериментувати, провокувати, кидати виклик собі і глядачу. І створювати персоналію, яка не викликає однозначного ставлення, неважливо, негативний чи позитивний це персонаж. Бути якоюсь такою, про яку не можна однозначно сказати: от, вона така. Відчувати рух всередині ролі.

От зараз на платформі «Київстар ТБ» виходить «Тиха Нава» (детективний серіал про місто, яке роками ховає темряву під маскою благополуччя – прим.ред.). І мені здається, що це стане частково поворотною роллю для мене. Загалом я молодо виглядаю: мені 32 роки, але я зовсім не виглядаю на свій вік. І це для мене велика проблема, бо я давно не хочу грати молодих дівчат. Я хочу ролей, які відповідають моєму внутрішньому світу і внутрішньому віку. І от, можливо, «Тиха Нава» – той момент, що покаже: я вже давно не дівчинка, а доросла жінка.

Розкажіть про вашу роль у фільмі «Наш дім у вогні», за яку ви отримали премію «Кінокола». Про що він, яка ваша героїня?

Напевно, це про повернення додому. Про людину, яка довго шукала щастя десь там і повернулася в найтяжчий момент для країни і для себе. Відбувається переосмислення себе й того, чого ти хочеш від себе і країни. І усвідомлення того, що є твій дім і чи хочеш ти в ньому лишатися. Чи бути вдома важливіше, ніж бути відірваною від свого коріння десь там? Особливо в цей непростий час – не тоді, коли все добре, а якраз тоді, коли все недобре.

Мені здається, це важлива історія для усіх тих, хто або виїхав, або не повʼязував себе з Україною. Багато людей вважало, що їхнє життя не може бути тут, бо вони не оцінені, не потрібні. Насправді й зараз є таке, зокрема в культурному контексті. Я не бачу, щоб держава максимально підтримувала культуру, митців, які дійсно мають досвід класних фільмів і фестивалів. Вони поки що не оцінені, їм не допомагають розвиватися далі, за що мені сильно боляче. Я не розумію, чому так? Це дійсно шкода.

Як війна вплинула на ваше життя, роботу, ролі?

Війна змінила все кардинально, і мені довелося досить довго повертатися у те життя, в якому я колись була. Просто вже іншою. Я й досі це проходжу.

У перші два роки я активно волонтерила. Потім пішла з волонтерства – не через те, що не хочу допомагати своїй країні, а через те, що елементарно не змогла розподілити себе на довгий період. Я жила на знос, не жаліючи себе. Мій психотерапевт каже, що готовий вбити Арестовича за те, що він казав про три тижні, бо всі, хто приходять до нього, якраз не можуть пережити, що це не три тижні, а вже пʼятий рік. І ця нездатність себе розподілити, правильно себе дозувати, бажання допомогти всім одразу, вичерпує. Також я ніколи в житті так тотально не стикалася з загибеллю, смертями, напругою і відповідальністю за інших людей, а не тільки за себе. В якийсь момент просто не витримала.

Тоді я максимально намагалась відвести професію на задній план. Не тому, що не хотіла зніматися, а тому, що теж хотіла себе переосмислити. Мені не подобалося те, що пропонували як рефлексію на війну, окупацію – все здавалося пафосним, недостатнім. Поки що ця тенденція зберігається, але я бачу більше усвідомлених, якісно написаних сценаріїв, і, думаю, ми рухаємося в напрямку рефлексії. Яка має бути неприємною для кожного громадянина України, бо треба подивитися і на власні помилки. Які не те що до цього призвели, я не прагну винити нас в тому, що відбулася війна… Але важливо подумати про те, що для нас була ця країна і що вона для нас зараз є – це про розподіл відповідальності, формування сильної громадянської спільноти, яка не дозволяє ні владі, ні окупантам знищити все те, заради чого ми боремося.

Ця рефлексія має бути не лише болючою, а й обовʼязково з позитивними фіналами, адже нам треба вчитися справлятися з тими ситуаціями, які на нас все навалюються. І вчитися адаптувати себе до військовослужбовців, які колись повернуться, а не навпаки. Нам ще багато всього треба буде зробити як суспільству, щоб бути гідним тих, хто за це віддав життя.

Тож у мене зʼявилася відповідальність перед людьми, і вона зберігається, тобто я намагаюся думати про те, що писати в соцмережах, що говорити, до чого закликати. Звісно, і моє життя бере гору, хочеться говорити про свої якісь речі, але не забувати про те, що ми зараз переживаємо, і це для публічної людини величезна напруга, адже ти по факту постійно маєш себе самоцензурувати. Але, мені здається, це необхідно – перехід культурної спільноти на зовсім інший рівень, коли ти не просто про реклами, співпраці і себе, а про щось більше. Бо такий час. Коли цей час закінчиться і чи буде час, коли не треба буде цього робити, не певна.

Що ви думаєте про мистецтво у воєнний час? Яке воно має бути? Чого бракує? Що б хотілося побачити невдовзі і, можливо, над чим ви вже працюєте?

Зараз працюю над трьома проєктами, два з яких будуть за кордоном. Будуть дозйомки фільму про окупацію, і для мене це дуже важлива тема, адже про ті території, які зараз окуповані, ми взагалі не маємо ніякої інформації. Це страшно, і часом говорити про це легше українцям з-за кордону – вони не так емоційно заангажовані, як ми тут. Ще один проєкт буде в Україні, в кооперації з французами і американцями.

Але поки що моє серденько повністю, на 100% віддане театру як місцю, де точно є правда, рефлексія, аналіз себе і тих подій, які ми проходимо, аналіз горя і втрат. Я все це бачу в своєму театрі, і сподіваюся, побачу і в інших. Загалом українські театри прекрасні, але мені здається, їм не вистачає зрілого погляду на те, що відбувається зараз, і рефлексії про це. Це вимагає чесності акторів, а ще відповідальності режисерів й усіх нас. Ми просто не можемо бути осторонь, мистецтво якраз і має бути про те, що ми проходимо, бо інакше який у ньому сенс.

Мені хотілося б, щоб ми почали досліджувати, хто ми є насправді, які ми. Українець – це ж не просто про національний одяг, знання мови або ще щось. Наша національна ідентичність базується не на тому, щоби бути не схожими на росіян чи боротися проти росіян, і якщо росіяни згинуть, ми нарешті почнемо робити так, як хочемо, будемо тими, ким хочемо… А в усвідомленні того, хто ми є, який шлях проходимо, і як він відрізняється від шляху поляків, німців, білорусів або тих же росіян. Це зовсім інший шлях. Зовсім інша культура, зовсім інші мистецькі фарби. І мені би хотілося, щоб ми знали про це все, без страху зайти навіть туди, де неприємно.

Кіно чи театр?

Я дуже хочу, щоб настав той момент, коли я не буду обирати й скажу: ой, ви знаєте, і там, і там, але поки душевно і позиційно для мене це театр. Ще на третьому курсі я потрапила в Театр драми і комедії. Тут була перша моя вистава «Дім на краю душі» Тамари Трунової, з цього почалося почалося моє прекрасне професійне життя в цьому театрі. І так воно потихеньку далі котиться.

Тож ви залишаєтесь вірною рідному театру. Як це відчувається – як любов, особливий метч?

Насправді для мене це непрості стосунки, і був період, коли мені хотілося піти, коли я втомилася: і від себе, і від професії, і від себе в театрі, і від театру загалом. Я взагалі намагалася дистанціюватися від всього, що є в моєї професії. Це була моя власна проблема: я асоціювала себе як акторку, але цього в воюючій країні було недостатньо. Ок, я акторка, і що я роблю? Я не медик, не військова, не рятую життя, не рятую людей, не допомагаю людям, які, власне, це роблять. Навіщо я, що це за професія і як мені з нею зжитися, коли навколо все палає й вибухає? Я не бачила себе в ній загалом.

Що мене змусило повернутися? Коли я пішла з волонтерства, мені треба було створити нові сенси, і я дала собі це право. Все почалося з мого власного дозволу на те, що я можу займатися цією професією. І потім поступово я почала в ній знаходити сенси. От, наприклад, «Робота з тінню» – це та вистава, в якій я відчуваю, що як акторка я є важливою частиною суспільства. Що я не даремно виходжу на цю сцену, що я можу щось змінити таким чином. Для цього потрібна власна людська залученість. Про це й ще одна з дуже моїх ролей, Корделія-Блазень: про те, що театр – це не тільки що ти виходиш в якійсь певній ролі, а й про те, що саме ти виходиш в цій ролі. Отже, ти говориш про те, що для тебе важливо, яких би ти змін хотів. І це справді подарунок, що у мене театр, в якому я можу вийти й говорити від себе. Який бачить в акторах не обʼєкти, які можна переставити, і вони будуть грати ту роль чи іншу, а субʼєкти. Водночас це залежить і від тебе: ти можеш бути обʼєктом, якого переставляють в роль, а можеш бути субʼєктом.

А чи є якась у вас улюблена роль? І кого б ще хотіли зіграти?

Не знаю, чесно. Мені здається, що я би хотіла зіграти все, що мені б запропонували, що мене б зацікавило. Я певна: в якій би ролі я не була, все одно там буду я. І я не можу від цього втекти. Якщо раніше мені дуже хотілося створювати персонажів, не схожих на мене, то зараз я хочу створювати тих, які є з моєю серцевиною. Тому насправді мені цікаво все. Головне, аби це корелювалося з моїми внутрішніми принципами, моїм бажанням віддати це. Для мене важливіше, наприклад, про що загалом твір, якщо я хочу в ньому брати участь. Важлива команда, режисер, атмосфера. Напевно, я вже в тій позиції, коли мислю іншими категоріями, а не просто зіграти когось. Якось так.

На сцені чи в кадрі ви не раз були з класними акторами-чоловіками. Як з ними працюється і чому вчать такі ролі?

Я вам скажу, що бути акторкою-жінкою, особливо сильною і непростою, непросто. Для мене все потихеньку, поступово перестає бути виключно чоловічим. Плюс у нас в театрі і керівниця, і головна режисерка – жінки, і вони дуже жіноцентричні. Для них важливо, щоб жінка відчувала себе людиною в колективі, а не просто обʼєктом. Але часто треба боротися за своє місце. Я дуже люблю усіх своїх колег, в тому числі колег-чоловіків, вони неймовірно талановиті, класні, круті. Та мені здається, що чоловікам теж треба вчитися працювати з жінками.

А як вам з жінками працюється?

Залежно від того, які це жінки. Переважно, добре, навіть прекрасно. Бо якщо жінка всередині себе не боїться, не закомплексована і йде в партнерство, то все буде супер. Якщо ж ні, це породжує конфлікти. Всі ми живі люди, і я теж, я роблю помилки, і часом з жінками можу не знаходити спільну мову. Але мені здається, коли жінка перестає сприймати іншу жінку як загрозу, це взагалі просто рай.

Чи дружать акторки? 

Так. І це найцінніша дружба – коли жінки бачать одна одну не як конкуренток. Конкуренція в будь-якому випадку існує, але якщо вона росте не з того, щоб зробити краще для тебе, а щоб ти була краще, тоді така жінка стає тобі поводирем. Тоді ти на неї дивишся з захопленням, вчишся в неї. І ти стаєш вищою за себе, і проєкти стають кращими, і вся культура стає кращою. Тому що якщо поруч стоять такі жінки, тобі хочеться бути серед них.

Що змінилося в вашому спілкуванні з людьми в звʼязку в ці останні роки? І що ви зрозуміли про своє життя, свою діяльність, про себе?

У мене коло спілкування майже кардинально змінилося. Цьому сприяло волонтерство й повернення в професію. В першу чергу, я знайшла людей, яким не байдуже, і стала однією з таких людей. Хтось залишився в моєму житті, не зважаючи на це і попри це, але це, напевно, зовсім інший звʼязок.

Я нетерпима до деяких речей. До половинчастості. Я просто перестала це толерувати. Але я приймаю це в собі і намагаюся все ж таки знаходити баланси, знаходити цим людям пояснення. Я не намагаюся навʼязати їм своє бачення світу, бо таке було і є у різні часи. Так, хотілося б, щоб люди бачили світ так, як бачу я, але це егоїстична потреба. І з цим теж треба навчитися жити. Насправді достатньо якоїсь симпатії чи терпимості, щоб зрозуміти іншого. Але зараз, з цими обстрілами і страшними подіями, ресурсу на це дуже мало. І ти намагаєшся навісти на людину ярличок, бо так наче якось простіше. Хоча і в рази складніше. Нещодавно ми говорили з Ірою Ткаченко, якою я захоплююся як людиною, про все це. І вона сказала дуже класну фразу: ніколи не знаєш, що в іншої людини всередині, що ця людина переживає. І це мене прям торкнуло, я подумала: дійсно, ніхто з нас не знає.

І попри це все, треба обирати свій шлях, тому що розпилюватися на всіх і думати про те, що думають інші, теж неправильно. Бо ти починаєш і себе втрачати в такі моменти. А себе треба берегти, про себе треба дбати, особливо в такі часи. Дуже хочеться вижити. Дуже хочеться йти далі, створювати, насичувати і насичуватись. Такий цікавий період.

Ви відверто розповідали про депресію, яку пережили й подолали. Це дуже круто. Для багатьох зараз ця проблема дуже актуальна…

Це страшна хвороба. Вона по факту змінює твої думки, створює навколо тебе такий вакуум. Відчуття, ніби нічого не має сенсу. Що ти для всіх тягар, що ти не впораєшся. Що легше, умовно, закінчити це життя, ніж боротися далі. Немає сил навіть на якісь побутові речі. І це як замкнене коло. Тобто, немає сил на те, щоб щось змінити, а якщо ти нічого не змінюєш, ти лишаєшся там же, і все продовжується, адже тобі так само погано. І ти просто бігаєш отак, як білка.

Як ви вийшли з цього кола?

Допомогла підтримка рідних і театру. Відчуття того, що я можу повернутися в професію. Звісно, ліки. Загалом цей шлях все ще триває, не можу сказати, що він на 100% подоланий. Як пояснював мені мій психотерапевт: це коли одні сенси вмирають, а інші ще не народилися. Тобто ти переживаєш ментальну смерть, по факту – смерть себе тим, яким був колись. У тебе відбувається якась інтеграція: ти й себе змінити не можеш, але ти й змінився насправді під впливом всього того, що з тобою сталося. Це інтеграція нових досвідів і сенсів, щоб дати собі право жити і бути таким, який ти є, навіть у таких станах. Коли ти проходиш цей шлях, починаєш інакше ставитися до життя, до себе. Тобі стає цікавіше проходити його, бо ти десь там ти щось поховав, відспівав, відплакав, а тепер маєш період формування чогось нового. Змінюється ставлення до себе.

Як ви відчули, що все-таки вигребли?

Це був такий чіткий момент, коли я захотіла завершити прийом антидепресантів, хоча часом думаю повернутися до них. Також прийшло відчуття відповідальності. Коли ти такий: ага, тут болить, тут коле, але треба брати за себе відповідальність. І ти кажеш собі: я даю собі ще один шанс, і, що б не трапилося, я встану. Якщо треба буде, ще раз впаду і встану. Я відповідальна за те, що зі мною відбувається.

Як ви почуваєтесь зараз? Як підтримуєте форму, як справляєтеся зі стресом? І як відпочиваєте? Бо це також важливо.

Колись я навчуся відпочивати, бо це для мене завжди була каторга, надскладне завдання. Але я намагаюся. І відпочивати, і дбати про себе – спати, правильно себе годувати. Ну, знаєте, от як я з дитинкою маленькою. Стрес я переношу складно, допомагає психотерапія, і я думаю, вона в моєму випадку має ще тривати якийсь час.

В першу чергу, треба полюбити себе. Не знецінювати те, що зробив, що робиш, де знаходишся. Перестати себе гризти за будь-яку помилку чи прокол – за те, що не так зіграла роль, щось не зробила, комусь не задонатила, когось не врятувала чи ще щось.

От просто перестати. Це ніколи не веде ні до чого хорошого, тож не треба й починати. Колись воно, можливо, і працювало – з-під палки, з підсрачника, а зараз взагалі не працює. Треба нові методи. Колись, можливо, я ще повернуся в волонтерство, але зараз боюся, що якщо дам собі навантаження, яке в мене було тоді, то просто не витримаю.

Хто або що є вашим джерелом натхнення чи підзарядкою? Кому хотілося б подякувати?

Насамперед собі. Люди для мене дуже важливі, це правда. У мене прекрасні друзі, і коли мені зле, це величезна підтримка – і сімʼя моя, і мама, і театр, і все. Але я дуже добре знаю, що якщо я сама собі не допоможу, ніхто не допоможе. Потім вже тільки на антидепресанти і в лікарню.

Можливо, вам допомагає якась медитація або щось інше прикладне?

Я тривожна особистість, мені медитації не підходять, бо для мене це виклик насправді. Мені допомагає щось динамічне – хороше, якісне тренування, де ти відчуваєш своє тіло. Ще відкрила для себе масажі, бані, сауни, плавання. Щоб знімати з тіла напругу, воно цього прям просить.

Ваша найбільша мрія? Акторська, жіноча, людська?

Щоб закінчилась війна. В усіх сенсах. Внутрішня, в стосунках з людьми, культурна, і, наша, власне. Уся війна щоб закінчилася.