жіноча справа
BURNING WOMEN
українки у рятувальній справі
історія жінок
у цій професії з ХХ століття до наших днів
Історія українського жіноцтва знову ламає стереотипи про суто чоловічу справу – вогнеборство. Коли все навколо палає, українки не ховаються, а першими кидаються у бій з вогнем. Сміливо поспішають туди, де потрібна допомога у боротьбі зі стихією. Одягають «бойовки» і приймають активну участь у ліквідації надзвичайних ситуацій, надають психологічну й медичну допомогу постраждалим, роз’яснюють правила безпечної поведінки, щоб попередити можливі трагедії й зберегти життя.
Пожежогасіння донедавна було у списку 458 заборонених для жінок професій в Україні. Скасування цієї заборони в 2017 році дозволило українкам активно долучатися до справи. І не лише в лавах Державної служби України з надзвичайних ситуацій: останнім часом все більше жінок в Україні за власним бажанням долучаються до добровільного пожежного руху.
РЯТУВАЛЬНИЦІ ЗА ПОКЛИКОМ ДУШІ
Що таке добровільний пожежний рух і для чого він? Це рух, який об’єднує мешканців громади та розвиває культуру пожежної безпеки. Коли стається якась надзвичайна ситуація, на неї виїжджають спеціалісти ДСНС. Втім, є куточки, особливо в сільській місцевості, які віддалені від підрозділів ДСНС, і рятувальники не в змозі оперативно зреагувати на виклик. Через відстань та погані дороги доїзд пожежної команди інколи може займати до 45 хвилин. А час іде на секунди… І кожна згаяна хвилина може вартувати чийогось життя. За нормативами час доїзду «пожежки» не має перевищувати 20 хвилин.
Добровольці – це активні мешканці громади, які пройшли навчання, отримали сертифікат, обладнання, пожежну машину і можуть першими приїжджати на виклик. У багатьох країнах світу добровільний пожежно-рятувальний рух діє на рівні з державними службами з надзвичайних ситуацій.
Далекі від підрозділів ДСНС населені пункти пожежники називають «білими плямами». Саме там у пригоді стають добровільні пожежні команди. Після створення мережі підрозділів добровільної пожежної охорони час очікування рятувальників у віддалених населених пунктах значно скорочується: з 40-70 до 5-20 хвилин.
В європейських країнах, зокрема, в Польщі, Німеччині, у Сполучених Штатах серед пожежників-добровольців чимало жінок: вони виїжджають на надзвичайні ситуації, гасять пожежі.
Жінки у добровільних командах надають домедичну допомогу та психологічну підтримку постраждалим, є водійками пожежних спецавтомобілів, приймають безпосередню участь у ліквідації надзвичайних ситуацій
ЖІНОЧІ КОМАНДИ МИЛОСЕРДЯ
Чому в Україні система участі жінок у рятувальній службі тривалий час не працювала? Це наслідок комуністичного періоду, в якому жінці відводилася роль «берегині родинного вогнища», а чоловікам – роль захисників.
Але якщо перенестися в часи до панування радянського союзу, знайдемо згадки про те, що рятувальна справа була досить поширеним явищем серед жінок. Як розповіла Віталія Лукашевич, дослідниця історії розвитку рятувальної справи, представниця ГУ ДСНС України у Волинській області, в архівах чимало фото та документів, які підтверджують, що на початку ХХ століття українки активно долучалися до пожежно-рятувального руху. Це була європейська тенденція, яка утверджувала, що жінкам до снаги не лише традиційно жіночі заняття.
Зокрема, на західних теренах України – у тогочасній Волині, землі якої сягали від польських територій до Житомирщини та Тернопілля, зафіксовані відомості про зародження жіночого рятувального руху.
На початку виникнення жіночий рятувальний рух іменувався самаритянським і зосереджувався здебільшого на медичній допомозі населенню
Самаритянство (милосердя) набуло поширення у роки Першої світової війни. Жінки-санітарки за покликом душі йшли на фронт, надавали допомогу пораненим, працювали в шпиталях медсестрами. А після війни ці навички могли проявити, доєднавшись до рятувальних команд.
З 1927-28 років у деяких повітових містах – наприклад, у Луцьку, Кременці, Дубно, Рівне – успішно діяли групи жінок при пожежних командах. А перша самостійна жіноча пожежна дружина сформувалася у селі Копче (нині – Новокотів Луцького району).
У той час у рятувальних командах жінкам відводили роль не власне вогнебориць, а покладали на них завдання з медичної допомоги, поширення правил санітарії та гігієни у сільській місцевості. Вони організовували на місцях курси крою та шиття для населення, займалися просвітницькою роботою. Відомо, що у жіночих відділеннях тих років на озброєнні були аптечки, мундири, медичні ноші і невеликі бібліотечки.
НЕ ЖІНОЧА СПРАВА?
З часом роль функції жінок у рятувальних командах розширились. Про це свідчать навчальні програми, які перестали зосереджуватись на медичних знаннях, а й включали засади рятувальної праці, пожежогасіння, жінки вчилися працювати у протигазах. Практичні навички слухачки курсів здобували у шпиталях та повітових лікарнях. Після теоретичної і практичної підготовки випускниці були готові до самостійної діяльності.
Збереглися світлини з польових навчань на околиці Ківерців: на одному фото кандидатки-пожежні освоюють ази нелегкої професії, а на іншому – у хвилини дозвілля ганяють м’яча.
Наприкінці 1930-х років жіночих рятувальних відділень більшало. Відомо, що у 1935 році функціонувало 50 підрозділів – це 198 учасниць
Попри те, що жінки-рятувальниці отримали більш ґрунтовні навчальні програми, їм здебільшого доручали проведення профілактичної роботи. Але у випадках, коли бракувало чоловіків, вони їхали на пожежу і спроможні були впоратися з вогнем.
У 1938-39 роках працювало аж 95 команд, до яких входили майже 1000 жінок. Тобто жінки у структурі пожежної служби ставали більш помітними, фаховими та ефективними, а сфера їхньої участі розширилася – від виключно медичної допомоги до самостійного виїзду на пожежі.
Незважаючи на вагомі успіхи жінок-пожежниць, громадськість різко їх критикувала, бо не була готова прийняти жінку в такій «нежіночій» ролі. Тогочасне суспільство вважало, що жінка мала лишатись в межах зачарованого кола трьох «К» – «Kirche» (церква), «Küche» (кухня) та «Kinder» (діти).
ПАУЗА ІСТОРІЇ
Дух часу все ж змусив суспільство переглянути ставлення до жіноцтва, задіяного у рятувальній сфері. Кінець 1930-х років був нелегким. Польща розуміла загрози сусідньої нацистської Німеччини. У червні 1938 року чітко окреслились нові напрямки діяльності жіночих самаритянських служб: жінок готували до гасіння пожеж на випадок, якщо чоловіки будуть мобілізовані до війська і братимуть участь у воєнних діях.
У Волинському воєводстві для жінок уперше провели навчання за програмою, яка раніше стосувалася виключно чоловіків. Жінки теоретично і практично проходили підготовку, як діяти під час повітряних та газових атак, навчалися надавати медичну допомогу пораненим під час військових дій. Змінилася і назва. Самаритянсько-пожежна служба відтепер іменувалася «Жіноча служба пожежна».
Для виконання своїх завдань жінки були згруповані в окремі відділи, очолені командирками. Але Друга світова війна та новий геополітичний розподіл теренів тогочасної України усе перекреслили.
Рух жінок у рятувальній справі згорнувся на багато десятиліть – до 2017 року
ПОВНОЦІННІ УЧАСНИЦІ РЯТУВАЛЬНИХ КОМАНД
Отож, у 2017 році на законодавчому рівні українкам дозволили знову долучатися до справи пожежогасіння. Але чоловіки складно впускають жінок у цю сферу.
Олександр Божок, командир добровільної пожежної команди, створеної у 2019 році у Шпанівській громаді Рівненської області, говорить: «Коли ми організовували свою команду, й думки такої не було, щоб брати жінок. Але повномасштабне вторгнення 2022 року, коли багато чоловіків пішли на фронт, підштовхнуло до того, що варто поексперементувати і долучити жінок». Зараз у Шпанівській добровільній команді дві жінки, які пройшли навчання.
Рятувальниці мають форму, вміють працювати з обладнанням і виїжджають на пожежі, зарекомендували себе як вправні бійці
Одна з пожежниць Шпанівської команди – Ольга Михайлова, мати трьох дітей, вихователька у дитячому садочку. Каже, що прихід в добровільну пожежну команду став для неї другим диханням, розкрив нові внутрішні грані. «Ти підходиш до задимленої будівлі, ти знаєш, що там є акумулятор, який може вибухнути в цей момент, але ти не втікаєш назад, хоч і боїшся. Як кажуть, вовків боятися – в ліс не ходити, знаєте. І як зробила корисну справу, є гордість, чесно. Відчуваєш гордість, що ти був корисний, що ти життя проживаєш не даремно. Що ти можеш принести користь іншим і допомогти».
Оля згадує, що спочатку в громаді дивувалися жінкам-пожежницям. Мовляв, а навіщо це тобі? В тебе діти, родина, невже нема чим зайнятись? Але з часом звикли, і вже не дивуються, а навіть дякують.
Юлія Малігонова, представниця Державної служби України з надзвичайних ситуацій розповідає, що в суспільстві існує певний стереотип, який перешкоджає жінкам проявлятися в такій не зовсім безпечній сфері, як пожежогасіння. Адже часто жінку, котра йде рятувати інших, сприймають як таку, що кинула родину, чоловіка, виховання дітей, хатні справи. При цьому мало говорять про те, що це дає жінкам можливість проявитися як особистість, як лідер в громаді, відчувати себе діяльною та потрібною, відкривати для себе нові горизонти, отримувати нові знання та надихатися цим.
BURNING WOMEN ПО-УКРАЇНСЬКИ
Більше розповісти про таких жінок, які пішли у добровільний пожежно-рятувальний рух, має на меті документальний фільм «BurningWomen», який зняла ГО «Тутешні» за підтримки Українського жіночого фонду в партнерстві з ДСНС України. “Це проєкт про вольових українок, які не залишаються осторонь. Про жінок, які у рятуванні бачать свою місію і живуть цією справою”, – розповідає сценаристка, продюсерка фільму Анна Слюсаренко, на рахунку якої документальний фільм «Сильні, як земля» і «Я залишаюсь»: документальний проєкт про великий героїзм маленьких громад. Прем’єра її третьої роботи – фільму «BurningWomen» відбудеться наприкінці цього року. Чекаємо!
До речі, якщо ви відчуваєте у собі бажання більше дізнатися про добровільний пожежний рух, переходьте за посиланням
Якщо хочете долучитись до руху та стати добровольцем або доброволицею – заповніть анкету тут і ставайте частинкою безпекового простору та сил цивільного захисту для реагування на пожежі, надзвичайні ситуації та інші небезпечні події.
