спецпроєкт “час жінок”

---

ПРОЄКТ
«Я ТЕБЕ ВІЙНА»
Христини Біляковської та Вікторії Середи

дві подруги, які створили проєкт про історії кохання під час війни

розмовляла: Вікторія Шапаренко

Христина Біляковська і Вікторія Середа – журналістки, а ще найкращі подруги вже 8 років. Христина зі Львова, зараз живе у Києві, займається комунікаціями та зв’язками з громадськістю проєктів сталого розвитку, а також є радіоведучою на радіо «SKOVORODA». Вікторія з Чернівців, є власницею SММ та комунікаційної агенції, реалізує комунікаційні онлайн-проєкти. Її чоловік служить в ЗСУ.

Христина і Вікторія не лише подруги, а й співзасновниці соціального проєкту «Я тебе війна» – його авторки та редакторки. Проєкт є практично ровесником повномасштабної війни…

Її початок дівчата зустріли по-різному. Христина в ті дні була у Львові й мала квиток на потяг до Києва – планувала повертатися, щоб працювати над новим проєктом. Але інтуїтивно вже передчувала, що щось станеться, і не хотіла їхати. Тож напередодні здала квиток і ранок 24 лютого зустріла у бабусі.

«Я дізналася початок вторгнення… зі сну, – розповідає Христя. – Прокинулася в неймовірній тривозі, одразу взяла до рук телефон, а там: росія напала на Україну. За хвилину подзвонила мама, тоді хлопець, який був у Києві. Бабусі, тітці й дядькові довелося сповіщати про війну першою. Не панікувала, просто почала складати план для того, аби всі близькі були поруч. Під час війни чітко розумієш, що сім’я – це найбільша цінність, решта – вторинне».

А Віка в той момент була на кордоні з Румунією.

«Я почала збирати тривожну валізку ще 16 лютого і теж мала якесь інтуїтивне відчуття, – говорить вона. – Поділилася цим з чоловіком, він з мене трохи підсміювався, казав, що я всюди шукаю теорію змови. Але потім привіз із села свою форму з 2015-го року (він уже служив добровольцем) і сказав попрати. Тож найголовніше ми підготували. Перед самою війною чоловік поїхав за кордон показувати свій фільм для діаспори, ще мав провідати свою маму в Італії. І 22-го числа він мені сказав: «Слухай, щось так тривожно, давай я тобі візьму квиток, щоб ми були поруч». Найближчі квитки були тільки на 27 лютого, ми їх взяли. Але все почалося раніше… І зустріла я це все сама: чоловік за кордоном, батьки в Хмельницькій області.

Я не знала, що робити взагалі. Вирішила полетіти до чоловіка, перейшла через кордон і побачила жахливі картини прощання сімей, коли чоловік переправляє дітей і жінку через кордон, а сам лишається. Ці черги величезні… І, найгірше, усвідомлення, що це вже дійсно війна. Воно прийшло тоді, коли я побачила велику кількість журналістів міжнародних каналів, які знімали нас, наших жінок і дітей. Я заночувала у знайомих у прикордонному селі, а на другий день зрозуміла, що нікуди не хочу летіти. Натомість назад прилетів чоловік, і 28-го ми разом повернулися в Україну. Він одразу пішов у військо, а я залишилася в Чернівцях».

Все, пережите тоді, вплинуло на створення вашого проєкту? Як виникла сама ідея?

Х.: Згадайте початок повномасштабної війни, тоді чи не кожен ставив собі запитання: що я ще можу зробити, окрім волонтерства та донатів? Що я ще вмію? Після кількагодинного діалогу з собою зрозуміла: треба слухати й писати! А про що? Мозок видав: про кохання! Тоді мені стало цікаво, а чи пише про це хтось зараз? Як почуваються пари, яким довелося скасувати плани про весілля тощо? А що, як спробувати знайти кохання під час війни? Тоді зателефонувала до Віки і без зайвих вступів кажу: «Давай писати історії кохання під час війни?». І Віка каже: «Давай!» Спершу думали, що будемо писати про щасливі закоханості, про історії, що вселятимуть надію. Але реальність виявилася іншою.

В.: Звичайно, я погодилася з ідеєю Христі. По-перше, коли я чую класну ідею, то одразу хочу те робити аж бігом. По-друге, коли ідею пропонує Христя, я не можу не підтримати, особливо дійсно класну. Мені аж йокнуло, коли почула її задум. Ми трішки відклали, щоб все обдумати.

А потім Христя приїхала до мене в Чернівці, ми сіли разом прописувати проєкт. Спершу хотілося, щоб це були позитивні історії. Ще Христя, яка любить красиві цифри, каже: треба 50 історій кохання. А коли зрозуміли, що скоріш за все запустимо проєкт на 100-й день війни, вирішили, що таких історій буде 100. І якби їх було 50, наш проєкт би майже завершився, а так він ще триває і триває.

Ми не прогадали. Насправді, це було гарне рішення – завдяки сотні історій можна зробити якийсь зріз кохання під час війни. З часом ми зрозуміли, що треба писати не лише позитивні історії – різні. Щоб показати реалії війни, те, що кохання під час війни різне.

Хто вас підтримав на самому початку? Які взагалі були реакції?

Х.: Загалом реакції були позитивні, хоча скептиків теж не бракувало, але це дало ще більший запал таки спробувати. Мені імпонує думка, що якщо ідея подобається без винятку всім, значить, щось не з нею не так 🙂

На початку ми просто знали, що будемо писати історії кохання. Але хто, як, в якому форматі, розуміли лише на практиці.

А хто придумав назву? Вона дуже ємна й символічна. Що ви вкладаєте у фразу “я тебе війна”? 

Х.: Придумала я, міркуючи так: коли ти хочеш сказати людині, що її любиш, виникає момент, коли тобі страшно це сказати, і ти такий чи така: «Я тебе…». І увесь час є сумнів, чи людина тобі відповість взаємністю, як взагалі вона зреагує? Деякі люди навіть вимовити цю фразу не можуть. Війна додала ще більшої незавершеності до цього: ти хочеш сказати «кохаю», а тут – війна.

Згодом ми пішли далі й використали цю концепцію для нашого минулорічного ролика до Дня закоханих, де замінювали слово «кохаю» на символи, предмети та спогади, які для людей символізують їхні почуття.

З чого почали реалізацію проєкту? Одразу писали історії чи спершу зібрали якийсь список? Чи було щось таке нове, чому ви вчилися по ходу, навіть будучи досвідченими медійницями?

В.: Ми насправді підійшли до проєкту по-менеджерськи: визначили, що має бути, які в нас цілі й що потрібно для їх досягнення. Фінансування на це не було, тож доводилося шукати людей на волонтерських засадах. Спочатку створили сторінку, зробили брендинг. І один із перших постів був про те, що ми шукаємо авторок для наших історій кохання. Доволі багато людей відгукнулось. Таким чином ми зібрали команду. Звісно, це було чимось новим і для нас: раніше ми працювали у редакції, але тут треба було вибудувати саму її систему роботи, і ми й досі думаємо, що можна покращити, радимось про це. Написати історію – це одне, а довготривало підтримувати роботу проєкту, щоб ці історії писалися, – інше. Це доволі важко, плюс у всіх є ще й основна робота. Намагаємося це комбінувати, щоб все виходило належної якості і вчасно.

Х.: Нам дуже допоміг журналістський досвід, це основа, без якої проєкт би не відбувся. Водночас і виклики теж були. Перш за все, як мотивувати людей, які нічого за це не отримують, окрім історії, яку вони написали. Не можу сказати, що всі, хто прийшли на початку, залишились з нами. Тут такий момент, що ти не можеш когось змусити й сказати: «Ти маєш написати й віддати текст до такої години». Людина не має перед тобою жодних зобов’язань, і вибудувати процес роботи через довірливі стосунки, коли людина віддасть тобі текст вчасно без жодних зобов’язань, було викликом.

Складно було усвідомити, що всі історії, які ти пишеш, відбуваються зараз, в реальному часі. У твоїй країні! З твоїми людьми! Завжди наводжу приклад Каті, дешифрувальниці, яка за 4 дні до розмови поховала свого чоловіка-льотчика. Вона так плакала, що в якийсь момент я подумала, що, можливо, взагалі не маю права з нею говорити. Кажу: «Катю, може, зупинимо цей запис?». А вона: «Ні, я хочу продовжити». У тій розмові я була активною слухачкою, поставила, може, два чи три запитання. Плакала й мовчала разом з нею.

Першим викликом загалом було написати першу історію, і ми вирішили, що це зроблю я або Віка. І так вийшло, що історія знайшла нас сама. Я гортала фейсбук-стрічку й побачила пост Катерини Галушки, госпітальєрки. Вона писала, що втратила свого хлопця на війні, і це був такий болючий і тяжкий текст. Ми сумнівалися, чи варто писати. Я довго не могла підібрати правильних слів, але врешті-решт написала правду: «Ми би хотіли записати вашу історію першою, і якщо ви скажете «ні», ми вас зрозуміємо». І вона відповіла: «Я розкажу вам дві історії, ви запишете дві, або не запишете жодної».

А друга історія була про що?

Х.: Не будемо спойлерити, запрошуємо всіх прочитати на сайті 🙂 Після першої історії ми зрозуміли, що писати будемо від першої особи, щоб читачі відчули, наче історію їм розповідають особисто, десь на кухні чи по телефону. Ми хотіли максимально зберегти кожну фразу, кожну кому, кожен суржик, кожну емоцію людини, як вона говорить. І, якщо почитати наші тексти, вони не є ідеально відредаговані недарма. Ми просто не маємо права, записуючи такі історії, виправляти їхні справжні фрази на чужі.

От це ми довго пояснювали нашим журналісткам, бо дівчата намагалися доправити тексти, зробити їх досконалими. Там були правильні слова, правильні фрази. Але ж так ніхто не говорить. А ми про правду. Не всім авторкам вдавалося так писати.

Cловом, перша історія стала вектором усього.

Отже, ви запустилися на 100-й день війни, і скільки історій вийшло на сьогодні?

В.: Ми вже написали 55 історій і опублікували 47. Деякі історії вийдуть у книжці, яка скоро буде надрукована. Вони унікальні, не опубліковані онлайн ніде.

Х.: Коли ми вирішили, що має бути 100 історій, то думали: в якому форматі їх подавати? Хотіли, щоб вийшов не тільки текст на сайті та в соцілках, а й книжка, подкаст та виставка. Ми не знали, де на це взяти кошти, але мріяли масштабно. Тому вирішили, що все це у нас буде, але не знали, що перше вистрілить, з чим першим зможемо вийти. І нам дуже допомогло наше відео, яке ми зробили до Дня закоханих минулого року. Ми охопили мільйонну аудиторію, до нас зверталися українські й міжнародні медіа, ми потрапили в марафон «Єдині новини». На нас звернули увагу.

А потім доля усміхнулася ще раз, і ми спільно з видавництвом «VIVAT», яких зацікавила ідея книжка, отримали грант від «Українського інституту книги». Наша книжка – це 25 історій, частину з яких читачі та читачки побачать вперше у книжці, а ті, що вже опубліковані на сайті, мають оновлену інформацію про те, як пара живе зараз. Cподіваємося, що книжка побачить світ ще цього року.

Як ви шукаєте героїнь для проєкту, які критерії відбору?

Х.: Ми не героїнь шукаємо, а історії кохання. У цьому є вагома різниця. Частину бачимо в інтернеті, cкажімо, якесь медіа написало про це новину, а ми вже «розкачуємо» це до історії кохання. Ще маємо хороший нетворкінг знайомих, друзів. Пишемо напряму в пресслужби організацій. Наприклад, так вийшла співпраця з ДСНС та Нацполіцією.

Щодо критеріїв, то щось в цій історії кохання під час війни має бути сильнішим за просто сам факт закоханості. Намагаємося пиcати про тих, чия історія має чіткий меседж: або надає надію, або показує приклад, або вражає мужністю. Зізнаюся чесно, нам дуже складно відмовляти, якщо запит приходить нам напряму, адже для кожної людини її історія особлива. І ми це розуміємо.

В.: Є пари, які були й до того разом, але війна змінила їхні стосунки. Так, нам бракувало натхненної історії про очікування з війни, і ми записали Соню з Васею. Це творча сім’я з Чернівців, вони знімають відео, танцюють. Соня важко переживала очікування чоловіка, особливо, коли він був в гарячих точках, і вона це трансформувала у творчість. Це може допомогти читачкам, які в такій же ситуації.

Чи підтримуєте ви зв’язок з героїнями потім?

Х.: Звісно, намагаємось. Підписуємось на сторінки, з частиною героїнь маємо дуже теплі взаємини. Наприклад, одна із героїнь історій завагітніла, і я була чи не першою, хто про це дізнався. Це дуже приємно. Інша героїня, на жаль, втратила чоловіка, і ми списуємось, говоримо про її переживання. Це про зв’язок, про сторітеллінг як терапію. Не просто записав історію і забув. Так ми не працюємо. Коли людина тобі відкриває серце, ти не можеш їй просто кинути посилання на історію й сказати: «Дякую! Зробіть репост!».

Ми всі так чи інакше переживаємо схожі емоції, а ще маємо ті історії, які так і залишаться нерозказаними, але метафізично потребують підтримки.

Що для вас проєкт «Я тебе війна», сама його сутність, вашими словами?

Х.: Він про вибір. Тому що виявляти свої почуття, бути з людиною далі, попри все, що змінила в житті повномасштабна війна, – це вибір сміливих. Втратити людину фізично, пройти власну війну, але продовжувати жити, пам’ятати й любити – це вибір сильних.

І це те, що показують наші історії. Хоча вони й зовсім різні: хтось зустрічався довго й вирішив одружитися саме під час війни, хтось тільки-но познайомився й одразу зрозумів, що хоче бути разом з цією людиною. Так чи інакше – це вибір. Вибір, якого ніхто з нас не просив.

А ще кожна наша історія дає відповіді на багато власних запитань. Наприклад, я писала історію бабусі й дідуся з селища Мощун, що на Київщині, яке було окуповане на початку 2022 року. Це історія не тільки про те, як вони пережили окупацію, а й про те, що для кохання немає правильного часу чи віку, або інших зовнішніх умов.

Коли я спитала у баби Марії: «Що таке кохання?», вона мені відповіла: «Коли відчуваєш, що не можете одне без одного, то це – кохання. А як можете – то ще треба пошукати!».

А він досі, чоловік у 70 років, до неї – моя Машенька! І бере її за руку перед сном. Коли зруйнували їхній будинок в Мощуні, він перший туди приїхав туди, але їй ще тиждень не казав про те, що дім зруйнований. І своїми зморщеними ручками прибирав уламки плитки, щоби їй було легше це прийняти. Ви розумієте? Оце любов!

В.: Мені дуже відгукується перше слово, яке спало на думку, коли почула це питання. Це надія. Найперше нам хотілося дати надію. І кожна історія, яку я читаю, вселяє її. Тому що ця людяність, яка є в наших героях, це позитивне мислення і нас всіх заряджає, і, напевно, читачів також. Для мене цей проєкт про те, що попри всю темряву і важкі часи, які ми переживаємо, світлі емоції все-таки тримають на плаву.

Мені ще дуже відгукнулося те, що сказала Христя, – різне кохання. Багато хто задається питанням: чи моє кохання нормальне, яке воно має бути? А правда в тому, що у кожного абсолютно різне кохання. І в цьому є прекрасність цього почуття. Ми всі різні, але усіх нас воно об’єднує. І для мене воно дуже класно відкрилося якраз саме завдяки нашому проєкту.

Х.: Ще один важливий момент ув тому, що ми потрібні людям. Якось ми отримали запит від наших колег з Ванкувера на невелику виставку, на якій був присутній консул. І коли ми включалися в прямий ефір до них, люди плакали, рефлексуючи, і для нас це було теж про об’єднання навколо однієї ідеї. Ще якось нам написала жінка в дірект: «Де ви були в 2014-му, коли я не мала з ким пережити свій біль, коли ще не було таких терапевтичних груп?». Все це дало розуміння, що сторітелінг, який ми робимо, дає кожному можливість знайти себе в цих історіях.

Хто складає вашу команду і як ви працюєте разом?

В.: У нашій команді є менеджерки, які працюють над розвитком проєкту, авторки. Також є команда, яка залучена до створення контенту у соцмережах. Це дівчата з різних міст України, є й ті, що за кордоном.

Х.: Якщо точніше, то разом з нами четверо у менеджерській команді, зокрема наші подруги Аня й Анастасія, які нас підтримали. Ще є проєктна менеджерка Ельвіна, переселенка з Мелітополя, яка зараз живе у Білій Церкві. Виходить, це 5 вже. І ще 10 авторок, які, власне, пишуть історії. Ми всі зі сфери комунікацій – кожна людина з команди так чи інакше дотична або до журналістики, або до піару, або до СММ. І зараз ми об’єдналися навколо теми, яка реально кожній близька – ніхто нічого з цього не отримує.

Ви вже згадували, що на День святого Валентина зробили акцію, яка стала популярною, пішла в медіа. А взагалі за час існування проєкту про вас часто писали? Хто був першим?

В.: Здається, першими були «Суспільне Чернівці». Тоді у нас було небагато історій. Журналісти цікавилися нашим проєктом вже з першої історії, але ми вирішили для початку написати хоча б п”ять. У нас є й постійний партнер, це медіа «Шо там». Вони нас підтримують, висвітлюють історії, і ми за це дуже вдячні.

Х.: Після кампанії до Дня святого Валентина нашим проєктом зацікавилося румунське медіа, про нього дізналися у Канаді. Найбільша наша гордість – це те, що про наш проєкт написали у «The Sunday Times». Це британська газета, й інтерв’ю зі мною в Києві записувала Крістіна Ламб. Дуже пишаємось цим!

А що найважче в роботі над вашим проектом? І що найприємніше?

В.: Мені найважче читати трагічні історії, я завжди сильно плачу, бо спершу пропускаю це через свої емоції. А потім треба ж якось зібратися і з холодним розумом попрацювати над історією, і мати для цього достатньо ресурсу й енергії. Але в результаті ці історії виходять такі сильні, що дуже підтримують жінок. Тож це важливо.

А найприємніше – читати новини про те, як наші пари одружуються або коли в них народжуються діти. Ще приємно, коли в нас беруть інтерв’ю, і ми розказуємо про свій проєкт. А ще – коли пишуть, що хочуть будувати якийсь інформаційний продукт на базі наших історій. Наприклад, моя знайома режисерка почала про одну з наших пар знімати документальний фільм. Історії кохання як один із способів розповідати про війну в Україні можуть продовжуватися у фільмах, книгах. Було б класно, якби цей проєкт і далі жив, трансформувався у щось більше. Власне, це вже стає історією. І після перемоги буде працювати теж.

Х.: Для мене найприємніше, коли людина, про яку ми написали історію, пише: «Так, публікуйте!». Коли я відкриваю історію в інстаграмі й бачу коментарі: «Чудова історія, надихає» або «Ви прекрасні, ми вас підтримуємо».

А найскладніше, напевно, не втрачати запал. Мені особисто складно постійно бути цим вогником, іноді я просто втомлююсь і можу про це сказати. Однак, щоб далі розвивати проєкт, треба продовжувати горіти. І горіти допомагає зворотній зв’язок від наших героїнь і авторок.

Ви суміщаєте кураторство проєкту «Я тебе війна» з іншими своїми справами. Наскільки це складно?

В.: Для мене це зараз виклик – все поєднати і встигнути, щоб проєкт розвивався, попри всю іншу зайнятість.

Х.: Насправді, дуже, бо кожна з нас має повноцінну роботу та інші справи, але якщо вже за це взялися, то робимо або добре або ніяк. Звісно, що завжди хочеться більше й краще, але головне, що ми, команда, читачі та читачки досі горять.

Які ваші плани на майбутнє?

Х.: Ми працюємо над книжкою і подкастом, думаємо, як це все зробити цікаво. Далі плануємо виставку. Загалом, мені б хотілося більше досліджувати кохання в принципі: як воно виникає, що властиво саме українцям, історично й зараз?

Давайте помріємо: от закінчиться війна, і… Що буде далі з проєктом?

Х.: Війна закінчиться, а любов залишиться. Та й заплановані 100 історій кохання ми ще не написали.

В.: З цього проєкту в нас обох виникло вже стільки різних ідей, що в майбутньому може бути багато різних проєктів. Бо це ж кохання, яке щось народжує, так і має бути.

А про що ви особисто мрієте?

Х.: Мрія у всіх нас одна – про перемогу. А далі… Це дуже глибоке запитання. Я не хочу  говорити про якісь земні, матеріальні мрії, бо все це буде, якщо ми будемо. Я мрію про те, щоб люди не боялися своїх почуттів, не боялися їх проявляти, були вільні говорити те, що відчувають. Мрію про те, щоб люди нарешті стали собою, не грали ролі, які їм насправді не потрібні. Напевно, і я під час повномасштабної війни зрозуміла, хто я. Це допомогло побачитись сам на сам з усіма своїми темним й світлими сторонами. Я дуже хочу, щоб суспільство теж почало це робити.

В.: Чесно кажучи, я трохи аж розівчилася мріяти. Хочу подорожувати світом. З чоловіком. Тому що зараз це неможливо робити, та й не хочеться без нього. Ще я дуже хочу, щоб українці зрозуміли свою самоцінність. А для цього кожен з нас має зрозуміти власну самоцінність і місце у світі. Чільне місце. Нам потрібно нарешті перерости комплекс меншовартості й вільно та впевнено проявлятися в усіх галузях: політиці, економіці, культурі. Я тоді дійсно буду щаслива.

Що ви найперше зробите після перемоги?

В.: Я перевірю усі новини, чи це точно, а потім буду дзвонити усім близьким, бо я хочу бути першою людиною, від якої вони дізнаються про перемогу.

Х.: Зміню назву проєкту на «Я тебе…Перемога!».