«Я не розуміла, як так: дружина для Курбаса готова на все, то чому ж вона під ним?»

Акторка й хореографка Катерина Чікіна про унікальну виставу про Курбаса без Курбаса, роль дружини генія і постановку, про яку писав навіть The New York Times

Вистава «Як стихне шуру-буря зла» в театрі на Подолі (якщо ще не бачили, гляньте неодмінно) цілком може стати нашим культурним феноменом. Чому? По-перше, вона про генія українського театру Леся Курбаса. Про Курбаса, але без Курбаса – через призму жіночого погляду на нього. По-друге, в ній задіяні самі жінки. По-третє, вона незвичайна за форматом – акторки на сцені наче й не грають, а просто собі говорять, їдять, репетирують, і все це в такій близькості до глядача, що, здається, ти підглядаєш.

Режисером-постановником вистави є Річард Нельсон, американський драматург і режисер, який взагалі не має українського коріння. Він приїхав в Україну ставити свою пʼєсу «Тускульські бесіди», і його повели в музей, а там він побачив афішу «Макбета» 1920 року в постановці Леся Курбаса. Річард був вражений: як так, де Шекспір, а де Україна тих років? Американець, який майже нічого не знав про нашу культуру, почав цікавитися і виявив, що наш театр і тоді був ого-го, і Курбас нічим не поступався тому ж Станіславському, якого знають усі. Він вирішив про це написати й це поставити.

Його вистава – це розмови акторок трупи Курбаса після постановки «Макбета» в одному українському селі восени 1920 року. Назва, «Як стихне шуру-буря зла», теж є прямою реплікою з шекспірівської пʼєси – з діалогу трьох відьом. Одна з них каже: «Коли ж нам знов зустрітись всім, у дощ, у блискавку чи в грім?», а інша відповідає: «Як стихне шуру-буря зла, сей виграв битву, той програв». І ця фраза звучить особливо – адже колись і та шуру-буря зла, що є зараз, стихне.

Тож, скориставшись особистими звʼязками і, цілком можливо, відкриваючи нову зірку, «Українки» поспілкувалися про «Шуру-бурю» з її безпосередньою учасницею – акторкою театру на Подолі Катериною Чікіною. Вона грає у виставі дружину Леся Курбаса Валентину Чистякову.

Катерина – зовсім молода акторка, кілька років тому закінчила театральний університет ім. Карпенка-Карого, за освітою є і акторкою, і режисеркою балету. І минулоріч, вже в цьому режисерському статусі випустила в театральному виші, де вона теж працює, свій курс, з яким поставила першу пластичну виставу «Мартін Іден» за романом Джека Лондона. Дебют вдався, наразі вистава успішно йде на різних сценах.

Поєднання акторства й хореографії також допомогло Катерині отримати роль Валентини Чистякової: «Думаю, важливим було те, що я дійсно танцюю. І це була моя мрія – зіграти акторку й танцюристку, можна сказати, зіграти себе. Вона здійснилася: у виставі я дійсно у чомусь граю себе. А ще дружину Леся Курбаса, і це дуже відповідально».

Катерино, ви зіграли у виставі Валентину Чистякову – дружину Леся Курбаса. Як відбувався розподіл ролей і що ви відчули, коли отримали цю роль? Як до неї готувалися? 

Про те, як відбувався розподіл ролей, Річард не відповідав дуже довго, тільки в Америці ми його дотисли, і він сказав: «Чесно, ви записали ці відеовізитки, і я просто відчув, що ти маєш зіграти її, а ти – її». У цих відео він просив розказати про своїх батьків, як ми почуваємось зараз, що нам подобається чи ні. Так він хотів побачити нашу органіку. І робив вибір інтуїтивно. Але, думаю, свою роль зіграло й те, що я дійсно танцюю.

Коли я відкрила розподіл у чаті, а там «Валентина Чистякова, дружина Леся Курбаса – Катерина Чікіна», я така: о Боже! Спочатку я думала про те, що всі будуть мене з нею асоціювати, а це ж дружина Леся Курбаса. Але коли почалися репетиції, подумала: «Ні, все не так. Бо це я, Катя, ставлю Курбаса на пʼєдестал – він наш геній, реформатор театру і так далі. А не вона. В той період, який ми граємо, я ще не та Валентина Чистякова – ще не дружина генія і сама ще не зірка сцени. Я молода 20-річна дівчина, яка тільки от рік, як побралася з Леськом Курбасом. І у мене такі ж проблеми, як у Каті Чікіної. Елементарні проблеми: що поїсти, як не сваритися з чоловіком. Все стало на свої місця, коли я усвідомила: ні, це не Лесь Курбас, це мій Лесько, ось він тутечки – сидить поруч, вечеряє зі мною. Не геній, а звичайна людина, яку я кохаю». Все склалося, стало простішим. Я відчула свою Валю.

Я більше переживала за те, що у виставі кажу: я росіянка. Спершу було так страшно це казати – раптом якась каменюка в мене полетить. Але ситуація Валентини така, що вона втекла з батьком від більшовиків з росії, це історичний факт. І все одно Річард написав, що, можливо, Лесь не до кінця мені довіряє, бо я замолода і я росіянка. Хоча дівчата у виставі жартують, що я вже виговорилася, і що «ми боялися, що ти Леська, забереш у свою москву». І це нормально сприймається.

Яка взагалі вона, Валентина? Що у вас спільного, а що відмінного?

Перед роботою над виставою нам роздали фотографії, і я виявила, що навіть на неї схожа, і вона теж народилася в квітні, хоча й на початку, а я в кінці. Спільного дійсно багато, а з відмінного, думаю, це ставлення до свого чоловіка. Вона на 12 років молодша за Леся. Можливо, якби у мене був би такий старший чоловік, я б теж трішки була під ним, як Валя була, вона все-таки залежала від його думки, і дуже сильно. Він побачив її в театрі «Бергоньє», де Броніслава Ніжинська з нею репетирувала вистави, привів її в акторство, в свою трупу, загалом зіграв велику роль у її майбутньому. З Вандою, свекрухою, у неї були складні стосунки. Це є у виставі і в житті так було. Але, незважаючи на це, вона піклувалася про неї до самої смерті. І найболючіший для мене момент, що у них так і не було дітей. А Ванда все питає про дітей. І Валя б хотіла дітей, як і Катя хотіла б дітей. У Валі їх так і не було…

Бути дружиною генія непросто – творчі пошуки, пошуки муз, емоційні гойдалки, фрустрація… Як з цим справлялася Валентина і як ви це передали, граючи її?

Якось на репетиції я жартома сказала Річарду: «Як так, я для нього все на світі, то чому ж я під ним?». Він відповів: «Не хвилюйся за кілька років у Валі буде інтрижка на стороні, і Лесь буде дуже важко це переживати». Тому він для неї теж все на світі.

Певна, що Валентина добре розуміла, що її чоловік геній. І підтримувала його в усьому. Вона працювала з ним, і це про довіру.

Мій чоловік не актор. А це страшне яка важка робота. Бо я знаю себе, знаю інших акторів – на підсвідомому рівні все одно є акторська конкуренція. Хоч чоловік і жінка, все одно ви боретеся за місце під сонцем, і комусь більше щастить, а комусь менше. І це важко.

Тож ви пораділи, що ваш чоловік не актор?

Однозначно. Я щаслива, що в мене чоловік не актор.

Бути актрисою теж непросто. Творчі пошуки і так далі. Як ви з цим справляєтеся? Що у вашій роботі є найскладнішим і найприємнішим?

Найскладніше – розчарування, і його, на жаль, багато. Я навіть не про те, коли тебе кудись не беруть, ти не проходиш. А про те, коли ти відверто розумієш, що ця людина не заслуговує, а її беруть все одно. Або коли ти до чогось довго йдеш, а потім все змінюється, і все одно не ти. Коли є безвідповідальність і непрофесіонали. І я зі своїми рожевими окулярами й максималізмом думаю: «Ну, як так, чому люди, дотичні до чогось високого й прекрасного, так халатно ставляться до своєї роботи?». Для мене це дуже важко, але це треба пройти й продовжувати робити своє. 

Але приємнішого все одно більше. Це глядачі, їхні слова після вистав. І сам процес створення – коли народжується щось класне. І всі відчувають, що це щось класне. Я сама, коли ставлю зі своїми студентами й бачу результат, відчуваю це. Це такий кайф, бо ти розумієш, що щось створюєш.

У виставі задіяні тільки жінки. Чому? Яка мета цього режисерського прийому?

Найперше – це про Курбаса без Курбаса. А ще… Річард розповідав, чому. Коли він ставив в Україні «Тускульські бесіди», то вийшов на вулицю й зрозумів, що жінок багато, набагато більше, ніж чоловіків. І треба дати їм право голосу. Так, війна – чоловіча справа, і на війні більше чоловіків, але жінки – це теж дуже важливо. Жінки, які залишаються в тилу, які доглядають дітей – це теж про війну. Тому він захотів дати право голосу саме жінкам, дати право їм говорити про війну.

Плюс у виставі піднімається питання, що чоловіки все повирішували за нас. Коли Лесю Курбасу більшовики пропонують співпрацю, і це за їхніми спинами відбувається. І вони, жінки, говорять про це. І Віра каже: «Може, дійсно, хай вирішують вони». А Броня: «Ти серйозно? Що це за жіночий аргумент?». Любов Гаккебуш підтримує: «Ні, ми маємо вирішити, він має поговорити з нами». Це про права жінок тоді. Та й зараз.

У двох словах розкажіть, будь ласка, про кожну з героїнь.

Моя Валентина Чистякова – акторка, танцюристка, дружина Леся Курбаса. Далі…   

Любов Гаккебуш, яку грає Марія Деменко. Це визначна акторка трупи Леся Курбаса, яка у самій виставі грає Леді Макбет.

Віра Онацька, також акторка трупи Курбаса, яку грає Юлія Брусенцева.

Броніслава Ніжинська. Хореографка, взагалі просто нереальна постать, хоча, відверто, на режисурі балету ми вчили Вроцлава Ніжинського, її брата, а до Броніслави так доторкнулися і пішли далі. Про нього всі знають, а про неї ні, хоча вони вдвох все створювали, і вона має бути так само відома. Грає її Наталка Кобізька.

Олена Голіцинська. Акторка, яка колись вже працювала з Лесям Курбасом і зараз хотіла б залишитися з нами надалі. Грає її Марічка Кос.

І остання – це Марія. В неї немає прізвища, бо це не історична постать, як інші. Це збірний образ піаністок, які працювали з трупою Курбаса. Також вона є коханою дівчиною Броніслави Ніжинської, яка була лесбійкою. Грає її Олена Корзенюк.

Навіть не знала таких деталей…

Окремо не наголошується, що вона лесбійка. Але так є, і це можна помітити, наприклад, коли вони говорять: «Як ми з Бронею ночували у тій кімнаті й разом лежали в ліжку…». Тобто все це є, але не так гучно. Плюс треба розуміти, що в Америці це більш прийнятно, ніж у нас, тож режисер не акцентував на цьому увагу. Це була його ідея, бо це вигадана персонажка.

Як працювалося у суто жіночому колективі? Адже тут є і плюси, і мінуси – жіноча спільнота, сестринство, розуміння з півслова, але також і надмірна емоційність, плітки, заздрість тощо. Як це було у вас?

У нас було неймовірно. Коли я тільки побачила акторський склад: вау! Це все настільки мої люди, і кожна повністю викладається в роботі. Звісно, всі з своїм характером. Але Річард, один чоловік проти нас шести, давав нам змогу виговоритися, розкритися. Кожну репетицію він починав з того, що кому снилося, у кого який настрій. Він казав: «У мене великий досвід – дочки, внучки. Я з жінками все життя». А часом просто сміявся, повернувшись до помічника режисера: «Women!». Це було дуже смішно 🙂

За час репетицій і вистав ми дуже зблизилися, а на гастролях ще більше. Важливо, що нам вдалося створити такий безпечний простір, і для вистави це великий плюс, адже там ми настільки близькі одна до одної і до глядача, що будь-яка фальш буде відчутна й видна. Тому Річард, як капусту, нас роздягнув, прибрав макіяж, костюми, все, що тільки можна. Є лише ми і наші емоції, і ми супер-відкриті одна до одної, не боїмося жодних проявів. Це створювалося на репетиціях: хочеться плакати – плач, сміятися – смійся. І це про довіру. Коли є довіра, все буде.

Жінки у виставі – це жінки під час війни. Не хотілося б таких паралелей, але зараз ми теж жінки під час війни. Що, на вашу думку, єднає й відрізняє тодішніх і нинішніх жінок?

Чим довше ми граємо виставу, тим ясніше – у нас стільки спільного!.. Ті ж самі жіночі проблеми: дітей, чоловіків, війни, виживання, грошей. Плюс ще акторські питання: ролі, театр майбутнього, мистецтво, яке воно, з ким воно? Бо цим жінкам так само, як і нам, хочеться займатися своєю справою. І хочеться більшого – кращих умов, більших можливостей.  

Тобто за 100 років жінки не змінилися?

Напевно, щось змінилося, але конкретно я відчуваю максимальне взаєморозуміння з ними.

Вистава дуже камерна, буквально пліч-о-пліч з глядачем. Тут немає сценічних костюмів, акторки на сцені наче просто говорять і навіть їдять (знаю, що по-справжньому). Такий цікавий формат. Для вас особисто це було складніше, ніж зазвичай, чи навпаки?

Складніше. Найперше, так близько глядачі. Так близько, що на одній виставі якийсь чоловік сперся на мій стілець, я чула його дихання на шиї. Але нічого не поробиш, він був максимально зацікавлений, я бачила, що він ще й плакав. Або коли мої подруги приходили на виставу й казали: «Ти так близько сиділа, що нам хотілося покликати, і здавалося, ти зараз повернешся і заговориш».

Але коли це створювалося, відверто скажу, було складно. Існує багато систем і форм режисури, яка допомагає актору. Тут немає нічого, не прикритися нічим. Просто ти, який є, максимально відкритий, і це страшно. Втім, Річард про це попереджав. І просив нас бути живими, справжніми, не знати, хто що скаже, що скажеш ти. Під час вистави часто змінюється наша траєкторія руху, багато імпровізацій – не в тексті, а в рухах, маневрах. А іноді навіть в тексті: буває, хтось щось забув або сказав раніше часу, бо була можливість. Відповідно, все трохи зміщується. У нас нереальний пінг-понг, і це певного роду імпровізація, але це дуже круто по-акторськи – ти дійсно відчуваєш усіх.  Хтось їсть, хтось ще не доїв, репліка, хтось каже, хтось не каже.

До речі, й те, що ми будемо їсти перед людьми, було непросто. І, бувало, що капуста чи ще щось з рота летить, але все це відходить на задній план, ти не думаєш про все це, бо ми такі, які є, і це круто.

З виставою ви гастролювали у США. Як пройшло?

Було чудово! Чесно кажучи, я ніколи не мріяла поїхати в Америку, але дуже вдячна за цю можливість. Ми жили на Манхеттені у Нью-Йорку і виступали в The Public Theater, який став для нас другим домом. Також нас запросили відвідати американські вистави, зокрема, «Дванадцяту ніч» у Централ парку і «Гамільтон» на Бродвеї. В США взагалі не можна знімати вистави, тільки афішу і поклон в кінці. Але повірте на слово, це вау!

Попри те, що зараз між Україною і США складні стосунки, люди, з якими нас знайомив Річард, дуже підтримують Україну. І засуджують не лише путіна, а й Трампа. Для мене проявом реальної демократії став той, коли художній керівник The Public Theater відкрито на чотири тисячі осіб сказав: «Ми не підтримуємо керівництво нашої країни. Ось дівчата, актриси з України, де йде війна. Будь ласка, підійміться». Ми піднімаємося, і вся арена нам аплодує, нас вітає. Це було так приємно!..

Загалом ми познайомилися там з багатьма гарними людьми, в тому числі і з відомими акторами – до нас на вистави приходили Алек Болдвін, Лієв Шрайбер, Джессі Айзенберг. Круто було з ними поспілкуватися.

Тож вас дуже тепло приймали. Вистави були українською?

Так, миграли українською, як і вдома, просто з субтитрами на екранах. Спочатку було важкувато: бачу, глядачі читають субтитри, і, розумію, що сміються з тексту, потім дивляться, як ми це граємо, і сміються вже з нас. Треба було налаштуватися на хвилю.

Перші два покази були безкоштовні. Річард це зробив зі своєї ініціативи разом з художнім керівником і продюсером The Public Theater. Вони дали змогу запросити на виставу усіх, кого ми знаємо. Було багато українців – і тих, що переїхав нещодавно, і тих, хто жив давно. Були й ті, які вже мали сильний акцент. Але вони підходили й говорили з нами українською, багато хто плакав. Мені всіх хотілося обійняти. Це був нереальний обмін енергіями. Водночас мене тримала думка, що я повернусь додому. Я приїхала розказати нашу історію, відіграти виставу, але я повернусь додому.

Як гадаєте, в чому причина? Адже це наша історія, яку в іншій країні, природно, знає далеко не кожний.

Дуже круто, що після кожної вистави у нас було обговорення з глядачами. Це трохи від Курбаса, який звертався до своїх глядачів і перед виставою, і після. Так було і в США: глядачі пересідали на одну половину залу, а ми виходили, швидко перевдягнувшись. От люди щойно дивилися на нас як на акторів, а зараз ми просто люди. Нема дистанції. І нам ставили абсолютно різні питання – про виставу, акторів, Україну. Хтось дуже обережно питав про війну. Ми говорили про це спокійно й відверто. А Юля ніколи не виключала сповіщення повітряної тривоги, і всі чули, коли вона у нас…

Я бачила, що вони зацікавлені. Комусь відгукувалося наше органічне спілкування. Хтось приходив саме на виставу Річарда за участі українців, а це ж зовсім інша культура, манери, менталітет. А комусь була цікава саме історія. Хтось не знав про все це, але казав: «Я тепер буду дізнаватися більше про Курбаса, про «Макбета», взагалі, про той період на іншому континенті». Людям це заходило. Плюс всі відчували, і ми про це говорили, що історія, яка відбувалася 100 років тому, повторюється й зараз. І мені здається, що дивлячись цю виставу, вони приблизно розуміли, що зараз українці відчувають. А ми завжди акцентували на тому, що історія циклічна, і ми чітко знаємо, хто нам ворог, а не брат і так далі. Також людей підкупала й накривала та правда, що ми дійсно шість українських акторок, які живуть і грають вистави під час війни.

Чула, що буде продовження співпраці з Річардом Нельсоном – він створив ще одну пʼєсу про нашу історію і теж планує поставити її в театрі на Подолі. Як вона буде називатися, про що вона і чи будете ви також у ній грати?

Пʼєса буде про Лесю Українку, про сестер. Остаточної назви ще немає. У цій виставі я не буду грати, бо Річард дав зрозуміти – йому треба трішки більш вікові героїні. Але троє з нас, які грали в «Шуру-бурі», якраз-таки старші, задіяні у виставі. Загалом пʼять жінок і один чоловік.

Що ви відчуваєте від того, що вони будуть грати, а ви ні?

Я безмежно рада ще одній виставі Річарда. Тому що це психологічний театр. І це наша історія. Мені прикро, що американець пише пʼєси про Леся Курбаса і Лесю Українку, а не наші, українці. І водночас радію, що так.

Річард вже реалізував себе в Америці, він вже у віці. І серце йому підказує нову місію – робити мистецтво саме там, де війна. У своїх інтервʼю він говорить, що таким щасливим, як тут, навіть під бомбами у сховищі, він не був ніде. Бо тут особливо гостро відчуваєш цінність мистецтва й людського життя. І це круто – мати такий експіріенс. Тому я щаслива, що буде продовження.

Яку роль ви мріяли зіграти на початку свого творчого шляху і чи змінилася ця мрія зараз?

Навіть не знаю. У мене ніколи не було мрії зіграти когось конкретного. Є пʼєси, які я дуже люблю, в яких, можливо, хотіла б зіграти. Але роль?.. Якщо говорити про кіно (Катя також знімається у кіно: в коротких метрах і телесеріалах – прим. ред.), мені страшне як хочеться зіграти якусь злюшку, кілерку, антагоністку.

Які загалом мрії? Як жінки, акторки, українки?

Буду банальна, та це варто сказати. Дуже хочеться, щоб закінчилася війна. І не просто закінчилася, а для нас на краще – я почала це додавати. Й зараз кажу максимально докладно – загадую бажання, коли задуваю свічки або бачу на годиннику, наприклад, 22:22: «Боже, аби закінчилася війна нашої перемогою і збереженням територій. Аби володимир путін, президент рф, здох». Може, це смішно, але я в це вірю.

Ще хочу реалізовуватися в професії далі. Я щаслива, що люблю свою роботу. Я прийду туди в суботу (і в неділю теж) 🙂 Хочу грати, розвиватися і не зупинятися. Оскільки я викладачка, хочу, щоб все складалося у моїх студентів, в яких я вклала і вкладаю. «Мартін» вже має успіх, і я хочу ще ставити пластичні вистави. Розвиватися і як акторка, і як режисерка.

В майбутньому мрію стати мамою, і хорошою мамою. І щоб все в родині було добре. Щоб тато був живий і здоровий (батько Каті в ЗСУ – прим. ред.), а мамі терпіння. Це мої найбільші мрії…