Студентка у 59: як Ірина Бурик з Луганщини почала все з «нуля» у Львові

Востаннє у студентській бібліотеці Ірина Бурик готувалась до лекцій у 80-х роках минулого століття. У 1989 році отримала вищу освіту і здобула спеціальність конструктора-технолога швейних виробів. Її мама гарно шила і вишивала, та обшивала у радянські часи всю родину. І стала прикладом для доньки. Сім’я жила в Сіверськодонецьку, де й народилася Ірина Бурик. У 2014 році, коли її рідне місто на Луганщині зазнавало обстрілів з боку росії, вона переїхала до Львова. А цьогоріч, у 2025-му, у свої 59 років пані Ірина стала найстаршою студенткою магістратури університету «Львівська політехніка», спеціальність «Психологія». 

Як починати все з «нуля» на новому місці і не здаватись, коли не можеш влаштуватись на роботу, коли вигораєш емоційно? Чи складно було готуватись до іспитів? Чому вирішила вивчати психологію і як це пов’язано з історією її родини? Про це Ірина Бурик розповіла «Радіо Свобода», а ми із задоволення ділимося. 

У Лисичанську проживала бабуся Ірини – Феодосія, мамина мама. Тому мандрувала між Луганською і Донецькою областями. Літні канікули проводила у бабусі. Там формувався її світогляд і лише у дорослому віці зрозуміла, що зацікавлення психологією не було випадковістю. 

«Дуже мені подобалося бувати у бабусі, бо я отримала там багато любові, навичок. Вона мене привчила до молитви, до церкви, хоч віра була у той час ще заборонена, а ходити у храм не було популярно. Я переписувала тоді з книжок молитви. Моя бабуся пережила Голодомор. Вона розповідала, як то було важко, коли вони їли листя вишні або варили супчик з лободи. В землянках жили, бабуся залишилася одна з дітьми. Були випадки, коли діти замерзали. Знаю особисто від неї, як то було важко», – розповідає жінка.

Те, що її бабуся Феодосія з 14 років працювала по людях, допомагала селянам по господарству, бо залишилась сиротою, Ірина знала змалку. Шматок хліба цінували у родині старші, і цьому вчили молодше покоління.

«Бабуся не їла шматок хліба, щоб більше мали діти, щоб вижили. Я навіть не знаю, як вона витримала. І то був спочатку хліб мішаний. І мама казала: «Коли ми вже наїмся чорного хліба?» А потім: «Коли ми вже наїмся білого хліба?». Цей голод пережили і моя бабуся, і мої батьки. Це те, що вони на своєму досвіді пережили», – каже Ірина Бурик. 

Життя привело її у Львів у 2005 році. Тут працювала регіональним менеджером. Але коли у батька у 2013 році стався інсульт, поїхала його доглядати у Краматорськ Донецької області. Мами на той час вже не було. Події 2014 року, окупацію росією територій Луганської і Донецької областей бачила і пережила вибухи, «Гради», обстріли. Літаками, каже, спершу проводили розвідку, де розташовані підприємства, а потім їх бомбардували. Тоді й прийшло усвідомлення, що її бабуся теж переживала в роки Другої світової війни, коли втратила дитину, коли було небезпечно залишатися удома.

«Це був дуже важкий стан для мене. Сховатись в укритті не могла, бо тато ледь пересувався по хаті. У Львові залишилось багато знайомих, бо я ходила на аргентинське танго і підтримувала з людьми стосунки. Вони мене агітували забирати тата і виїжджати. Я не могла зрозуміти, як повернутися, якщо орендовану квартиру давно здала і живу на батькову пенсію», – говорить Ірина.

У червні 2014 року вона з хворим татом, за підтримки волонтерів, приїхала у Львів, думаючи, що на місяць. Знайомі допомогли з помешканням. Через 4 роки Ірина поховала батька. А в 2022 році, коли почалась повномасштабна війна Росії проти України, її орендована квартира стала прихистком і для її двох доньок та внучки, які виїхали з Луганщини. У Лисичанську, окупованому Росією, залишилась квартира Ірини, в якій вона перед великою війною зробила ремонт.

Ірина пройшла співбесіду на касира – і сьомий рік працює у супермаркеті. Стан вигорання на роботі, зауважує, і привів її до психологів Центру життєстійкості.

«Я побачила, наскільки це дієво. Пройшла кілька безкоштовних сесій для переселенців, бо моя робота з людьми, і це важко, мені 59 років, якраз почала дуже хворіти, не могла працювати в повному обсязі. Тому почала замислюватися, що буде далі в моєму житті, що мене чекає в майбутньому. Я лишилась без власного житла, а коли орендуєш – це велика відповідальність», – говорить жінка.

Найголовнішої проблеми – синдрому тривожності – вдалося позбутись завдяки заняттям із психологом. Говорячи про своє зацікавлення, назвала психологію і обґрунтовувала, як їй це допомогло вижити у складних ситуаціях. Але навчатися на психолога не могла собі дозволити.

У центрі дізналась, що існує державна програма для вимушених переселенців віком до 60 років щодо другої вищої освіти. Державний ваучер покриває левову частку оплати за навчання.

«Якби я дізналася на рік пізніше, то шансом не змогла б скористатися. Одразу вибрала заочну форму навчання, тому що я працюю і вчуся. Для того, щоб вступити в університет, мені потрібно було скласти іспит з англійської і психології. Але я раніше пройшла чотиримісячні курси англійської мови, бо після школи до мови не поверталася. Цього було недостатньо, ще почала займатися окремо з викладачем, щоб якось надолужити. А до психології готувалась самостійно», – розповідає жінка.

«Нас було дуже багато у великій актовій залі на іспитах. Всі молодші від мене, але я почувалася нормально, просто хвилювалась. Англійську склала на тому ж рівні, а психологію трішки краще. І пройшла по балах. До речі, коли я подавала документи, було заявлено, що державне замовлення на психологію – тільки 75 людей, а потім удвічі збільшили. Це теж цікаво, бо викладачі говорять про те, що через війну у державі спеціальність психолога користується попитом і дуже багато людей потребують психологічної допомоги», – каже студентка.

Серед значно молодших колег на курсі Ірина Бурик не почувається некомфортно. Навчання її змінило і мотивує. Адже урізноманітнилось коло спілкування. Щодня доводиться багато вчитися. Особливо це стосується технічних моментів, користування новими програмами. Ще вчиться правильно формулювати думки, щоб коментарі не були на кшталт сухого звіту.

«Продовжую працювати, але в пріоритеті – навчання. Воно мені дуже багато дає для розширення мого світогляду і змінило мене як особистість. Покращило рівень життя», – говорить Ірина.Однак, коли дізналась, що стала студенткою, пережила подвійні відчуття – радості і страху. Її доньки, внучка і близькі друзі дуже підтримували її рішення. Але більшість людей, каже, їй дивувались.

Розумію, чого я хочу досягнути, які цілі перед собою ставлю, які мені треба пройти точки. Тому ставлюсь до такого негативного висловлювання дуже по-філософськи», – ділиться співрозмовниця.

Хвилювалась і за те, чи зможе опанувати великий об’єм матеріалу та чи зможе змінити місце праці після навчання. «Є багато різних центрів, які надають допомогу людям. Я дивилась навіть вакансії. По-перше, вони вимагають, щоб була вища освіта, яку здобуваю зараз. А по-друге – досвід роботи, якого у мене немає. Або досвід волонтерської діяльності. Тому я й пішла на волонтерські курси, щоб працювати волонтером у якійсь організації».

Те, що програма навчання за державні кошти, дало їй можливість навчитися чогось нового. Бо у кожної людини, зауважує, буває такий період, коли щось переосмислюєш у своєму житті і хочеться кардинальних змін. Саме від людини залежить, чи будуть зміни, чи сидітиме і тільки мріятиме.