Театральний продюсер, режисер, засновник і тренер театральної школи «Supertask», лауреат театральної премії «Київська пектораль», заслужений діяч мистецтв України – все це про Славу Жилу. Нещодавно театральне життя Києва збурила його «Сойка» за новелою Івана Франка «Сойчине крило», яку Слава поставив у Київському муніципальному Театрі «Актор» і перетворив класику на містичний сеанс психоаналізу. Вистава «Всі ці жінки» за пʼєсою Роберта Тома «8 люблячих жінок», яку відвідали Українки, теж має креативне й інноваційне прочитання. Втім, нічого дивного – яскраві творчі особистості проявляють себе саме так. Власне, наша розмова з режисером вийшла теж дуже яскравою й творчою.

Ви є режисером, театральним продюсером, директором та художнім керівником Київського театру «Актор». Все в одному. Така комбінація передбачає повну свободу дій. Як ви цим користуєтесь? Які в цьому плюси й мінуси?

Не повірите, але я не керую Київським академічним театром «Актор» з 2021-го. Того року я виграв конкурс на заміщення посади директора-художнього керівника Театром юного глядача, який очолював до 2023-го. Наразі 100% мого театрального життя – це, в першу чергу, режисура. Далі – моя театральна школа та продюсування великої кількості антрепризних вистав, у яких грають зірки театру, кіно та телебачення. Постановки багато гастролюють Україною та подекуди закордоном.

В чому унікальність вашого театру?

Складність мого театру (якщо ми говоримо про режисеру) полягає в тому, що це – театр для розумних. Неможливо прийти на виставу не підготувавшись, не прочитавши щось про те, що буде відбуватися на сцені. Звісно, непідготовленому глядачу теж буде цікаво і він буде сприймати виставу, проте заглибитись у художні світи буде трішки складніше.

Тобто глядач, який готується до моїх вистав, отримує бонус-приз і сприймає всю строкатість сценічних барв, які тільки можливо осягнути у моїх перфомативних виразах

Нещодавно ви поставили «Всі ці жінки» за пʼєсою Роберта Тома «8 люблячих жінок». Це в якомусь сенсі нова класика, адже театри люблять працювати з цим матеріалом, кіномитці теж – є, зокрема, «8 жінок», французька музична кінокомедія Франсуа Озона 2002 року. Якою є ваша інтерпретація, на чому ви акцентуєте увагу, що найперше прагнете донести до глядача?

Ця п’єса про те, що за умови великої концентрація жінок в одному місці вони перетворюються в неймовірну силу і всі, хто зустрінуться на їхньому шляху та будуть заважати, можуть отримати великі проблеми. Ба більше, скажу назвою ще однієї відомої п’єси: «Обережно жінки!»

В анотації до вистави є така фраза: «Усіх їх (жінок) обʼєднує любов до одного чоловіка. Чи можна залюбити до смерті? Схоже, що так». Як вважаєте ви? Любов – це благо чи не завжди? І як це у вас?

Любов рухає світом, і театр може бути побудований виключно на любові. В першу чергу, на любові до актора. Адже без кохання і театр не театр, і мистецтво не мистецтво. Любов – це одна із форм конфлікту. Вона буває гостра, взаємна, страшна, щира, яскрава. І це завжди має бути цікаво на сцені.

Тут головне втриматися на цьому лезі, не впасти у вульгарність. Взагалі, секс на сцені складно грати, а вони часто поруч із любовʼю

З ким вам легше працювати: з чоловіками чи з жінками? І чому?

Із розумними. Інтелектуали та освічені люди, а якщо вони ще й зі смаком, набагато легше осягнуть мене та справляться із задачами, які я перед ними поставлю.

Які були кумедні чи курйозні моменти під час роботи над постановкою «Всі ці жінки»? Що було найскладнішим і, навпаки, найприємнішим?

Ой, мої актриси зізнались, що тільки через рік почали повністю довіряти мені та розуміти, що я від них хочу. Це я вже не кажу про глядача, який іде дивитись відому бульварну комедію, а потрапляє на справжній хорор.

Ця вистава є спільним проєктом театральної школи «Supertask» і Театру «Актор». Чи планується подальша співпраця?

Поки у моєму режисерському доробку спільних проєктів це «Всі ці жінки» та комедія «Готель «Президент». Ми зі студійцями запланували на осінь документальний театр, але про це трохи згодом.

Які ваші творчі плани?

В оксамитовий сезон в Одесі ставлю італійського театрального казкаря Карло Гоцці, київську публіку потішить «Лускунчик» у Театрі ляльок, а наступного року я готую премʼєру опери «Дон Жуан» у Дніпрі. Поки запрошую на виставу «Сойка» до Театру «Актор», премʼєра якої відбулась у лютому цього року.

А які мрії?

Мріяти – це наразі розкіш, тож мої мрії шалені та прагнуть всесвітніх сцен для реалізації мистецького потенціалу. Мрію про кінець війни. Щоб до нас приїздив увесь світ подивитися на український театр, а ми їздили дивитися на їхні.