Скандальне українське мистецтво в стилі ню, створене задовго до «Впевненої»

Уже дещо вщухли суперечки навколо скульптури “Впевнена”, встановленої у Стрийському парку Львова. Тої, що дратувала “культурних львів’ян” і спровокувала вир обговорень й чимало критики на адресу автора – скульптора Василя Корчового. Чесно кажучи, цей вир дещо дивує: пан Василь не єдиний і не перший «знехтував» стандартами краси і “зазіхнув” на етику й мораль в живописі – «порушники» були й до нього. Зібрали найпровокативніші роботи українських художників і художниць, які теж доводять – справжній митець ніколи не питає дозволу у публіки.

КАРТИНИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ТА ЙОГО НАТУРНИКИ

Шевченко у нас все ще асоціюється з кожухом та поезією про гайдамаків. І цей усталений образ ховає молодого енергійного чоловіка, який дуже любив бавитися з оголеною натурою – образно. Адже вивчення анатомії та малювання з натури входило до класичної програми навчання в Академії мистецтв. До цього періоду належить і робота “Натурщики” (1840-1841 роки), де в усій красі видно майстерну руку художника.

У зрілому віці Тарас теж не цурався писати в стилі ню, щоправда, чоловіків зображав рідко –  все більше представниць прекрасної статі. Тут і “Русалки” (1859 рік), і “Сама собі в своїй господі” (1858 рік) і “Вірсавія” (1858 рік). Цікавим з цієї точки зору є майже сюрреалістичний “Натюрморт” 1860 року.

Перше ж місце у хіт-параді Шевченкових оголених натур належить… самому Шевченку! Це його оголений автопортрет (1848-1849 роки), написаний під час Аральської експедиції. Як же міг Шевченко, цей оплот моральності, зобразити себе у такому вигляді? А власне, чому б і ні? Господь не обділив його ані талантом, ані зовнішніми даними. Хіба погано вийшло?  Ні, цілком естетично.

Можна вбачати у цьому автопортреті і сублімацію сексуального бажання (і що б ми робили без Фройда?) Враховуючи, що митець у засланні, без жіночого товариства та світських розваг. А, можливо, це протест проти царської влади та її нелюдського присуду: заборони писати та малювати.

Більше про Шевченка та оголену натуру в його творчості читайте тут.

МИКОЛА ГЛУЩЕНКО ТА ЙОГО ЕРОТИЧНІ ЛІТОГРАФІЇ

“Український радянський художник” – таке визначення будь-кого відохотить від подальшого знайомства з митцем. Між тим його називають найзагадковішим українцем ХХ століття. У Вікіпедії у графі “діяльність” вказано: художник, шпигун, графік. Стає цікавіше? Що ж, життя Миколи Глущенка не було простим…

Народився він 1901 року на території сучасної Дніпропетровщини. Живописом цікавився з дитинства, але хтозна чи знали б ми нині щось про Глушенка-художника, якби не революційні події. 1919 року юнак був мобілізований до армії Денікіна, завдяки цьому потрапив спочатку до Польщі, а потім і до Німеччини. Саме тут відбулося ставлення Глущенка-митця. Він навчався в Школі-студії Ганса Балушека та Берлінській вищій школі образотворчого мистецтва. Вже у 1924 році відбулася персональна виставка перспективного українця.

Слід зазначити, що в еміграції Глущенко не був самотній, він мав знайомства з такими відомими діячами як гетьман Павло Скоропадський (за його кошт художник навчався), дипломат Роман Смаль-Стоцький (за його кошт він жив) та Володимир Винниченко (який організував художнику першу виставку). Так, у творчій долі Миколи Глущенка знайомства значили якщо й не все, то дуже багато.

Здавалося б, художник непогано влаштувався за кордоном, але була одна проблема – він хотів додому. Вже у 1923 році (завдяки відомому режисерові Олександру Довженку) він отримав громадянство СРСР. Однак додому повернутися не зміг. Чому – відповідь проста: Глущенка було завербовано до радянської розвідки і більше користі, на їхню думку, він міг принести, перебуваючи за кордоном.

З цим вони не помилилися. В подальші роки СРСР отримало від свого агента з псевдонімом “Ярема” таємні креслення двох сотень видів військової техніки. Більше того, свого часу саме Глущенко доніс до відома керівництва інформацію, що Німеччина готується до війни з СРСР, попри напозір дружні відносини. На п’ять місяців раніше, ніж це зробив знаменитий Ріхард Зорге.

Але здається, ми надто поринули у шпигунські пристрасті. Про мистецтво Глущенко ніколи не забував. У 1925 році художник переїхав з Німеччини до Франції.

Цілком відверті, грайливі та абсолютно табуйовані у СРСР, куди художник таки повернувся у 1936 році.

Тут він продовжив своє подвійне життя художника-агента (є версія, що агентом він був подвійним, бо працював не лише на радянську розвідку, але й на розвідку УПА). Його картини – суміш фовізму, постімпресіонізму та реалізму – здебільшого зображають безневинні пейзажі. Ніщо не нагадує про еротичні забавки людини, що стала професором Київського художнього інституту (нині – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) та отримала звання Народного художника УРСР.

Так, Глущенко непогано влаштувався і в “совку”. Міг виїздити за кордон, брав участь у сотнях виставок, маючи півсотні власне своїх – чи багато хто з художників може цим похвалитися? І картини його цілком пристойні – талант нікуди не дівся. Але майже зникла десь грайливість, куртуазність, щось тонке і невловиме, як на автопортреті 1923 року у стилі північного ренесансу…

Цікаво, що у 1960-70-х роках Глущенко повернувся до оголеної натури, хоча це, звісно, вже не ті фривольні французькі картинки 1920-х років.

ЗИНАЇДА СЕРЕБРЯКОВА ТА ЇЇ ВІДВЕРТОСТІ В СТИЛІ НЮ

Зинаїда Серебрякова, у дівоцтві Лансере, народилася в ідеальному творчому середовищі. У широкому розумінні її родина – це династія митців Бенуа-Лансере, талановитих скульптурів, художників та архітекторів. Творчими людьми були і батьки, і брати художниці. Тож Зинаїда мала чимало оказій долучитися до світу мистецтва: малярству вона навчалася і вдома, і в художній школі, брала приватні уроки, відвідувала найкращі музеї Європи, отримала художню освіту в Парижі.

Проте її твори – це домашній світ, світ затишку, спокійного родинного щастя. Художниця вийшла заміж з любові і мала чотирьох дітей. Вона обожнювала бувати у родинному маєтку Нескучне (сучасна Харківщина). “До біса мені ваші Чайковські, Григоровичі, Ермітаж, Рембрандти, театри, Нібелунги, вечори, обіди, гості, – казала художниця, – хочу в Нескучне, в Нескучне”. Вона полюбляла природу, часто малювала на селянську тему.

Проте родинний затишок та селянське життя – не єдині теми, що хвилювали художницю. Вона охоче досліджувала власне “я” – лишилося чимало автопортретів Серебрякової. Один з найбільш неоднозначних “Автопортрет у костюмі П’єро” (1911 рік). Це зараз загравання з гендерною темою норм, а у ті часи це було радше винятком, особливо з боку жінки.

На автопортреті художниця одягнена у чоловічий костюм та ще й маску тримає так, що це ніби натяк на стать – внизу живота, навпроти схрещених по-турецьки ніг. Що значить бути чоловіком, що значить бути жінкою? Що значить бути ними у сфері мистецтва? Серебрякова, напевне, знала відповідь на це питання чи принаймні завзято її шукала.

Чоловіки-художники зображали оголену жінку як об’єкт бажань, Серебрякова ж відмовилась від такого погляду. На її картинах оголені жінки це просто прекрасна частина звичайного життя. Але для цієї звичайності потрібно було чимало сміливості – Зинаїда Серебрякова була однією з перших художниць, яка наважилася виставити напоказ свої картини в стилі ню.

На жаль, Жовтнева революція 1917 року різко обірвала родинну ідилію у Нескучному. Коли сусідні маєтки почали розграбовувати, Зинаїда разом з дітьми переїхала до міста Зміїв, а згодом і до Харкова. Але окрім цього удару на неї чекав й інший – невдовзі від тифу помер її чоловік. Родина жила на межі бідності.

Саме до цього буремного періоду життя художниці належить провокативний портрет її доньки під назвою “Спляча дівчинка на червоній ковдрі” (1923 рік). І усе б нічого, якби це не було зображення оголеної дівчинки-підлітка. Без натяку на еротизм і все ж. Подібний сюжет зі зрозумілих причин рідко зустрічається у світі мистецтва: дуже багато ризиків бути неправильно (чи правильно?) зрозумілим. У випадку Зинаїди Серебрякової все пояснюється дуже просто: у неї не було грошей на натурщиків, тому вона зображала власних дітей.

І все ж потрібно мати неабияку сміливість, щоб воприлюднити таку картину! Те, що вона особлива, підтверджує той факт, що у 2015 році на аукціоні Sotheby’s полотно було продане за рекордні 9,5 мільйонів доларів!

Зинаїда ж Серебрякова, рятуючись від злиднів, мусила 1924 року поїхати в Париж на заробітки – на батьківщину художниця більше не повернулася. В еміграції на неї чекали і злети, і падіння, але найбільший біль для художниці був у тому, що двох своїх старших дітей, які залишилися на батьківщині, вона змогла побачити лише через 36 років!

ОЛЕКСА НОВАКІВСЬКИЙ ТА ПРОБУДЖЕННЯ ЙОГО ЮНОЇ МУЗИ

Олекса Новаківський, автор характерного, впізнаваного живопису, хоча і народився в Україні, багато років прожив у сусідній Польщі. Вісім років навчався в Краківській академії красних мистецтв і можливо, тепер би називався польським художником (як Зинаїду Серебрякову нині часто називають французькою художницею), якби долею Новаківського не став опікуватися митрополит Андрей Шептицький.

Взагалі в житті Новаківського, як і в житті Миколи Глущенка (як зрештою, і в житті будь-якої видатної людини) добрі знайомства та підтримка зіграли велику роль. Ще хлопчиком Олекса виявляв інтерес до малярства, тому місцевий інженер-лісівник оплатив йому чотирирічне навчання в Одесі. Після цього пан, в якого батько Новаківського працював лісничим, видав хлопцеві стипендію, щоб він зміг навчатися у Кракові. У 1911 році у цьому місті відбулася виставка, на якій художник представив 100 малярських полотен, після якої Шептицький запросив митця до Львова, обіцяючи створити всі умови для такого самобутнього таланту. Новаківський сповна віддячив своєму патрону, створивши близько двох десятків його портретів.

1914 року – вже по переїзді до Львова – художник взяв шлюб. Хто була його обраниця, де він її зустрів?..

1904 року Новаківський з Кракова переїздить до села Могила: для пошуку натхнення та, певно, і для економії засобів, бо ж винаймає не окреме житло, а кімнату у місцевої вдови Розалії Пальмовської. Пані має доньку Анну-Марію, за різними даними їй могло бути 9, 13 або 16 років. Юне дівча захоплюється небаченою дивиною – художником, скрізь ходить за ним, годинами спостерігає за його роботою. І ось він вирішує намалювати її: сонна дівчинка у коротенькій сорочці потягується від сну. “Пробудження”.

Художник багато років працював над задумом і зрештою картина має декілька варіантів. Найбільш провокативний та неоднозначний – “Пробудження” 1914 року. І справа навіть не в тому, що юне дівоче тіло не прикриває навіть сорочка – яку символіку додав сюди автор! Дівчина стоїть, потягуючись від сну – за спиною в неї янгольські крила, позаду розп’яття, яке вона закриває своїм тілом – більшої провокації годі й шукати. За офіційною версією це нібито має символізувати пробудження України, але в таке пояснення важко повірити… Зрештою релігія для Новаківського не була чимось сталим чи недоторканим – цю тему він випробовує і в інших своїх роботах.

Зі своєї обраницею, яку він називав надзвичайною жінкою без краплі егоїзму, Новаківський прожив в любові, в шлюбі народилося двоє синів. А проте щастя не тривало довго – у 1925 році Нуся померла. Коли за десять років помер і сам художник, опіку над їх синами взяв митрополит Шептицький. Вони отримали добру освіту, один став архітектуром, інший – лікарем.

Читайте також: Жінки великих художників: Пабло Пікассо, безліч коханок і головна жінка його життя

ВПЕВНЕНА

Скульптура “Впевнена” наскільки муляла деякому львівському люду (цікаво, чи подобались сучасникам картини, про які ми розповідали вище?), що її облили відпрацьованим мастилом. Процес відновлення займає не один тиждень і, напевно, скульптура вже ніколи не буде такою як раніше. Але здається, їй це абсолютно байдуже: вона як і раніше – Впевнена. Їй байдуже, вона абсолюнто не соромиться своїх форм і, ймовірно, саме ця впевненість, втілена у камені, найбільше тригерить критків.

Слід зазначити, що скульптура була створена Василем Корчовим не для Львова, а для Канівського міжнародного скульптурного симпозіуму – три роки тому. Увесь цей час “Впевнена”, яка чимось нагадує кругленьких палеолітичних Венер, мирно простояла у мальовничій провінції. Нині ж її привезли до Львова у рамках другого Львівського тижня скульптури – вона «дратуватиме» львів’ян до листопада 2024 року.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Марія Башкірцева: спокусниця, художниця, бунтарка, яку кохав Мопассан і виставляв Лувр
• Алла Горська: за що вбили українську художницю і шістдесятницю
• Сороміцька історія: як українці до гречки стрибали