Як пережити, коли тебе покинули задля іншої: поради для “самолікування”

Можливо, чоловік пішов не до іншої, а покинув, бо він «ще не готовий» або «тебе не вартий» чи що там говорять чоловіки, коли розривають стосунки. При цьому ти кохаєш його, живеш з ним не один місяць чи рік, підтримуєш, готуєш-переш-одягаєш, плануєш спільну відпустку чи маєш спільних дітей і зовсім не чекаєш тих слів. Тим паче іншої жінки. Але отримуєш. Як обухом по голові.

Причини у кожного розставання свої, процес теж свій – хтось розходиться мирно, хтось із війною. Хоч як там, але від цього тобі не легше. І коли нарешті всі крапки розставлені, всі тарілки поділені, всі валізи виставлені чи гречно спаковані, ти залишаєшся сама. В гнітючій пустоті – не так квартири, де колись лунав ваш безтурботний сміх і пристрасні стогони, а душі. І це найважче. Я, журналіст Неля Зінченко, як сотні тисяч українок, пережила те саме…

Знаю, від  розлучення ще ніхто не вмер – фізично. А от морально дуже багато жінок зламалися: зневірились, закрилися, поставили на собі чи чоловіках хрест.

Коли покинув чоловік

Я теж була на півшляху до стану, який найточніше можна описати саме так – емоційна «смерть», настільки болючою, несподіваною, несправедливою здавалося чоловікове «У мене є інша».

Сім років громадянського шлюбу, кохання, щирість, відданість, забудова спільної квартири – і кінець. Чоловік зібрав речі і пішов у своє нове щасливе життя. А моє життя зупинилося.

Зараз згадую все це з поблажливою посмішкою, з упевненістю, що все – навіть розставання – до кращого, просто розумієш це пізніше і лише якщо… виживеш. Я дуже хочу, щоб «вижили» й інші жінки, тому ділюся, як це зробила я: як зібрала себе по шматках, що відчувала і як це долала. Вважайте, що хворий, який одужав, розповідає іншому, як протікала хвороба, які симптоми, ліки, щоб той не боявся, не впадав у відчай і знав, що теж одужає. Навіть якщо зараз у грудях нестерпно пече від болю.

Тихий відчай

У когось він бурхливий: із загулами і активним пошуком коханця – будь-якого. Або із кардинальним перетворенням з білявки в шатенку. Або із звільненням з роботи і переїздом в індійський ашрам. Або з гіперактивним захопленням фітнесом, бальними танцями чи курсами крою та шиття. Кожна жінка глушить біль по-своєму. У мене робота улюблена, посада висока – не загуляєш, мій білявий колір волосся мене влаштовував, на аеробіку я й так ходжу, в ашрами не вірю – мені нічим було глушити, і я просто затихла сама.

Зовні все виглядало так, ніби нічого не сталося: батьки й подруги розуміли, що мені важко, але не здогадувалися наскільки – я посміхалася, запевняла їх «все мине», скидалася на страшенну зайнятість, вони навіть тішилися – мовляв, робота лікує. А сама… плакала, тихо і довго, ледь зачиняла за собою двері дому. Напевно в психології є якась назва цього стану: коли сльози течуть безперестанно тільки-но ти перестаєш себе контролювати, коли постійно зітхаєш, наче намагаєшся видихнути – біль, важкість, образу, коли мільйони разів до світанку прокручуєш минуле, свої слова, його слова, коли не хочеш їсти – взагалі.

Читайте також: Мені «мотають нерви». Що робити?

Крок від сліз до посмішки

У такий момент хочеш тільки одного: щоб все було, як раніше, як ти собі малювала, планувала, але розумієш, що цього не буде, і знову плачеш. Взагалі-то я не плакса – до цього за все життя плакала раз у дитинстві, коли згубила улюбленого пупсика. Бог милував, інших втрат і серйозніших причин для сліз не було. А тут наче відкрився кран – сліз і внутрішніх монологів. Місяць, а може й більше тривав цей потоп.

Про нього не здогадувалися ні батьки, ні подруги – до вечірніх зустрічей з ними мої набряклі повіки встигали відійти, я «одягала» усмішку і образ «сильної жінки». Аж якось на ранковій нараді моя приятелька-колега пошепки спитала: «Ти що пити почала? В тебе щоранку такий запухлий вигляд, наче не просихаєш всю ніч. Вже навіть шеф помітив».

Я й справді не просихала. Від сліз. Але свою репутацію не хотіла «підмочити». Додумалась сама: дивитися на ніч комедії – старі, нові, різні. «Шпигунка», «Похмілля у Вегасі», «Краще не буває», навіть старих «Дівчат у джазі» якось передивилася – в лікувальних цілях. І вечір за вечором я почала засинати без сліз.

Етап мазохізму

Згадую себе тодішню і не впізнаю: як могла таким займатися. Могла. І не могла нічого вдіяти: я перестала плакати, але почала стежити за колишнім і його обраницею. Не реально, а віртуально – у соцмережах. Переглядала їхні дописи, відмітки, час у мережі. Мазохізм. Безглуздий. Наркотичний.

Таку дурість роблять багато покинутих жінок, просто не зізнаються. Я “полізла” на їхні сторінки спершу через просте егоїстичне сподівання… нічого там не побачити – ні їхніх щасливих фото “Наші вихідні”, ні відмітки у новому ресторані з фото схрещених келихів вина на підтвердження.

Я хотіла побачити, що у колишнього є совість, що йому теж погано і, можливо, він одумається. Наївна. Колишній насолоджувався життям і не страждав навіть докорами сумління. Це змусило мене стежити вже з іншого мотиву: невже він так може?! Сім років разом, а зараз так, наче мене й ніколи не було. Хтось би послухав тоді мої думки, сказав би – божевільна.

Так. Всі покинуті жінки на певний час божеволіють – через пошматоване себелюбство. Хтось довгі роки, я – до моменту, коли побачила допис його обраниці: «Коханий здійснив мою мрію – я нарешті побувала в Італії!». Країні, про яку я теж мріяла і про яку завжди просила чоловіка. Мій мазохізм досяг піку – знову ревіла півночі, від жалю до себе, від несповнених надій, від самотності.

На ранок подивилася на свої запухлі очі і вперше в житті відчула дику злість: на себе, на свою наївність, на цей мазохізм, в який сама себе занурила, – розізлилася до матюків і смачно, щиро, голосно покривала ними невинний телефон з відкритим дописом про «їхню Італію». Пристойними словами звучало б приблизно так: геть з мого життя! назавжди! досить!

Життя на автопілоті

У тому пориві злості я заблокувала всі сторінки колишнього і його жінки, видалила його номер і всі наші фото з телефону, які зберігала «в надії», – надія вмерла, для мене вмер і він. Важко описати словами, але з кожним натисканням «видалити» я відчувала і ненависть, і задоволення. Наче відрізала його від себе. Свідомо. Категорично. Я більше не хотіла нічого знати про колишнього.

Найгірше, що я не хотіла взагалі нічого. Взагалі. Кажуть, багатьох у такому стані рятує дитина – навіть якщо не морально, то фізично не маєш часу розкисати, бо садочок-уроки-гуртки. Я не мала тоді дітей, хоча мені було 30. Я мала улюблену роботу, люблячих батьків, вірних подруг, які щиро намагалися мене розважити, підтримати і повернути до життя. Тільки от життя в мені зникло. Наче здута повітряна кулька.

Мені було нецікаво, невесело – ніяк. Хотілося додому, в ліжко і просто лежати. Інколи дивитися кіно. На такому автоматі жила десь півроку. Аж мене відправили у відрядження – в Тернопіль.

Читайте також: Куди поїхати на вихідні: Полтава не Котляревського

Рятівна поїздка

Відверто кажучи, я пручалася – дорога, незнайоме місто (до цього не була в Тернополі) – «не Італія». І взагалі я хочу в свою «нірку», заритися і нікого не бачити. Мій шеф був неухильний, і я дуже вдячна йому за це. Взагалі, зміна оточення, поїздка – бажано тривала і бажано до сонця-моря :), до нових обставин і знайомств – найкращі ліки після втрат, стресів. Це радять і психологи, і радили мої досвідчені подруги.

Море, на жаль, не всім жінкам по кишені, не всіх на роботі відпускають раптом у відпустку посеред року, не всі й хочуть – тотальна апатія. І примус у цьому разі – найкраще, що може статися. Якщо не дай боже комусь з моїх подруг доведеться пережити такий самий стан, я власноруч придбаю путівку – та хоч в моршинський санаторій чи на вікенд до Львова – і силоміць посаджу в поїзд. Поїздка не змінить життя, але вона почне до нього повертати. Перевірила на собі в Тернополі.

Там я вперше почала думати не про розлучення, а про кумедного провідника у поїзді, про хороший готель, в якому оселилася, про гарний сніданок – був навіть мій улюблений лосось з яйцем пашот, про план презентації, про дивний колір стін у нашій філії, про те, що подивитися в Тернополі.

Програма реабілітації

У Тернополі я вперше за останні місяці гуляла вулицями – гріх приїхати в незвідане гарне місто і звично бігти в ліжко, в нірку. Гуляла до пізнього вечора, пішки, розглядаючи будівлі, спостерігаючи за рухом, людьми – за життям навколо. Чітко пам’ятаю: присіла в кав’ярні на Валовій, поруч сиділа пара – про щось розмовляли, сміялися, їм було добре. Я дивилася і думала: хочу так само, щиро, тепло, без сліз, розчарувань. Хтозна чи так буде, але час потрохи витягувати себе з депресивного стану, бо з ним точно нічого хорошого не буде.

Знаю, що багатьох жінок «витягують» різні блоги коучів, психологів – їх зараз повний інстаграм. Онлайн-поради, прямі ефіри, «постав питання в сторіс» – теж заходила на їхні сторінки, шукаючи розради. Не знайшла. Або поверхнево або загальновідомо або за гроші «запишись на «Марафон чудес». Не моє. Моє – в мені. І я переконана, поки жінка сама в собі не знайде «точку опори» і не захоче себе витягнути, жоден «марафон» не допоможе. А якщо жінка захоче, то жоден марафон їй не знадобиться – сама себе витягне 🙂

Читайте також: Чому зраджують чоловіки: п’ять причин

Сама собі психоаналітик

Я почала витягувати себе з простих речей. І саме «похід» по Тернополю допоміг. Я знову відчула, як це приємно – просто гуляти. Любила це завжди, але з часом робила рідше й рідше: вічно кудись квапилась – то у справах, то мерщій додому готувати вечерю. Тепер мені ні до кого квапитися, і я вирішила: приїду до Києва і щовечора годину гулятиму парком. І, вірите, гуляла. Щодня. Приходила додому, переодягалася у щось зручне, тепле і йшла у парк: спокійний темп мене умиротворював, крок за кроком я повільно розплутувала подумки свою ситуацію.

Ставила собі запитання – у чому я стратила, чого б тепер хотіла, чого б точно не хотіла – і щиро на них відповідала, такий собі самопсихоаналіз. Я й не помітила, коли «важкі думи» почали перескакувати на побутові думки: про гарні кросівки у пані на лавочці, про Атласвікенд, який обговорювала компанія на іншій лавці і на якому я ніколи не була, про музику, яку треба нарешті завантажити собі в телефон і слухати на прогулянці.

У моє життя потроху поверталося життя, нові інтереси. Тепер до ночі я не плакала, а відбирала музику, стежила в соцмережі не за колишнім, а за брендами кросівок. Схоже на реабілітацію після фізичної травми.

Внутрішній спокій

Його не можливо зростити чи змусити його відчути, що б там не писали коучі чи психологи. Внутрішній спокій приходить сам, і ти навіть не одразу усвідомлюєш, що перестала смикатись, плакати, замикатися, згадувати минуле. Свій внутрішній спокій помітила навіть не я, а мої подруги, коли я сказала: «Слухайте новий анекдот!» Вони завмерли від несподіванки: виявляється, я рік не розповідала анекдотів, хоча колись на кожну нашу п’ятничну зустріч приносила щось свіжо-смішне – така у нас була традиція.

Рік я не сміялася.

Звісно, я згадувала про колишнього не раз і не лише той перший рік після розставання. Але з часом все менше, все байдужіше – лише коли йшлося про якісь спільні справи.

Чи вибачила йому зраду?.. Вже так. Спершу я собі навіювала, що простила-відпустила, але жіноче себелюбство болюче стискалось грудкою в горлі при згадці, що мене «проміняли». Через це безупинно міняла кавалерів, яких завдяки роботі з’являлося достатньо. Наче доводила собі, що я краща за інших. І так надоводилася, що один запропонував мені вийти заміж. Але я не кохала і відмовила. Досі мучить совість, що через свою бездумність ранила хорошу людину – майже як колись ранив мене колишній. Після того освідчення я припинила всі пустопорожні стосунки.

Моє

З моменту розлучення минуло чотири роки. Я поїхала в чергове відрядження. Термінове і позапланове. Схопила перший ліпший одяг і вперед – «кризовий менеджер летить на поміч». Після усіх справ з місцевим колегою пішли – так! – пройтися новим для мене містом, вже улюблене заняття. Я в простих джинсах, кедах, без марафету, із зібраним у домашню “гульку” волоссям – неофіційна програма: прогулянка і музей.

Колезі зателефонували – хтось дуже важливий, проїздом, термінова справа, о четвертій під’їде до входу: «Ти ж не проти?», – питає. “Ні”, – байдуже відповіла я. Нехай під’їжджає хто хоче.

І от ми стоїмо під музеєм, чекаємо. Четверта, по четвертій – «важливої людини» нема. Колега відлучається за квитками. Залишаюся біля входу сама. Підходить явно неголений кілька днів велетень, зупиняється поруч, дивиться в телефон, озирається навколо, оглядає мене зверху вниз, знову озирається. Я з ноткою претензії за вимушене очікування питаю: «Перепрошую, ви часом не та важлива людина на зустріч до Ігоря Н.?» «А ви часом не та людина, яка з Ігрем Н. прийшла у музей?» – самовпевнено відповів велетень. “Нахаба”, – подумала я.

Потім ми втрьох екскурсували музеєм, потім утрьох вечеряли – велетень чомусь вже нікуди не квапився, навпаки – неохоче прощався і дав мені свою візитівку. Я дала свою. З ввічливості, без усілякої надії і намірів.

Читайте також: Секс і закон: що в ліжку заборонено навіть подружжю

Твоє тебе знайде

Пізно ввечері отримала смс: «Побоявся сказати, але вам дуже гарно із зібраним волоссям». Через півроку ми одружилися. Через рік я народила сина. Через два ще одного. Зараз мені майже сорок. І я вдячна колишньому за те, що мене покинув. Інакше б не зустріла справді своє – неголеного нахабного велетня, для якого я краща за інших навіть у зібраній по-домашньому гульці…

Розумію, не всім щастить зустріти нове, своє, справжнє, але я знаю, що це можливо – не через місяць, не через 10 років, а тоді, коли ви заспокоїтесь. Повністю. Коли почнете жити – для себе, нікому нічого не доводячи. Коли почнете гуляти містом, усміхаючись. Коли не шукатимете вперто нового чоловіка. Коли все відпустите, тоді все прийде. Я, колись покинута жінка Неля Зінченко, – живий доказ.

А ще в такому “покинутому” стані дуже важлива підтримка близьких, але правильна – не надокучлива, щира і без пустого «все буде добре». Зібрали тут кілька дієвих порад психолога, як підтримати людину правильно.