Не секрет, що саме представники творчих професій найбільш потерпають від критики. Ще, можливо, працівники сфери послуг, але критика тут, швидше, узагальнена, а не спрямована персонально – на здобутки, здібності чи результат роботи. Відома сценаристка, а також досвідчена журналістка Алла Сніцар як ніхто знає, що таке критика, і поділилася своїм досвідом, як вона вчилася реагувати на критику. Корисним не лише тих, хто працює у творчих професіях, а й для кожної, хто щоразу переймається через чужі зауваження чи негативні відгуки.

Я і критика

«Ти що образилася? – Ні, я за сокирою…» Жарт, який дуже точно відображав моє ставлення до критики в юності. Після будь-якого зауваження на свою адресу я переходила на військовий стан. Сперечалася до останнього, доводячи власну правоту. А якщо противник все-таки не здавався, він тут же потрапляв до чорного списку. Я демонструвала йому холодну байдужість, іноді презирство, при кожній можливості показуючи, що наші відносини вже ніколи не будуть такими, як раніше.

Люди реагували по-різному. Хтось вибачався і отримував моє “прощення”, хтось дивувався, хтось приймав виклик і критикував ще дужче. Одним словом, мої зв’язки зі світом нагадували вічний бій. Однак справа навіть не в тому, що відчували інші, а в тому, що відбувалося в цей час зі мною. Я страшенно переймалася, прокидалася і навіть плакала ночами. Сто разів прокручувала неприємні ситуації, подумки сперечалася з опонентом, відшукуючи сотню нових доказів його неправоти.

Я витрачала на всю цю нісенітницю купу часу і сил, доки не зустріла одну людину

Це був дорослий чоловік, редактор видавництва, в яке я відправила свої оповідання. Прочитавши їх, запросив мене на зустріч. Спочатку, як це роблять професіонали, похвалив, а потім перейшов до зауважень. Їх виявилося небагато, але цілком достатньо, щоб запустити механізм моєї звичної реакції. Я тут же встала у бойову стійку і почала захищатися. Я була впевнена, що так чинить кожен, хто себе поважає, і що саме за тверду позицію поважають ще більше.

Редактор подивився на мене з веселим подивом, а потім сказав: «Я думав ви впевненіша в собі. Втім, це може прийти з роками. А може й не прийти».

Оповідання мої тоді так і не надрукували, але не в цьому суть. Я довго думала, до чого тут впевненість? Лише подорослішавши, зрозуміла: напад – кращий засіб захисту для слабких. Сильні захисту не потребують. А критика – це неминуча реакція світу на будь-який людський вчинок. Написала ти картину, зняла кіно, виступила з доповіддю, зробила наукове відкриття, пошила сукню, поставила спектакль, заспівала пісню, розлучилася, вийшла заміж – чекай оцінки оточуючих. Хочеш того чи ні, але вона буде.

Про рум”яних критиканів

На днях я зіштовхнулася з давньою знайомою – колегою. Останній раз ми бачилися років зо три тому. Тоді Ліля була сповнена грандіозних планів. Вона писала книгу – історико-фантастичний роман про кілька епох. З Лілею тоді неможливо було розмовляти про щось інше, всі теми зводилися до майбутнього шедевру. Пам’ятаю, за півгодини я дізналася про царські династії більше, ніж за весь курс шкільної та університетської програми. Я не сумнівалася в її успіху, Ліля дуже талановита. А коли ми побачилися зараз, подумала, що у неї сталася якась біда: в очах невимовна туга.
– Ну як, надрукувала роман? – спитала я.
– Надрукувала, – неохоче відповіла вона. – Але краще б не друкувала.

Справа в тому, що перші читацькі відгуки в інтернеті були, м’яко кажучи, не найкращими. Історики разом з фантастами розгромили книгу. Знайшлося два-три захисника, але й ті, зрештою, підкорилися “грубій силі”. Так вже у нас заведено: критикувати набагато цікавіше, ніж хвалити. Ліля виявилася зовсім не готова до цього.

Вона була розчавлена і твердо вирішила більше ніколи не писати

Треба вчитися відрізняти критику від критиканства. І якщо перша – річ здебільшого корисна, то друге завжди є деструктивним. Є особлива категорія «рум’яних критиків», яким лише дай сказати. Вони озвучують свою «компетентну» думку з будь-якого приводу і завжди протилежну вашій. Їх потоки жовчі нескінченні. Цим людям подобається самостверджуватися за чужий рахунок. Самі ж вони нічого не створюють, просто не здатні. Тому критика стає для них найкоротшим шляхом завити про себе.

Тож чи варто звертати на це увагу? Краще ставитися з поблажливою посмішкою. Як говорила Коко Шанель: «Мені все одно, що ви про мене думаєте – я про вас не думаю взагалі». Посміхнутися і піти далі. Подумки пробачити кривдників і навіть їх пошкодувати. Можливо, для них критика – єдиний спосіб відчути себе щасливими. І в жодному разі не вступати в дискусію. Будь-які аргументи виглядатимуть, як спроба виправдатися. Горде мовчання – привілея королев.

Краще щеплення

Але й навіть суб’єктивна критика здатна принести користь. Наприклад, допомогти зрозуміти, що неможливо та й не потрібно подобатися всім підряд, що люди різні. І якщо реагувати на кожен чих, життя перетвориться в одну велику проблему. Вміння пропускати хамство повз вуха – краще щеплення від дурнів. Пам’ятаєте стару мудру фразу: все, що нас не вбиває, робить сильнішими. Точніше й не скажеш.

Інша річ – критика конструктивна. Втім, навчитися приймати її без образ – лише половина справи. Витягти максимум корисної інформації – ось головне завдання. Ми не здатні побачити себе збоку. Вірніше, те, що ми бачимо, не має жодного стосунку до дійсності. Як у «Службовому романі». Хіба думала Людмила Прокопівна, що в очах колег вона – мимра? Навіть не підозрювала. І якби не Новосельцев, а потім Вірочка – так мимрою й залишилася б.

Не поспішайте відмахуватися від зауважень. Сприймайте їх з гідністю, як зайвий стимул змін на краще

Подякуйте людині за відвертість і обов’язково зробіть висновки. Тільки не займайтеся самоїдством і не сприймайте чужу думку на всі сто відсотків.

Критика – не істина в останній інстанції. Дуже часто вона суб’єктивна і повністю залежить від смаку того, хто критикує. Ну не подобаються йому ваші манери (хода, зачіска, праве вухо). Не подобається і все тут. Що ж тепер, застрелитися? Єдиний вірний спосіб йти вперед – довіряти собі і тим, хто по-справжньому бажає вам добра”.