Поетеса Любов Базів: лірика завжди на часі

Любов Базів – з тих людей, про яких кажуть: тонкої душевної організації. А як інакше бути поетесою й писати про інтимне та ліричне, особливо зараз? Це під силу лише романтичним натурам, і пані Люба щиро зізнається, що така вона і є. Але це далеко не все про неї: Люба понад 25 років працює в журналістиці, і зараз також (курує культурний напрямок в Укрінформі), захистила кандидатську дисертацію з літературознавства, виховує трьох дітей. І є справжньою патріоткою, адже не залишила батьківщину в часи турбулентності й зараз разом з родиною живе у Києві. «Наш вибір – бути зі своєю країною і в радості, і в горі», – говорить вона. І її мелодійні вірші, хоч і не є громадянськими, ура-патріотичними, буквально пронизані любов’ю до України – наскрізно. Звісно, про вірші з пані Любою ми говорили найбільше: де їхнє коріння і як вони народжуються, звідки наснага і що надихає. І, звісно, коли буде третя поетична збірка? Бо дві вже є – «Намисто з нічних думок» і «Ще осінь не доплакала своє». Останню вона встигла презентувати майже перед самою повномасштабною війною…

Пані Любо, памʼятаєте, в якому віці ви написали свій перший вірш ?

Здається, любов до рими й сенсів, закладених в ній, зародилася в мені ледь не з колиски, бо дідусь і бабуся, за освітою педагоги, на мою говірливість любили цитувати рядки Шевченка: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!..», а мама – Олену Телігу: «Не треба слів. Хай буде тільки діло. Його роби – спокійний і суворий, Душі не плутай у горіння тіла, Сховай свій біль. Стримай раптовий порив». І в цих глибоких рядках мене, маленьку, заворожував – оцей процес творення слОва, яке може бути як порожнім набором звуків, так і мислеформою, енергетичним посилом, філософською синтагмою.

А писати сама почала досить рано. І відразу – поезію, проза мене чомусь не так приваблювала. Спочатку це були якісь наївні дитячі спроби, але я не ховала їх «у стіл», показувала батькам і вчителям, а потім ще й презентувала на шкільних «лінійках». У 1994-му році, коли я була у дев’ятому класі, мою поезію опублікували в обласній збірці «Написане не зникає…» – невеличка книга з серії «Поети і прозаїки краю», але це було тоді важливо для мене, щоб повірити в свій творчий потенціал.

Любила вчити вірші напам’ять – регулярно брала участь у конкурсах юних читців, взагалі, мене захоплював предмет українська література – один з моїх найулюбленіших в школі.

Хто з поетів вплинув на вас? Чиї вірші любите найбільше ?

Не можу сказати, що хтось конкретно один вплинув. Українська література багата на поезію – все почалося зі знайомства з окремими віршами окремих поетів, і те, що в мені відгукувалось, перевертало душу, хотілося ввібрати в себе, вкарбувати в пам’ять. Безумовно, вплинули і мелодійність Василя Симоненка («Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибу казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима…»), і болюча правдивість Василя Стуса («Не любити тебе – не можна. Володіти тобою – жаль. І хвилина діяння кожна Випромінює нам печаль»), і прозора образність Олени Теліги («Моя душа й по темнім трунку Не хоче слухати порад,  І знову радісно і струнко Біжить під вітер і під град…»), і геніальна витонченість Ліни Костенко («Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі»), і чуттєва глибина Лесі Українки  («Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти, Так міцно, щільно, і закрить од світа, Я не боюсь тобі життя одняти, Ти будеш мов руїна, листом вкрита…»).

Напевно, це те, що народжувало і формувало в мені поета, я розуміла, що, якщо писати, то ось так

А чого варті поезії в прозі Ольги Кобилянської! «Зарию обличчя в запеклу землю й буду її освіжувати своїми сльозами, доки стануть і затоплять жаль мій смертельний і мене. А сонце буде їх усе пити й пити… жадібне сонце болю…» – це ж неймовірно поетично, хоча вона визнана авторка прозового жанру.

Між іншим, я досить багато часу провела з Лесею Українкою і Ольгою Кобилянською, вони обидві відіграли важливу роль в моєму житті, бо я досліджувала їхнію творчість у своїй кандидатській дисертації на тему «Амбівалентність архетипу матері в українській модерній літературі». Не одну годину ми з науковим керівником, доктором філологічних наук, літературознавцем Сергієм Павловичем Михидою, присвятили детальному обговоренню маловідомих сторінок життя цих унікальних жінок. Велика й визначна особистість – це «тягар», який завжди привертає до себе увагу дослідників, тому ми намагалися говорити про них обережно і з великою любов’ю.

У ваших віршах переважає лірика, інтимні переживання, вони дуже ніжні та мелодійні. Але чи не здається вам, що суспільство наразі більш охоче  сприймає громадянські, патріотичні вірші ?

Здається. Але, ви правильно сказали, що я пишу інтимну лірику, а радше – пейзажну лірику – це така умовна назва ліричного жанру, в якому автор передає свої почуття і переживання через переживання природи, яка оживає і страждає, радіє чи кохає в його віршах замість нього. Вірш-пейзаж був особливого поширений в період романтизму, отже, я в душі досі романтик (посміхається). До речі цикл Лесі Українки «Подорож до моря» – це хрестоматійний приклад пейзажної лірики, і це ще один момент, який мене з нею ріднить – пристрасть до морських хвиль.

А що стосується патріотичних віршів, то я це пройшла в юності, коли починала творити, – саме про Україну, батьківщину і калину здебільшого були мої поезії на початку 90-х. Це було піднесення, душевна потреба висловитися. Може, там було трохи забагато патетики, але в мені саме бриніло піднесення від здобуття Незалежності. Потім з дорослішанням та емоційним збагаченням, як позитивними, так і всілякими іншими хвилюваннями, настав час більш зрілої інтимної лірики.

Не бачу зараз сенсу умисно повертатися до патріотичного жанру тільки для того, щоб привернути до себе увагу, – у моїх поезіях любов до України проходить наскрізно

Починаючи від мови, якою вони написані, до якихось притаманних суто нам архетипних символів. Там все є, просто не на поверхні, а трохи глибше – і калину, і вишиванку ви в них знайдете, але вони не вишиті нашвидку «циганською» голкою, а гаптовані тоненькими стібочками.  

Я ніколи не була і вже не буду кон’юнктурним поетом, я пишу те, що мені пишеться, що проходить через мене. У мене є вірші про російсько-українську війну, про те, що переживає людина, яка втрачає все, про те, що переживають мами під час сирен тривоги й загрози балістичних обстрілів, притискаючи до грудей своїх дітей. Напевно, є вже з кілька десятків поезій, на які надихнула мене ця страшна війна, але це не стало мейнстрімом у моїй творчості.

Як ви виходите на свого читача, свою аудиторію?

У мене є дві надруковані збірки поезій, останню, до речі, майже перед повномасштабною війною встигла презентувати… А з новими віршами все просто: написала і відразу в люди – у Фейсбук. Там живі читачі й реальний моментальний відгук. Зараз відстань між автором і читачем дуже скоротилася – це практично відстань до твого монітору. 

Нещодавно ми обговорювали феномен вистави «Конотопська відьма» в Національному театрі Франка, відео з якої буквально все «завірусилося» у Тік- ток і спровокувало шалений попит і дефіцит на квитки на неї на пів року наперед. Я ще трохи раніше зайшла на «поле» Тік-току – почала на своїй сторінці https://www.tiktok.com/@bazivlubov?_t=8iY2g8oLRRN&_r=1&fbclid=IwAR2GtVr_Oau2Co5ANppfNk9vfZl8cndxbxsjnLWC9xG-Q2JKIA1G3DkDC78 викладати тексти віршів під класичну музику. Поки що на мої книги ажіотажу немає, але я була приємно здивована, коли, опублікувавши перші кілька поезій, побачила кільканадцять-тисячні перегляди. Це свідчить, що запит на поезію в людей все ж є. Це не масова потреба, але поціновувачі рими є, і потрібно знаходити до них шлях. Звісно, заробляти гроші віршами в Україні неможливо, їх дуже мало купують і, відповідно, видавництва не дуже охоче їх друкують.

• 

• 

Нещодавно я для Укрінформу робила дослідження читацьких вподобань 2023 року. 20 видавництв назвали свої топи з продажів і зі 164 назв лише 2 – поетичні збірки: «Триста поезій» Ліни Костенко і «Динамо Харків» Сергія Жадана

Пані Любо, де ваші місця сили?

Я народилася в місті Кропивницький, і це моє перше місце сили – місце, де зародився Театр корифеїв, перший професійний український театр, який було відкрито у 1882 році.  Я ходила в наш музично-драматичний театр ім. Марка Кропивницького з молодшої школи – завжди надавала йому перевагу перед ляльковим театром – хотіла дивитися дорослі вистави. Тоді «давали» багато української класики – мені подобалося на неї ходити і, бачите, це теж не пройшло безслідно: зараз вже продовж багатьох років театр – один з важливих напрямків моєї журналістської роботи.

Друге місце сили – це Крим, місто Севастополь, де я з родиною прожила більше десяти років, де народилися мої старші діти, і звідки ми вимушено виїхали у 2014 році після анексії. Там моє українське Чорне море, в якому моя сила, і воно завжди зі мною, воно плюскоче в моїх поезіях і чекає, коли ми всі туди знову приїдемо.

І, безсумнівно, моє третє місце сили – славетний Київ, у який я переїхала 20-річною дівчиною, а в  2014-му повернулась. Це найкраще місто в світі, величне, водночас старовинне та сучасне, яке має глибоку історію і творить цю історію зараз.

Ви понад 25 років у журналістиці, працювали й парламентським кореспондентом, і при Кабінеті міністрів, а останні роки куруєте культурний напрямок в Укрінформі. З огляду на ваш великий досвід, чого не вистачає нашій журналістиці сьогодні?

Так, я вже давно в професії, починала свій шлях як журналістка і ведуча новин на радіо в 1998 році, потім тривалий час працювала парламентським, а згодом урядовим кореспондентом в інформагентстві УНІАН, працювала в сфері паливно-енергетичного комплексу. А зараз, уже понад п’ять років, із задоволенням працюю в державному інформаційному агентстві Укрінформ – опікуюся культурно-соціальним сектором.

Щодо української журналістики в цілому, скажу так: я бачила її активні роки, коли журналісти розправляли крила, брали участь у важливих громадських акціях, боролися проти цензури і перемагали її. І при цьому намагалися робити глибокі фахові матеріали як на телеканалах, так і в друкованих та електронних ЗМІ. Зараз змінився час – традиційні ЗМІ  потроху відходять, а їм на заміну приходять телеграм-канали, ТікТок, Твіттер чи Фейсбук. Відбувається певне спрощення… Але ж, в умовного «Спід-інфо» завжди було більше читачів ніж у «Літературної України». Відповідно, й вимоги та фаховість журналістів, які працюють виключно на «клікбейт» та «вірусність» своїх матеріалів, зовсім інші, ніж у авторів серйозної аналітики – політичної, економічної чи культурної

Поділіться секретом, як вам вдається організувати своє життя так, що ви виховуєте трьох дітей, відбулись у професії, захистили кандидатську як літературознавець, і ще вистачає наснаги на поезію?

– А ще у нас є  кіт і собака (посміхається). Та немає ніякого секрету, є чіткий таймінг і високі вимоги до себе, от і все. Я жодного разу не сиділа в декретній відпустці довше трьох місяців, бо мені здавалося, що не можна втрачати час, як жартує моя мама,хотіла переробити всю роботу. При цьому всі місця роботи, на яких я працювала (їх насправді не дуже багато), я любила, тому що вважаю: не місце красить людину, а людина – місце. Дуже життєствердний вислів – раджу дослухатися.

Я вже згадала про свою кандидатську дисертацію, ще маленький штрих – я працювала над нею, проживаючи в Севастополі, і це був цікавий досвід, тому що, як ви розумієте, в Криму тоді не було всієї необхідної для наукової роботи літератури, і ячасто їздила в Київ до Національної бібліотеки України ім. Вернадського.

Але ж, з якою гордістю в бібліотеках, на наукових конференціях або під час іспитів, представлялася, що я – з Севастополя. Це здебільшого всіх дивувало, а от мені було приємно презентувати в столиці український Севастополь

Зараз хочу видати монографію, адже тема архетипної критики в літературі не припинила бути актуальною.

А що стосується поезії, то за цей час я видала дві поетичні збірки «Намисто з нічних думок» і «Ще осінь не доплакала своє» у видавництві «Зелений пес»з інтервалом у декілька років.

Чи скоро буде третя збірка?

Не знаю, хоча мій чоловік Дмитро підбадьорює і надихає мене до цього, то чом би й ні? Проте наразі на першому місці – журналістська робота. Вона у мене теж творча, тому що писати матеріали, брати інтерв’ю – це, що не говоріть, теж творчість! У кожен матеріал я вкладаю душу, чесно. Тим більш, у мене неймовірно цікаві співрозмовники – у такій співтворчості виходить якісний, глибокий, важливий інформаційний продукт.

Тож на особисту творчість часу залишається мало, але поезія має деякі практичні переваги перед іншими видами мистецтва: щоб створювати музику, грати або малювати, потрібні якісь додаткові засоби (полотно, фарби, музичні інструменти, сцена), а писати вірші ти можеш сам-один, навіть, без ручки й паперу, бо телефон завжди при тобі – дістав і пиши собі в нотатки, а потім одразу публікуй в соцмережах! Ну, це якщо тобі щось прийшло в голову, бо буває ж, що вірш дуже легко пишеться: раз, прийшло осяяння, сів і буквально вилив з себе 12 рядків, а буває, що в голові з’являється тільки «гачечок» – фраза, або кілька слів. Наприклад, ти бачиш тьмяне світло у ранковій темряві, й тобі приходить рядок: «Перед світанком тануть ліхтарі». І от існує цей рядок в тобі, в атмосфері навколо тебе, ти його повторюєш-повторюєш, ніби льодяник – відчуваєш на смак, перекочуєш в роті, відчуваєш його гладкість і шершавинки, і, можливо… тобі відразу прийде 2-й рядок.

А, можливо, ти будеш «вагітний» цим віршом декілька днів. Чи тижнів. Головне, щоб він таки народився. Це цікавий процес – завжди неочікуваний

І ще: мені видається дуже складним писати на замовлення. Я писала не зовсім на замовлення, але перекладала поезії з російської мови на українську – теж співтворчість, виходить. У моїй другій збірці є переклад «Перського циклу» Сергія Єсеніна – там, де «Шагане ти моя, Шагане…». Надихнулася на це, коли була в Ірані.  Також перекладала кілька російськомовних пісень нашим сучасним виконавцям вже після повномасштабної війни, і це дуже цікавий, але й непростий процес, коли ти намагаєшся підібрати рими до слів, які вже написані іншою людиною. Інколи дуже хочеться написати по-своєму, бо ти як поет туди б щось не таке поставив, але автор написав саме це слово, і ти намагаєшся знайти йому не тільки відповідник, а ще й добрати риму, щоб зберегти і сенс, і розмір. Це дуже тонка філігранна робота, яка мені подобається, і якби у моїй добі було хоча б 25 годин, я б і за це взялася.

У ці складні часи багато наших людей, в тому числі творчих, креативних, поїхало світ заочі, шукаючи прихисток від війни в інших країнах. Чи повернуться вони і що треба зробити, щоб їх повернути?

Так, дуже багато хто виїхав, рятуючи своє життя, з окупованих територій. Це велика трагедія – втратити все і бути вимушеним залишити рідні місця. Як людина, котра після анексії Криму в 2014-му виїжджала звідти й кидала своє налагоджене життя й роботу, буквально, з однією валізою, двома малими дітьми і трьома тваринами, я їх розумію. Але багатьом з них зараз в мільйон разів гірше, ніж було тоді нам, бо на той момент ми не втратили нікого з близьких людей, і фізично наше кримське житло не було зруйновано… А от у мешканців Херсону, Маріуполя, Харкова чи інших розтерзаних росіянами міст і містечок все набагато трагічніше. Це дуже страшно. Тому, коли вони приймають болюче рішення поки залишатися закордоном, це їхнє право і їхній вибір. Так само, як наше право і наш вибір – залишатися тут, в Києві. Мій чоловік після повномасштабного вторгнення повернувся в Україну, хоча працював останні 10 років в іншій країні – це його рішення. Старша донька повернулася додому з навчання в Нью-Йорку – сказала: не можу бути далеко, коли вдома війна. Зараз здобуває освіту в КНУ Шевченка, там же, де вчиться наш середній син, а молодший ходить до третього класу своєї рідної київської школи й радіє, що майже всі його однокласники вже повернулися з закордону.

Наш вибір – бути зі своєю країною і в радості, і в горі

Якою ви бачите Україну через 10 років?

Я бачу її незалежною, демократичною, європейською, цивілізованою. Тільки так. Квітучій Україні – бути!

Базова інформація про Любов Базів тут – https://prostir.fandom.com/wiki/Базів_Любов_Миколаївна

Також пропонуємо вашій увазі вірші пані Люби.

***

Перед світанком тануть ліхтарі,

А зорі розчиняються в калюжах.

Відірвано листок в календарі,

І день новий зпросоння очі мружить.

Незчулися, повз нас летить весна.

Крізь нас несуться зустрічі і дати,

Та кожна по собі лишає смак,

Щоб, вдосвіта було нам, що згадати.

2019

***

Я ще насію чорнобривців повен двір
І буду мліти в пахощах дитинства. 
А поки – двір терзає лютий звір,
Везе своїм жінкам мої намиста. 

Я намалюю ще портрет своїх бабусь, 
Що він спалив в старих альбомах. Гірко.
А поки – в небо з тугою дивлюсь,
Там кожен наш загиблий – вічна зірка.

2022

***

Жодній мамі і жодному сину

Не бажаю відчути такого.

Дах здригається, холодно в спину.

В укриття. Потерпи і додому.

Це не дим: уяви, ми у лісі.

Ні, не холодно, шапка в кишені.

Небезбека нависла у місті,

Ми – не люди вже, просто мішені.

Жодній мамі і жодній дитині…

Бог, чи хто там, кіно це монтує,

Схаменись! Хай ніхто не загине.

Хочу вірити, він мене чує.

2022

***

Мій білий янгол, ось моє плече.

Сідай, не бійся, що твій стан розтане.

І подих ніжних крил не обпече,

Лише зігріє лагідним туманом.

Такі часи, мій янголе, тепер,

Що інколи терпіти вже несила.

Бо світ наш тягне в морок Люцифер.

На, ось плече, спочинь, розкрилюй крила.

2022

***

Застуджені світанки, довгі ночі,

Дні – гойдалки піднесень і падінь.

Розплутати б пророцтв, а не зурочень

В безмежній павутині сновидінь.

А там десь море фарби розливає –

Розпінені білила на блакить.

Сміх чайок синє небо розриває,

Левіафан в глибинах вічно спить.

2023

***

Наниже пам’ять вперто геть усе,

Що не злічити й не полікувати,

В дрібні намиста. Стиснуться кільцем

Лиш злéгка – вже нестерпно засинати.

І з тінями вступаєш в діалог,

А місяць чув усе це – не здивуєш,

Та не втече, й до ранку – з ним удвох.

То добре, пам’ять є – не занудьгуєш.

2022

***

…І буде сніг метеликами ви́тись

У променях лютневих холодів.

Все, як тоді. Чи це могло нам снитись?

Біль шириться, як кола по воді.

Пульсує лють, розширює зіниці,

В обійми рідних, нас – в обійми світ.

Але немає місця, де нам спиться –

Осатаніло дихає сусід.

2022

***

Я боюсь відкривати очі –

Раптом, світ мій – не мій вже зовсім?

Дні не кваплять зимові ночі,

Стелять холод під ноги босі.

Сни й сніги – непомітно тануть.

Залишають сліди вологі.

Ті – сльозою на ранок стануть,

Ті – калюжами на дорогах.

Все життя у одній валізі –

То мільйон незабутніх ми́тей,

Пензлем долі – тонкі ескізи,

Щоб ми знову навчились жити.

2022

***

Мовчання вщерть наповнено словами.

Вони стають гучнішими до ночі.

Перемагають в боротьбі зі снами,

Хоч як ти сильно не заплющиш очі.

І знову ними – в споконвічні шахи,

Лише під ранок е́ндшпіль може бути.

День випурхне з-під ночі сонним птахом,

Сполохає слова в мовчанні. Чути?

2023

***

Печально, світ навколо геть здурів.

Тривожно кожен ранок зустрічаєм,

Світанок – повен сонця до країв,

Якщо його розбавиш м’ятним чаєм.

І кожна квітка лютої весни

В тепло пелюсток нерви пеленає,

Допоки всі украдені в нас сни

Досняться. Неодмінно. Все минає.

2023

***
Вмостилася на плечі тиха втома,

Рожева мла пливе в моє вікно.

Вишневий цвіт кружляє невагомо,

І запорошує денну́ суєтність сном.

Поволі стихло місто галасли́ве,

Лягло спочити небо на дахи.

І ще один тікає день квапливо,

Промінчиком торкнувшись до щоки.

2020

***

І вже не я, а мій маленький син

В траві жуків шукає срібнокрилих.

Замружиться, вдихне терпкий полин,

Впаде зі сміхом на зелений килим.

Фортеця із розлогих лопухів,

А кожна жаба – то завжди царівна.

Безмежна даль незвіданих шляхів

Тебе чекає. Будь щасливим, рідний.

2020

***

Твоє завжди повернеться до тебе.

На Спаса, на Великдень чи в Різдво…

Бо хтось давно вже вирішив на небі,

Щоб щастя десь далеко не втекло.

Так неймовірно важко відпустити,

Здається світ порожнім і німим.

Та після снігу – неодмінно квіти.

Поверне Всесвіт все, що є твоїм.

2020