«Оргія кіборгів» від незалежного харківського театру «Нафта»: інтервʼю з авторками вистави

Навіть зараз у прифронтовому Харкові продовжує працювати «Нафта», альтернативний театр, заснований у 2018 році й відомий роботою у царині соціально-відповідального мистецтва. У його фокусі – теми постколоніалізму, політичної свідомості, громадянської відповідальності, інклюзивності, толерантності, екосвідомості.

Над новою постановкою театру, виставою «Оргія кіборгів», працювала велика команда учасників і учасниць, очолювана трьома мисткинями – це драматургиня Люба Ільницька, режисерка Ніна Хижна й художниця Даша Чечушкова. Вони дослідили екологічні наслідки російської війни: знищення ландшафтів, тварин, рослин та екосистем. Осмислюючи суміш техногенного й живого, авторки вистави звернулися до ідей філософині Донни Гаравей, яка описує цей процес як «оргію кіборгів» – воєнні машини стають частиною біосфери, а війна зливається з життям на клітинному рівні.

«Українки» поспілкувалися з мисткинями, щоб зрозуміти, про що насправді вистава й чому тема, яку вона піднімає, є такою актуальною. Не лише для українців, а й для глядачів з усього світу.

ЛЮБА ІЛЬНИЦЬКА
драматургиня в царині документального й фізичного театру, кураторка театральної програми Jam Factory Art Center

«Ми з Ніною співпрацюємо в драматургічно-режисерському тандемі з 2022 року, і це наша п’ята спільна вистава. Нас об’єднують спільні цінності, те, що ми бачимо творчий процес як територію колективного дослідження, завжди відштовхуємось від контексту, в якому творимо, і просто багато в чому поділяємо естетичні смаки й світовідчування. Також ми вже не раз співпрацювали з композитором Ніком Акорном, чия музика є дуже важливою у цій виставі. З Дашею я раніше двічі співпрацювала як кураторка, й дуже рада, що ми зустрілись в роботі як мисткині. Даші притаманний занурений і уважний спосіб роботи, що я дуже ціную, а також її фокус на те, щоб знаходити художню форму, яка не естетизує проблему». 

ДАША ЧЕЧУШКОВА
художниця, що створювала сценографію і костюми, працює з графікою, скульптурою, рухомим зображенням, перформансом, текстом

«Це Люба нас зʼєднала насправді й довірила мені (несценографці!) вже втретє роботу зі сценографією. З Ніною це наша друга робота. Для мене перша така об’ємна, тривала. Дійсно, спорідненість у формі процесу, розмови, дискусії над роботою – найважливіший момент, в якому ми зійшлися. Довіра, уважність, включенність, чуйність, спроможність швидко реагувати на зміни – риси, за якими я спостерігала в процесі створення вистави, і саме вони обʼєднують як нас трьох, так і всю команду». 

НІНА ХИЖНА
режисерка, хореографка, перформерка, викладачка, співзасновниця Харківського незалежного театру «Нафта»

«В цілому Театр «Нафта» – це спільнота людей, які пристрасно й зухвало тримаються за свої цінності та один за одного, аби встояти і дещо змінити цю реальність. З Любо і Дашею я також поділяю цю пристрасть в роботі в поєднанні зі впертістю та вразливістю. Ця вразливість дозволяє нам заходити в непрості делікатні теми обережно й разом з тим доволі глибоко».

Дівчата, як виникла ідея вистави? Як у фокусі вашої уваги опинилася тема впливу війни на екосистему, ландшафти і нелюдських істот? Що в цій темі зачіпає вас?

Ніна: Партнерська організація UniT з Австрії, з якою я раніше співпрацювала, запропонувала мені режисерувати виставу в межах проєкту «Future Narratives for Planet Earth» за підтримки Creative Europe. Проєкт присвячений ширшій темі екології, тож я не мала сумнівів щодо того, про що буде наша вистава, бо зараз ми не маємо привілею говорити про шкоду пластику чи те, як польоти на літаках шкодять довкіллю. Це, безумовно, так, і про це треба говорити, але в ситуації, коли ми боремося за існування, військові злочини росії наносять шкоду не лише людському світу. Масштаб цієї шкоди є колосальним, його наразі просто неможливо визначити й осягнути.

Тож ми вирішили використати цю тему, аби ще одним способом, через іншу оптику, говорити про війну росії проти України. Ми використовуємо інструменти театру й обставини химерного шоу для того, щоби свідчити, називати злочини, що здійснює росія проти не лише людських агентів. Це такі собі вершники апокаліпсису, що виголошують звинувачення, сповіщають про кінець, та водночас продовжують свою боротьбу – стільки, скільки буде потрібно.

Чому саме така назва – «Оргія кіборгів»? Що вона означає, хто є її авторкою? І як би ви визначили жанр вистави?

Люба: Я запропонувала цю назву, запозичивши формулювання «оргія кіборгів» з «Маніфесту кіборгів» філософині Донни Гаравей. Оргією кіборгів вона називає сучасну війну, у якій живі організми, навколишнє середовище і воєнні технології невіддільно співіснують і мутують. В наших обставинах це дуже точна метафора співзалежності і взаємопроникності під час воєнних дій. Я волію не окреслювати жанр вистави, адже у ній є і перформативне існування акторів, і занурення у зону фікції та уяви. Також є відсилки до реальних подій і фактів, але також багато руху, танцю і всього химерного. 

Як відбувалася робота над «Оргією»? Що у ній виявилося найскладнішим, а що надихало й додавало наснаги?

Люба: Для мене це була велика робота. Велика в масштабі, часі, вкладених зусиллях, також і на особистому, емоційному рівні. Я дуже прониклась цим процесом, певним чином зрослася з ним, тому що, поставши перед викликом цієї комплексної, масивної теми, ми мусили тестувати різні театральні засоби, виходити за межі прийомів, які нам вже знайомі й працюють автоматично. Це було складно й водночас додавало драйву. Та головне джерело наснаги це люди – наша команда й ті люди, які нас консультували.

Даша: Мені було складно зупинитися в пошуку різних форм, ідей, обʼєктів для цієї теми. На початках взагалі здавалось, що це неможливо, мені було важко зібрати все докупи, постійно відчувалася неосяжність усієї цієї атрибутики, що використовується в дійстві. А деталей там дуже багато, на цьому все й побудовано. 

В цілому створення сценографії (костюмів, реквізиту) як об’єктів, з якими взаємодіють актори під час перформансу, ця практична складова була для мене однією з найскладніших робіт, які я робила в образотворчому мистецтві. З іншого боку, це було дуже цікавим, хоч іноді й нестерпним 🙂

Надихала підтримка команди, найперше Ніни та Люби. Надихав і Харків щодня. Взагалі, як тільки я приїхала працювати у Харків, після того як була переважно сама у Києві, все стало на свої місця. Навіть якщо ми не бачилися, присутність постійно відчувалася, і, найголовніше, взагалі не виникало питання: навіщо. Я вважаю це успіхом для своєї практики.

Ніна: Найперше викликом стала глибина й комплексність теми, яка потребувала серйозного й багатовекторного дослідження. У нас був ряд зустрічей із фахівцями в сфері екології, представником Української природоохоронної групи, начальником ДСНС, науковицями. Ми мусили набути цих знань, заглибитися в контекст, бо це не та вистава, де достатньо вивчити монологи й вийти на сцену. Ми формували матеріал всі разом, в процесі імпровізацій на основі наших досліджень, вивчених  матеріалів. І це також було дуже емоційно, бо в цій темі багато болю й злості. Тож ми мусили виділити певний час в роботі на те, щоб цей біль прожити, хоча б частково усвідомити й оплакати наші спільні втрати. 

Другим не менш складним викликом став пошук художньої форми, ходів та рішень, в яких ми б зберегли нашу життєздатність, стійкість і попри все грайливість. Тут було багато роботи з рухом, образами, химерами. Зрештою нам вдалося віднайти гумор і навіть певну легкість, за що я безмежно вдячна всій команді.

Які художні засоби дозволили розкрити тему найбільш повно і обʼємно? Оскільки йдеться про нелюдських істот, чи задіяні у ній актори?

Люба: Так, звісно, тут задіяні актори, ми не експлуатуємо у виставі чи в процесі її створення інших істот. Ми прийняли рішення не говорити від імені не-людей. Наприклад, ми не озвучуємо монолог дерева і не уявляємо, що відчуває сліпак піщаний. Ми не маємо доступу до чуттєвості і мислення не-людей, тож не вдаємо цього і не накидаємо способи людського мислення на інші створіння. 

Важливим інструментом у роботі з цією темою є перетікання інформації, фактів, історій у фікційні, абсолютно вигадані художні сцени. Я би сказала, що перформери, які виходять на сцену зі своїм втілесненим знанням і реальним досвідом, є у цій виставі найважливішим художнім засобом. Вони дуже добре знають, про що говорять і що грають. 

Даша: Водночас хотілося передати в художній сценічній формі те, як люди і не-люди співіснують разом, залежать одне від одного. Ми спробували зробити це через нерозривний контакт, мімікрування, наслідування тощо. Для мене ця вистава – мок’юментарі, художня документалістика, що розповідає про один із злочинів російського терору на наших територіях. І цей терор повільний, як тупий біль, наслідки якого ми будемо бачити, пити, їсти, відчувати ще довго. Саме це сповільнення, рухомість, тяглість, процесуальність трагедії перфомери несуть на собі, поступово розкриваючи це мутоване тіло землі й поглинаючи його з усіма залишками сусіда- терориста.

У сценографії присутні символічні образи й вигадані мною терміни, такі як «мушліфікація», наприклад. Це не тільки про зовнішню мутацію, а й про внутрішню травму: замикання, любов до дому і його втрату, переселення та інше.

Ніна: Безумовно, ми лишаємося людьми зі своїм людським досвідом і можемо лише фантазувати щодо не-людської перспективи в цій війні. Багато в чому мене надихали наші тіла, які зрештою стануть гумусом, компостом, та й зараз мають багато подібних патернів із світом не-людським: структура наших тазових кісток схожа на метелика, ступні – на ласти, венозна система – на водні мережі і так далі. Це допомагає не виділяти себе, не відокремлювати від ширшої системи агентів, що разом з нами формують цю історію. Буття в наших тілах, пошук власної субʼєктності та звʼязків з не-людськими світами, взаємопроникнення речовин у процесі дихання, через повітря, воду, харчові ланцюжки – все це робить нас «не лише людьми». І це стало основою для художнього рішення цієї вистави. 

В процесі роботи над виставою ви показали екосвідомість – зокрема, використали одяг та матеріали з минулих вистав. Це є принципом, і ви також виявляєте екосвідомість у повсякденному житті?

Даша: Моє повсякденне життя досить втілеснене у мистецьке, тобто живиться одне одним. Мені властиво використання вторинних матеріалів і ресурсів, знайдених на смітниках чи десь у родичів. Це такий образ збиральництва, що виник із зацікавлення «реді-мейдом» часів художнього училища, де твій результат залежав від того, що ти знайдеш.

Цей підхід ще більш активізувався під час мого буття на СРЗ-2 в Одесі (недіючого судноремонтного заводу, де з 2020 по 2022 рік існувала самоорганізована спільнота). Тоді народився мій перший великий цикл проєктів, «eкo-ренесанс», назву якого було наслідувано з виробництва смітників на районі. Загалом у своїх проєктах я намагаюся дотримуватись збиральництва, це важливо в сенсі і концептуальному, й ідеологічному.

Читайте також: 7 театральних вистав українських режисерок, які можна подивитися онлайн

На яке коло глядачів розрахована вистава? Які ваші очікування від показів, відповідно, впливу на аудиторію?

Люба: Спершу – на широке коло українців, оскільки ми не так багато звертаємо увагу на аспект навколишнього середовища під час війни. Він стає другорядним, бо нам не вистачає уваги й сил, щоб думати ще й про це. Хтось у коментарях в Інстаграмі написав іронічно щось на кшталт «це, звісно, проблема №1 зараз», і це підтверджує, як важливо всередині країни говорити про екоцид і довкілля, аналізувати взаємозв’язки людей й усього, що нас оточує. У виставі ми багато фокусуємось на експлуатації наших територій й усіх, хто там проживає. Цей колоніальний погляд, нав’язаний бренд України як хлібного кошика, походить як зі сходу, так із заходу.

Ми робили виставу до того, як Трамп почав говорити про використання українських рідкоземельних матеріалів, але нинішня політична ситуація тільки підкреслює, що ця колоніальна історія не вичерпується. І нам важливо усвідомлювати її всередині країни й комунікувати назовні. Також є речі, пов’язані із довкіллям, які нам як громадянам важливо моніторити й контролювати, бо від нашої позиції будуть залежати важливі рішення, наприклад, питання, чи відбудовувати Каховську греблю і водосховище.

Інша аудиторія, якій ми будемо адресувати виставу, – закордонна публіка. Нам є що їй сказати й нагадати, зокрема, що повітря й вода не знають державних кордонів, що ресурси вичерпні (і природні, і людські), і їхній брак відчують усі. Ми всі пов’язані, і частина відповідальності тут також лежить на них. 

Ніна: Ми хочемо, щоб ця тема найперше підсилювала нас, українців, як громадянське суспільство. Мова вистави поєднує дуже просте висловлювання й фактаж з гібридною, часто кумедною мистецькою формою, тож я вірю, що вона є доступною для широкого кола глядачів. Я дуже хочу, щоб ми знали, на якій землі ми живемо, за яку землю боремося, й усвідомлено брали за неї відповідальність. Знали, як ми впливаємо своєю діяльність на біорізноманіття, й вибудовували зрілі екологічні стосунки з довкіллям. Зрештою, якщо пощастить, ми матимемо гідність стати частиною цього ландшафту, тож нам не має бути байдуже. 

Читайте також: Жанна Озірна, режисерка фільму-переможця «Молодості»: «Медовий місяць» не про окупацію, не про актуальність, а про стосунки й переосмислення життєвих цінностей»

Там мало знають про ядерний шантаж, повʼязаний із Запорізькою АЕС, енергетичний тероризм, ресурсифікацію територій, забруднення води й повітря, від чого їм не вдасться захиститися жодним міжнародним правом. Зрештою, ця війна продовжує спонсуватися експортом російського палива, всі й далі його купують і тим самим поглиблюють шкоду довкіллю, спричинену війною росії проти України. Про це ми також нагадуємо у нашій виставі.

Премʼєра вистави вже відбулася у Харкові. Які плани надалі?

Ніна: У квітні театр планує зіграти виставу в Києві, також команда веде перемовини щодо гастролей у Львові й Рівному. Крім того, «Нафта» анонсує її показ на великому театральному фестивалі Європи. А у травні виставу про екоцид «Оргія кіборгів» буде показано в австрійському місті Ґрац на презентації проєкту Future Narratives for Planet Earth, в рамках якого її було створено. Окрім цього, вистава вже увійшла до репертуару театру й буде представлятися на регулярній основі в рідному Харкові.