«Ми займатимемося. У нас будуть уроки. І це для всіх оаза спокою серед хаосу»
Інтерв'ю з харківською вчителькою Валерією Гуковою про уроки у бомбосховищах, любов до Харкова і силу в час війни
«Харків тримає планку завдяки людям», — каже героїня нового подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло», вчителька Валерія Гукова. І вона — одна з тих, завдяки кому місто тримається.
В 2022 року Валерія перемогла в Global Teacher Prize Ukraine. Вона народилася і виросла в Запоріжжі, училася у Харкові й тут зустріла повномасштабну війну. Вона закохана у свою роботу, у місто та його жителів. Каже, що не планує нікуди їхати.
У 2022 році, в перші 42 дні повномасштабної війни, Валерія вела уроки для своїх третьокласників просто з бомбосховища у Харкові. Зв’язок був поганий, діти розгублені, але вони самі сказали їй: «Ми займатимемося. У нас будуть уроки». І це стало для всіх оазою спокою серед хаосу.
«Я дуже люблю свою роботу. Розуміла, що це — те, чим я можу бути корисною дітям. Це було й моїм способом тримати себе в руках», — згадує вона.
Поки її чоловік з друзями готував їжу для сотень людей, які ховались від обстрілів у метро, Валерія проводила заняття з дітьми та відновлювала роботу благодійного фонду «Трохи вогню», де вона вже багато років допомагає малечі в складних життєвих обставинах.
ВАЛЕРІЯ ГУКОВА ПРО ДІТЕЙ І НАВЧАННЯ
«У нас із фондом була проста ідея — дітям потрібна не цукерка, а увага. Місце, де їх слухають і розуміють», — каже Валерія.
У 2022-му «Трохи вогню» відкрив літній табір. Діти приходили туди, щоб говорити — про страх, про війну, про те, що чують від дорослих. «Я хотіла б посадити путіна й відрізати йому вуха та пальці», — якось вигукнула одна з учениць. Бо навіть найменші усе розуміють.
«Я побувала в багатьох містах України й зрозуміла — Харків стоїть завдяки людям. Волонтерам, комунальникам, продавчині в магазині біля дому. Це місто моєї мрії ще з підліткових часів. І я не хочу нікуди їхати. Я вже десять років тут і пишаюся цим», — усміхається Валерія.
Вона вірить: підлітки тепер — сильніші й свідоміші за дорослих. Вони знають більше, думають глибше. «У них правильна бульбашка, — сміється вона. — Їх треба просто слухати».
«У мене є діти, які, знаючи від мам, що мій чоловік військовослужбовець, запитують, чи він іще живий. Я питаю: «Що за депресивні думки?». Звісно, я ставлюся до цього із жартами, тому що розумію, що у їхній дитячій свідомості війна означає смерть і втрати», — з сумом говорить Валерія.
