Полтавка Мура Закревська: подвійна агентка, коханка трьох знаменитих чоловіків

Авантюристка, подвійна агентка ОДПУ й англійської розвідки, графиня, баронеса, письменниця, дипломатка, крадійка сердець. Дивовижна жінка, якій вдалося прожити наче не одне, а одразу кілька життів. Й імен у неї кілька: Марія Бенкендорф, вона ж – Марія Будберґ, вона ж – Мура. Чоловіки йшли за нею, як причаровані, хоча й знали, що буде непросто. Пролетарський письменник Максим Горький, англійський фантаст Герберт Веллс, британський дипломат Брюс Локкарт геть втратили від неї розум – для кожного з них вона стала тією самою «жінкою життя».

За здатність притягувати до себе людей і впливати на їхні долі її називали червоною Мата Харі. Хоча красунею Муру важко було назвати – вона мала грубі риси обличчя й чималий ніс. Але в ній було щось магічне: сплав гострого розуму з твердим характером і природною чарівністю.

Вона любила огортати себе таємницями, не заперечувала чуток і пліток, а лише примружувала свої котячі очі й усміхалася. Від поворотів її долі перехоплює подих: арешти, переїзди, пригоди… Джеймс Бонд нервово смалить поруч.

БЕЗТУРБОТНА ЮНІСТЬ

Марія Закревська народилася в Полтаві у 1892-му (а може, й 1891-му) році, в родині Гната Закревського, українського дворянина й дипломата російської імперії. Батько був відомим правником, очолював Варшавський окружний суд, Харківську судову палату і працював обер-прокурором урядового сенату в Петербурзі. Мати, теж Марія, походила з сім’ї військового.

Окрім Мури (так дівчинку називали з дитинства), в родині було ще трійко дітей: син Платон та дочки-близнючки Анна й Олександра-Алла. Мура була наймолодша. Загадки вона любила змалку – наприклад, розповідала, що була правнучкою Аграфени Закревської, дружини московського генерал-губернатора й відомої красуні, оспіваної Пушкіним «мідної Венери». Хоча це було не так – насправді її батько не мав стосунку до тієї гілки Закревських й походив з Чернігівської губернії. Але те, що Мура була онукою Ганни Закревської, якою захоплювався Тарас Шевченко, таки ж правда.

Дослужившись до високих чинів у сенаті, батько відійшов від справ і почав активно влаштовувати життя дітей. Марія отримала класичну освіту – навчалася в Інституті благородних дівчат.

В Лондоні Мура провела одну зиму у кембриджській жіночій школі Ньюнхам, хоча згодом і стверджувала, що закінчила Кембридж. Але часу вона не марнувала – завдяки сприянню посла графа Олександра Бенкендорфа постійно знаходилась серед британської дипломатичної верхівки та інтелігенції. Серед інших там були й письменник Герберт Уеллс та дипломат Брюс Локкарт, яким пізніше судилося зіграти особливу роль у її долі. І, варто сказати, час вони проводили непогано.

«Ніколи не забуду вечори в заміському будинку Берінґа (письменника-мандрівника Моріса Берінґа – прим. ред.). Якось пригощалися в саду. Вночі на багатті смажили яєчню – виливали яйця на сковорідку з циліндра. Один з англійських дипломатів з нагоди дня народження станцював український танець із несподіваними варіаціями. Потім у фраку й білій краватці стрибнув у басейн», – згадувала Мура пізніше.

У 1911 році вона вийшла заміж за далекого родича того самого посла – Івана Бенкендорфа, аташе посольства. Через рік його призначили секретарем посольства Німеччини, тож молода родина переїхала у Берлін. У 1913 році у Бенкендорфів народився син Павло, за два роки – дочка Тетяна.

У ВИРІ ЛИХОЛІТЬ

І все було б добре, якби не перша світова війна. Невдовзі посольство евакуювалося до Петербурга, де Мура влаштувалася працювати у військовому шпиталі – жінки з вищих кіл вважали своїм обов’язком допомагати пораненим. Іван влаштувався на службу у військовій цензурі.

Попри все, Бенкендорфи намагалися адаптуватися до стрімких змін у суспільстві – за підтримки рідні з Ревеля (нині Таллінна) та естонського маєтку Янеда. Влітку 1917 року Іван та Мура з дітьми, як завжди, виїхали до Янеди, де планували залишитися до пізньої осені. Але після жовтневих подій ситуація для них стала вкрай складною. Тож на родинному зібранні вирішили, що Мура поїде у Петербург подивитися, чи вціліло хоч якесь майно, а Іван залишиться з дітьми в Янеді.

Мура поїхала. Дізналася, що їхню квартиру відібрали на користь пролетаріату (туди вселився комітет бідноти – гарна ж назва). Тим часом німці все ближче підходили до Ревеля, й Мура поспішала до родини.

Німецькі війська, захопивши Естонію, підходили до Петрограду. Забрати дітей не було можливості. Ситуацію ускладнювало й те, що допомоги чекати ніде: усі друзі або виїхали з країни, або перебували в такому ж важкому становищі.

Виручила стара лондонська подруга – дочка англійського посла. Марія стала часто бувати в її будинку і там відновила знайомство з Брюсом Локкартом, який тоді очолював англійську дипломатичну місію в росії.

Їй 26, йому 22. І він дуже радий її бачити, про що свідчать постійні згадки про неї в щоденнику: «Сьогодні побачив Муру… До життєвих поневірянь ставиться зі стійкістю, яка є доказом повної відсутності будь-якого страху» або «Вона була неймовірна, заводила усіх, із ким спілкувалася. Життєва філософія зробила її господинею власної долі» і врешті-решт «Зловив себе на думці, що Мури мені бракує все більше. Коли я підходив до неї, боявся, що голос видасть мене. У моє життя увійшло щось сильніше, ніж саме життя».

ПОЧАТОК ПРИГОД

Незабаром Мура й Локкарт пристрасно закохалися одне в одного. Тривожна атмосфера революційного Петрограда, щоденний ризик тільки загострювали почуття й змушували цінувати кожну мить, проведену разом. Тож вони вже не розлучаються.

У березні 1918 року росіський уряд переїздить до Москви, туди ж прямує й англійська місія. Марія їде слідом за коханим, живе разом з ним у його квартирі. Подейкують, тут же народжує дитину, яка, на жаль, одразу помирає…

Однак окрім бажання бути з Мурою у росії Локкарта тримала ще й таємна місія: за дорученням британського уряду він домагався укладання мирного договору між росією та Німеччиною і відсторонення більшовиків від влади. Загалом задля цього були об’єднані дипломатія та розвідка різних країн, й пізніше ця подія увійшла в історію під назвою «змова послів» або ж «змова Локкарта».

Тим часом політична обстановка ставала все більш тривожною, почалася громадянська війна. У вересні 1918-го в газеті «Известия» виходить повідомлення про ліквідацію змови «трьох послів» проти совєтів, і натхненником її називають саме Локкарта. Починаються арешти англійських і французьких дипломатів.

Звинувачення у змові – серйозна річ. Доля англійського дипломата цілком залежала від рішення революційного трибуналу, і вочевидь вирок міг бути суворим – аж до розстрілу.

Але далі відбулося щось геть незрозуміле. За тиждень Марію звільнили, дозволили їй щодня відвідувати Локкарта, приносити йому одяг, книги і навіть залишатися з ним наодинці. Диво? Навряд чи. Скоріш за все, це сталося після згоди Марії на співпрацю з ОДПУ. Втім, коханому вона про це й слова не сказала. Натомість заспокоїла, вселила певність в успішному вирішенні справи.

Власне, так і сталося: Локкарта невдовзі звільнили, зобов’язавши за два дня залишити росію. Пізніше з’ясувалося, що вирок про розстріл таки був, але заочно й тоді, коли дипломат вже був далеко, у Лондоні. Тоді ж Марія попрощалася з Локкартом, думаючи, що це назавжди. Вона й припустити не могла, що доля влаштує їм ще не одну зустріч.

АГЕНТКА ПІД ПРИКРИТТЯМ

З цього часу за Марією постягнувся шлейф різноманітних чуток. Подейкували, що її мали стратити за підозрою у шпигунстві на користь Британії, але про неї поклопотався заступник голови ВЧК Яків Петерс, небайдужий до жіночих чар.

За іншою версією, вона таки стала глибоко законспірованою агенткою ЧК. Цікаво, що сам Петерс у своїх спогадах називає Муру агенткою Німеччини. Хтозна, як воно було, але Марія уникла репресій, хоча й цілий рік ледве зводила кінці з кінцями. А потім Корній Чуковський допоміг їй влаштуватися перекладачкою у видавництво «Всесвітня література», засноване Максимом Горьким в Петрограді.

Марія досконало володіла трьома іноземними мовами – німецькою, англійською та французькою, невдовзі за кілька місяців освоїла й італійську. Видавництво ж було масштабним більшовицьким проєктом з масової культурної просвіти, яке планувало випустити понад 2500 різних книг. Тож роботи вистачало. Марія отримала посвідчення на дівоче прізвище і продовольчу картку. Життя налагоджувалось.

З літа 1919 року вона стала все частіше з’являтися у Горького на Кронверкському бульварі, допомагаючи йому з перекладами. А з осені на його прохання переселилася зовсім. Взяла у свої руки всі домашні справи й незабаром стала незамінною. Як жартував син Горького Максим: «З’явився завгосп – припинився безгосп».

Зранку Марія читала й розкладала у теки отриману кореспонденцію, потім перекладала й передруковувала листи й статті. З нею можна було поговорити про все що завгодно – політику, поезію, музику, літературу. Так з особистої секретарки Горького Марія стала його цивільною дружиною. Хоча він не раз пропонував їй офіційно оформити стосунки, вона відмовляла. Але загалом вони прожили разом понад 16 років, попри велику різницю у віці (Мура була молодшою за нього на 24 роки).

Горький усяк опікувався Мурою. Коли за санкцією голови Петроради Зінов’єва в її кімнаті був проведений обшук (той вважав, що Закревська пов’язана з британською розвідкою і, можливо, небезпідставно), Горький був у нестямі від обурення. Він тут-таки поїхав до Москви, прямісінько у Кремль, і в присутності Леніна, Дзержинського та Троцького висловив жорсткий протест проти дій Зінов’єва. З поваги до пролетарського письменника Марію залишили в спокої.

КОРИСНЕ ЗНАЙОМСТВО

У 1920 році в Петроград приїхав 54-річний Герберт Веллс, британський фантаст. Хоча Горький і відмовляв його від подорожі: «Готелів у Петрограді немає. Будівлі стоять порожні. Електричного світла немає, їжі й ресторанів також». Але письменнику цікаво, що там відбувається, він хоче все побачити на власні очі.

Тож Веллс таки приїхав і через відсутність готелів оселився у Горького. А його особистою перекладачкою, звісно, стала Мура. Утрьох, разом з Горьким, вони оглядали Петроград, їздили до Москви й годинами розмовляли.

У Горького напередодні від’їзду британця влаштували прощальний вечір з розкішним на ті часи банкетом – подавали сардини, картопляний салат, твердий сир, фарширований перець і вино. Розійшлися пізно, та й то не всі.

Веллс пообіцяв дорогою в Лондон заїхати до Таллінна, щоб побачити їх і написати про це дипломатичною поштою. І таки ж стримав обіцянку – побачив малих, передав Марії, що з ними все добре, за ними доглядає рідня загиблого чоловіка (спойлер – продовження з Веллсом ще буде).

Але Марії цього вже не досить – вона не може більше витримати розлуки з сином і дочкою. Прагне залишити Петроград, чекає, доки замерзне Фінська затока, щоб утекти по кризі. І в грудні 1920-го робить таку спробу, але прикордонники затримують її разом із ще п’ятьма людьми. Знов халепа… Невідомо, як би вона закінчилась, якби (вкотре) не втручання Горького. Він негайно надіслав телеграму Феліксу Дзержинському, і Марію не тільки звільнили, а й дали дозвіл на виїзд за кордон, до Естонії.

ФІКТИВНА БАРОНЕСА

У січні 1921-го Марія вийшла з потягу в Таллінні. Вона стояла на сходинках вокзалу зі старою валізою, в потертій шубці і зношених черевиках, коли до неї підійшли двоє у чорному й повідомили: «Вас заарештовано».

Цього разу Марії закинули те, що вона – «червона шпигунка». Поліцейські розповіли, що тиждень тому до Таллінна надійшла звістка про її приїзд, і брат та сестра її покійного чоловіка звернулися до суду з проханням про негайну висилку назад до Петрограда й заборону їй бачитися з дітьми. Найнятий нею адвокат домігся зняття заборони, однак попередив, що за нею стежитимуть. Дозвіл на проживання діятиме три місяці, далі можуть не продовжити. Тому треба думати, що далі. «Найкраще – вийти заміж», – порадив дружньо.

Марія таки поїхала до дітей. Доньці – майже 6 років, вона не пам’ятає матір, синові – 7,5, з ним трохи легше. Мура провела з ними два тижні, не виходячи з дому. А термін дії візи спливав…

Він, навпаки, хотів виїхати з Естонії, і для цього йому треба було одружитися. Тож альянс влаштовував обидві сторони: Марія отримувала естонське підданство (й заодно титул баронеси), Будберґ – можливість оселитися в Європі.

Тим часом і Горький не забував про Муру, допомагав їй грішми. Восени 1921 року йому вдалося побачитись з нею, і він писав у листі: «Вона стала ще милішою, чудова людина. Хоче вийти заміж за якогось барона. Ми всі протестуємо: нехай барон обирає собі іншу, а вона – наша!».

Однак у січні 1922 року шлюб таки був укладений. Наступного ж дня барон Будберґ виїхав з до Німеччини, а пізніше перебрався до Аргентини. Від Марії він отримав чималу суму грошей на виплату карткового боргу, ну й на квиток. Більше подружжя ніколи не бачилося.

ПРОЛЕТАРІЙ І АРИСТОКРАТИ

Сама ж Марія вирушила з Горьким до Італії, де письменник лікувався від хронічного туберкульозу. Влаштувавши його на віллі, поїхала до дітей в Естонію. У Відні зустріла Вільяма Хікса, що був помічником Локкарта. Він одразу зателефонував йому, дав слухавку Мурі. Й Локкарт, що працював тоді у філії англійського банку в Празі, наступного ж дня приїхав до неї.

«Вона помітно постаріла, у волоссі з’явилася сивина, – згадував він. – У цю хвилину я захоплювався нею більше, ніж усіма іншими жінками в світі. Але мої старі почуття померли». Пізніше вони зустрічалися ще не раз. Локкарт став журналістом, а вона допомагала йому з інформацією про життя в Європі.

У 1927-му він написав «Мемуари британського агента» й перед публікацією дав почитати Мурі. Вона наполягла на деяких правках стосовно неї, через що Локкарт обурювався («вона гірше, ніж вікторіанська стара діва»), але визнавав: «Проте доведеться дещо змінити. Вона єдина має право вимагати цього». Пізніше книга стала популярною в Європі та США, за нею зняли успішний фільм і на перший перегляд запросили Локкарта. Він взяв з собою Марію – виявилось, це перегляд лише для них двох. Однак продовження роману не сталося, хоча вони й спілкувалися далі.

Вона їздила за його видавничими справами по усій Європі, кожні три місяці відвідувала дітей в Естонії. Горький нудьгував і чекав її повернення. А ще писав роман «Життя Клима Самгіна». Його він присвятив Мурі – окрім неї, жодна жінка не удостоїлася такої честі.

Після смерті Леніна Марія вмовила Горького написати про нього спогади. Однак у срср їх добряче почистили й розкритикували. Вона ж порадила Горькому повертатися: його почали забувати, тиражі книжок падали. І у 1932-му він поїхав, а от Марія – ні. За офіційною версією, щоб не «поставити його в незручне становище».

Насправді ж вона ще в 1927-му перебралася з дітьми до Лондона й відновила дружбу з Веллсом. З 1931-го про Марію вже говорили як про його супутницю. Він не заперечував й писав про неї: «Жодна жінка на мене так не діяла. Вона полонить своїм магнетизмом. Мура – та жінка, яку я справді люблю. Я люблю її голос, саму її присутність, її силу та її слабкості. Я люблю її найбільше у світі, і так буде аж до смерті. Немає мені порятунку від її посмішки та голосу, від спалахів шляхетності та чарівної ніжності, як немає мені порятунку від мого діабету та емфіземи легень. Моя підшлункова залоза не така, як їй належить бути. Ось і Мура також. Але і та, й інша – мої невіддільні частини, і з цим нічого не вдієш».

Близькі стосунки з Веллсом тривали до самої смерті письменника. Він не раз просив Муру вийти нього заміж, але вона рішуче відкидала ці пропозиції. Офіційно вона була заміжня двічі – лише за графом і бароном.

ТАЄМНИЦІ І СТАТКИ

З Горьким стосунки теж не припинялися – Марія продовжувала вести його справи з іноземними видавництвами. А ще, поїхавши з Італії, він залишив їй на зберігання частину свого архіву з умовою ні за яких обставин нікому його не віддавати (в ньому були й листи з відомими діячами культури, які були незадоволені радянським режимом). Тож, коли у 1935 році до неї несподівано завітала Катерина Пєшкова, перша дружина Горького, Мура нічого не віддала.

Однак незабаром отримала листа від Горького, в якому, відчуваючи близьку смерть, він просив її приїхати попрощатися – і привезти архів (ним, що не дивно, дуже зацікавився Сталін). Потрібно було приймати рішення, і вона звернулася за порадою до Локкарта. Він пояснив, що, якщо вона не поверне архів, його заберуть у неї силою і, може, разом з її життям. Його слова були переконливі, тож Марія поїхала. Сталін своїм розпорядженням організував їй вагон на кордоні, а також пообіцяв доставити до Москви, а потім повернути назад – в обмін на доставку архіву. Проте рукописи таємниче зникли, нібито при пожежі в естонському будинку Марії, до Москви доїхала тільки їхня частка, яка, тим не менш, теж задовольнила радянську розвідку.

18 червня 1936 року Горький помер на руках у Марії. Її портрет стояв на його столі до останнього дня. На прохання Сталіна Мура трохи затрималася в Москві – її включили до комісії з розбору паперів письменника. Коли робота була вже закінчена і вона збиралася в Лондон, до неї раптом завітав Сталін.

Існує й версія, що сама Мура отруїла Горького – за наказом НКВС, а може, й самого Сталіна. Адже вона була останньою, хто знаходився з ним віч-на-віч. А ще після смерті біля його ліжка свідки бачили склянку води, яка потім загадково зникла. До того ж, рідня покійного так і не змогла отримати навіть частки його праху (його було кремовано).

Після його смерті радянський уряд оформив Марію Будберґ як спадкоємницю зарубіжних видань Горького, і до Другої світової війни вона отримувала гонорари з них. А у 1946-му помер Веллс, залишивши Мурі чималий статок та можливість безбідного існування. І вона також цим скористалася, переживши чоловіка аж на 28 років.

Випадковість це чи чиясь зла воля – невідомо… Але цей удар долі підкосив Муру й невдовзі вона померла – не на самоті, поруч з дітьми. Потім у лондонській газеті «Таймс» був надрукований довгий некролог під заголовком «Інтелектуальний вождь»:

«Марія Будберґ була одним з інтелектуальних вождів Англії. Протягом 40 років вона перебувала в центрі лондонського аристократичного життя. Була письменницею, перекладачкою, консультантом кінорежисерів. Бувало, грала невеликі німі, але значні ролі. Малювала костюми й писала декорації, робила історичні дослідження, була помічницею продюсерів, читцем рукописів для видавництв п’ятьма мовами. Вона палила чимало сигар і вживала міцні напої – так, що могла перепити будь-якого матроса. Серед її гостей були кінозірки, літературні знаменитості, але траплялися й нудні нікчеми. Вона була однаково добра до всіх. Залишила після себе понад 30 книжок, сотні заміток, малюнків і конспектів. Вміла надзвичайно швидко відновлювати сили. Статна, з широким красивим обличчям, всюди привертала до себе увагу. Її близьким та друзям ніхто ніколи не зможе замінити її». Непоганий фінал, ну правда ж?..

Такою ж фатальною жінкою, яку вважали агенткою НКВС, була Марія Данилова: кохана шпигунка Сосюри. Почитайте, неймовірна історія. І залежне кохання…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Олена Журлива: «пантера чоловічих сердець» і поетеса розстріляного відродження
• Мадам Тюссо: донька ката, яка зробила бізнес на відрубаних головах і воску
• Валентина Саніна: киянка, яка одягала Голлівуд і Грету Гарбо, а та відбила у неї чоловіка