Анна Стен – зірка голлівудського кіно з далекого минулого, але її постать гідна того, аби ми, сучасні українки, знали про неї. Власне, тому їй присвятив окрему історію освітньо-культурний проєкт Diaspora.ua, який розповдає про видатних вихідців з України. 

Справжнє ім’я Анни Стен – Анна Фесак. Вона народилася 3 грудня 1908 року в Києві. Її батько походив із козацького роду, працював театральним художником-постановником, а мати була балериною Київського театру опери та балету (за однією з версій – шведського походження). Тож світ мистецтва, зокрема, театру був для Анни Фесак добре знайомим з дитинства, та й білява артистична красуня не уявляла себе поза сценою.

Професійну освіту вона здобула у Київському державному театральному технікумі, була репортеркою і грала у київському Малому театрі, відвідувала заняття театру-студії під керівництвом актора-МХАТівця Чужого, де працювали за системою Станіславського.

У 1924 році Анна вступила до кіновідділення Театрального технікуму, після чого 1926 року успішно склала іспити до Першого робітничого театру Пролеткульту в Москві. Це було успіхом, адже відкривало нові можливості для талановитої киянки. Саме у Москві вона почала свою кінокар’єру, дебютувавши у стрічці «Дівчина з коробкою» (1927), яку показували в срср та Європі й США.

Аби краще запам’ятовуватися і бути цікавішою публіці, Анна Фесак взяла собі за псевдонім сценічне прізвище свого першого чоловіка, відомого київського конферансьє та актора естради Бориса Бернштейна.

Навіть після розлучення Анна не змінила псевдонім – так і увійшла в історію кінематографа як Анна Стен

ДРУГА РОЛЬ, ПЕРША СЛАВА

Другою роботою в кіно Анни Стен стала головна роль у соціальній драмі «Земля в полоні» (1927), яка принесла їй першу славу. За режисера стрічки Федора Оцепа Анна згодом вийшла заміж. Портрети Анни друкують на обкладинках радянських журналів, а її саму вважають ідеальним втіленням «радянської жінки». Втім, попереду її чекало значно більше визнання…

Поїхавши в 1930 році у робоче відрядження до Берліна, Анна знялася в кінострічках провідної німецької кінокомпанії UFA й миттєво стала відомою в Німеччині. За це отримала чималу порцію критики та цькування в срср як «зрадниця».

Відтак Анна Стен вирішила не повертатися в совєцьку реальність та до цеху вітчизняних кінематографістів. І недарма: її другий німецький фільм «Вбивця Дмитрій Карамазов» (1931) за мотивами твору Достоєвського «Брати Карамазови», де вона зіграла свою наступну головну роль, мав неймовірний успіх в Європі та Америці.

Вже 1932 року Анна Стен отримала запрошення до Голлівуду від знаменитого продюсера Семюеля Ґолдвіна, співвласника кіностудії «Метро Голдвін Маєр»

ІКОНА СТИЛЮ, АЛЕ НЕ ІКОНА КІНО

Семюель Ґолдвін мав намір зробити зі Стен «другу Ґрету Ґарбо», про що прямо заявляв у пресі. «Все в моєму серці промовляло, що вона буде найкращою в історії кіно, – розповідав Ґолдвін згодом. – І багато хто так думав… Це щось особливе, це зірка! В неї є все, що потрібно: краса, стиль, сексапільність, клас. Її інтелігентність поєднується з інтуїцією художника, що добре знає життя. В неї величезний досвід і вона може грати, як бестія».

Однак, попри надвеликі очікування, жоден із трьох фільмів компанії «Метро Голдвін Маєр» з яскравою киянкою («Нана», «Ми знов живі» та «Шлюбна ніч») не здобув бажаної уваги публіки, що змусило Ґолдвіна розірвати контракт зі Стен. І хоча стрічка «Шлюбна ніч» отримала приз на Венеційському кінофестивалі (за режисуру), кар’єра Анни пішла донизу.

У Голлівуді за нею закріпилось прізвисько «Ґолдвінова примха (дурничка)» («Goldwyn’s folly»), американська публіка не прийняла нав’язаного їй Ґолдвіном образу «звабливої селянки» і не пробачила відчутного слов’янського акценту.

При цьому в Голлівуді, як і в Європі, всі були у захваті від стилю киянки. Кінопродюсер Деріл Занук казав, що вона одягається краще за всіх, кого він коли-небудь бачив.

Дороті Арзнер, яка зняла Стен в драмі «Нана», ставила її в один ряд з Ґретою Ґарбо, Міріам Хопкінс, Кетрін Гепберн та Рут Чаттертон у списку найстильніших акторок

З АКТОРКИ У ХУДОЖНИЦІ

Тим часом Анна призвичаїлася до життя в США, значно покращила свою вимову, що продемонструвала радіовистава «Graustark» за її участі, яка отримала велику популярність, але принципово не змінила статус Стен як згасаючої зірки.

У 1938 році вона дебютувала на Бродвеї в популярній п’єсі Бертольда Брехта «Тригрошова опера», а також продовжувала зніматися в головних ролях у голлівудських і британських фільмах до середини 40-х. З 1950-х – викладала в Акторській студії.

Зрештою у 1962 році вона завершила свою акторську кар’єру і серйозно зайнялася живописом. І в цьому мала значний успіх! Її картини зачаровували поціновувачів мистецтва, виставлялися в Бостонському музеї, а Смітсонівський інститут улаштував європейське турне її творів. Померла Анна 12 листопада 1993 року в Нью-Йорку.

На перший погляд, зважаючи на біографію Анни Стен, може здатися, що вона, як і багато акторок того часу, народжених у Києві, вважала себе росіянкою. Але ні. Вона чітко ідентифікувала себе як українку. Так, у 1942 році в інтерв’ю українсько-американському часопису «Ukrainian life» Анна Стен чітко заявила, що є українкою.

Ще раніше вона дала кілька коротких інтерв’ю, в яких теж наголошувала, що є українкою. Про це писав і відомий часопис української діаспори у США «Ukrainian Weekly» від 24 грудня 1937 року. На питання, хто вона – українка чи росіянка, Анна Стен відповіла українською: «Поза сумнівом, я українка… Я українка, я народилася в Україні».

Пізніше Анна доповнила розповідь про своє українське походження: «Я народилася в Україні, коли мені виповнилося 12 років, я відправилася до Москви, тоді я не розуміла російської, говорила українською…»