Євгенія Мірошниченко: "Соловейко" Національної опери України

Євгенія Мірошниченко понад сорок років була однією з головних постатей Національної опери України. Її колоратурне сопрано називали унікальним, а сценічну присутність — магнетичною. Вона жила сценою так, ніби поза нею існувало щось другорядне. Справжня примадонна, вважала Мірошниченко, має належати сцені повністю — без напівтонів, компромісів і зайвого загравання з побутом.

ДИТЯЧІ МРІЇ

Євгенія Мірошниченко народилася 12 червня 1931 року в селі на Харківщині. Її батько загинув під час Другої світової війни, родині жилося важко, і вже у тринадцять років дівчина поїхала до Харкова. Там вона навчалася в ремісничому училищі, працювала й брала участь у художній самодіяльності.

Свій голос вона відчувала змалку. Пізніше згадувала, як приміряла довгі сукні, які мати шила для односельчанок, ставала перед дзеркалом і співала, уявляючи себе на сцені. Це була не дитяча гра, а раннє відчуття власного призначення.

У 14 років Мірошниченко вже співала «Вечірню пісню» Кирила Стеценка на сцені для Сталіна. Вона трохи розгубилася і почала не з того куплета, але швидко опанувала себе.

За кулісами художнього керівника ледь приводили до тями від переляку, а сама Євгенія була переконана, що виступ минув добре

ПРАВО НА СЦЕНУ

Ця впевненість супроводжувала її все життя. Мірошниченко кілька разів виключали з консерваторії, але не через спів. Причиною ставали дисципліни на кшталт діамату чи історії КПРС. Вона рано зрозуміла, що їй справді знадобиться, а без чого можна обійтися.

На сцену Євгенія Семенівна виходила з відчуттям повної відповідальності перед залом. Вона казала, що перед кожним виступом налаштовувала себе так, ніби співає востаннє. Її завданням було не просто виконати партію, а залишити в пам’яті слухачів голос, який вони не забудуть.

Так і сталося. Коли вона стала солісткою Національної опери, черги за квитками на її виступи тягнулися від Володимирської до Хрещатика. Глядачі йшли не лише на оперу, а саме на Мірошниченко.

Їй не раз пропонували роботу за кордоном, кращі умови й вищі гонорари. Запрошували до Японії та інших країн, кликали викладати, обіцяли заробіток, про який у Києві можна було лише мріяти.

Вона обіцяла подумати, думала роками й залишалася на сцені. Не могла покинути театр, студенток, дім. Для неї розлука з рідним місцем була надто болісною

ХАРАКТЕР ПРІМАДОННИ

Люди, які знали Євгенію Мірошниченко особисто, згадували її як людину прямого й складного характеру. Вона не любила дипломатичних формулювань і говорила те, що думала. У мистецтві й у житті її оцінки часто були різкими, але за ними стояла вимогливість до себе, до сцени й до професії.

Коли Белла Руденко переїхала до Москви, Євгенія Семенівна назвала це зрадою. Про пізні гастролі Монтсеррат Кабальє говорила, що після них ще більше переконалася у правильності власного рішення залишити сцену в 1997 році.

Вона не хотіла бути артисткою, яка тримається за минулу славу

ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ І ЛЕГЕНДИ

Євгенія Мірошниченко була тричі заміжня. В одному з останніх інтерв’ю вона розповідала, що з усіма колишніми чоловіками зберегла добрі стосунки й продовжувала спілкуватися без образ і таємниць.

Окремою легендою стала історія про її зустріч із Фіделем Кастро. Коли він приїхав до Києва, його привели до опери. Співачка з-за куліс помітила, що Кастро майже не дивиться на сцену. Тоді вона подумала, що на її голос він обов’язково має обернутися. Так і сталося. Після виступу він захотів познайомитися з нею, і вони проговорили всю ніч.

Згодом Кастро запросив її на Кубу. Мірошниченко погоджувалася їхати лише з театральною групою. Коли групу зібрали, вона лягла в лікарню, хоча насправді була здорова. Пізніше зізнавалася, що просто втекла від цієї історії.

Відвертіше співачка говорила про свій роман із румунським співаком Ніколає Херля. Вони жили в різних країнах і не могли залишити свої театри. «Прокляті кордони», — сказав він їй одного разу телефоном

“БАБУСЯ ЖЕНЯ” ДЛЯ МОЛОДИХ ГОЛОСІВ

Після завершення сценічної кар’єри примадонна багато працювала з учнями. Вони називали її «бабуся Женя», хоча часто й боялися її суворості. Вона могла бути різкою, вимогливою, нетерплячою до лінощів і неуважності.

Про її уроки ходили театральні історії. Казали, що під час занять вона могла кинути туфлю в студента, який не слухався, або різко насварити ученицю, а потім одразу додати ніжне слово. У цій манері було багато характеру, але ще більше — віри в професію.

Вона знала, скільки праці стоїть за голосом, і не дозволяла ставитися до нього легковажно

ОСТАННЯ МРІЯ

Її великим задумом була «Мала опера». Вона хотіла створити простір для молодих співаків, де українські голоси могли б розвиватися вдома, не виїжджаючи за кордон у пошуках сцени й можливостей.

Цей проєкт так і не вдалося реалізувати. Співачка роками намагалася переконати чиновників, пояснювала, просила, обурювалася. Вона говорила, що робить це не для себе, а для майбутніх артистів. Перед смертю зізнавалася рідним, що «Мала опера» стала б для неї найкращим подарунком і найкращою пам’яттю.

Євгенія Мірошниченко померла 27 квітня 2009 року, у Великодній тиждень. Після неї було немало прекрасних голосів й талановитих співачок, але такого масштабу артистичної влади над сценою українська опера вже не мала.

Євгенія Мірошниченко залишилася в історії постаттю артистки, яка повністю належала мистецтву й до кінця вірила, що сцена варта цілого життя.

Читайте також: Оперна співачка Зоряна Кушплер: «Українська музика – це моє дихання, мій фронт»