Людмила Кованда: «Мій син навчив мене бачити більше»

Психологиня та нейропсихологиня Людмила Кованда — мама семирічного Міші, у якого була діагностована затримка мовлення. Коли вона здобувала професійну освіту, навіть не здогадувалася, що одного дня ці знання стануть особливо важливими для її власної дитини. Пошук відповідей, непростий досвід материнства та роки роботи з дітьми зрештою привели Людмилу до здійснення давньої мрії — створення власного простору підтримки. Цього року вона відкрила LIMINAL — центр психології та нейророзвитку для дітей і підлітків. Це історія про шлях від розгубленості й тривоги до прийняття, а також про те, як особистий досвід може допомогти іншим родинам.

Як усе починалося: від психології до роботи з дітьми

“Психологією я зацікавилася ще у школі, — розповідає Людмила Кованда. Приблизно з дев’ятого класу почала помічати, що люди, часто старші за мене, довіряють мені свої складні життєві історії. Вони казали, що я вмію слухати, а після розмови зі мною їм стає легше. Мені подобалося відчуття, що звичайна розмова може комусь допомогти. Напевно, саме тому я й обрала психологію.

Щоправда, тоді я зовсім не уявляла себе дитячою психологинею. Мене цікавив юридичний напрям, я хотіла стати психологинею-криміналісткою. А з дітьми почала працювати майже випадково. На третьому курсі університету нам потрібно було познайомитися з різними напрямами психології та попрацювати в різних установах. Я обрала дитячий садок із дуже прозаїчної причини — він був поруч із домом. Після практики навіть залишилася там працювати, хоча й ненадовго: досить швидко зрозуміла, що велика кількість документації та специфіка роботи в державній установі — не зовсім моє.

Перші тривожні сигнали: коли син майже перестав говорити

Приблизно у два роки я почала помічати у свого сина Міші речі, які мене насторожували. Він дуже любив дивитися на лампочки й міг довго сміятися, спостерігаючи за ними. Я не аналізувала його поведінку як спеціалістка, не намагалася одразу розкласти її на симптоми. Це було зовсім інше відчуття, материнське. Я просто дивилася на свою дитину й відчувала, що щось не так.

До цього в Міші були звуки, з’являлися перші слова, але в певний момент вони зникли, і він майже перестав говорити. Так я вперше зіткнулася із затримкою мовлення у власної дитини.

Ми почали звертатися до педіатрів, неврологів та інших спеціалістів. Досить часто я чула приблизно одне й те саме: «Ви просто тривожна мама. Дитині лише два роки, зараз ще зарано про щось говорити. Спостерігайте за динамікою».

Життя між заняттями, роботою та особистими випробуваннями

Так почався довгий маршрут пошуку допомоги. У якийсь момент увесь тиждень мого маленького сина був розписаний, а між заняттями потрібно було ще й працювати, адже все це необхідно було оплачувати. У мене тоді не було автомобіля: треба було організовувати кілька занять на день, пересування містом і власну роботу. Допомагала мама, тому що я не герой у сукні й фізично не могла встигнути все сама.

Одночасно я вирішила розлучитися з чоловіком. Почався складний і тривалий шлюборозлучний процес, зміна житла, продаж квартири й переїзд в інший район. А в лютому 2022 року почалася повномасштабна війна. Нейропсихологічний центр, у якому я тоді працювала, закрився, і на певний час я фактично залишилася без роботи. Це був період, коли одночасно змінювалося майже все.

Чому я перестала шукати обіцянок стовідсоткового результату

Найважчим у пошуку допомоги для Міші поступово ставало усвідомлення, що ніхто не дасть мені точної відповіді. Що більше спеціалістів проходило через наше життя, то складніше мені було довіряти. І справа не в тому, що це були погані фахівці. Навпаки, я свідомо шукала людей з освітою та досвідом. Кожен міг бути абсолютно компетентним у своїй сфері, але окреме правильне бачення ще не означає, що воно пояснює всю дитину.

Мені довелося прийняти непросту річ: ніхто не скаже напевно, що саме буде через три місяці, пів року чи рік. Ніхто не може чесно пообіцяти стовідсотковий результат. Зараз я сама ніколи не даю таких обіцянок батькам.

Коли людині боляче, вона особливо хоче почути: «Зробіть ось це — і через три місяці все буде добре». Це дає величезну надію. Але якщо три місяці минають, а обіцяного результату немає, надія може перетворитися на тотальне розчарування. Тому для мене професійність сьогодні — це ще й уміння говорити чесно.

Коли спеціалістка сама стає розгубленою мамою

Попри те, що я вже навчалася психології та нейропсихології, мені було страшно самій працювати з Мішею. Коли це твоя дитина, усе сприймається інакше. Професійна об’єктивність кудись зникає, і замість спеціалістки залишається дуже розгублена мама, яка боїться зробити щось неправильно. До цього додавався внутрішній конфлікт: «Ти ж спеціалістка. Чому ти не можеш допомогти власній дитині?»

Щоб знову почати довіряти своїм знанням, мені довелося ще багато вчитися, консультуватися з досвідченішими нейропсихологами, перевіряти власні гіпотези. Я могла прийти до колеги й сказати: «Я бачу це ось так. Як ви думаєте?» І коли чула: «Так, ти правильно бачиш, але тут можна скоригувати ось це», — поступово ставала впевненішою. Що більше я розуміла сам процес, то меншою ставала моя тривога.

Визнати власне роздратування і знову стати мамою

Паралельно була власна психотерапія й непросте прийняття своїх почуттів. Зокрема, мені довелося визнати власне роздратування. Це складно сказати вголос: тебе може дратувати власна дитина. Не тому, що ти її не любиш, а тому, що відчуваєш безпорадність. Ти не розумієш, як допомогти, не можеш привернути або втримати її увагу, просиш щось зробити — а вона ніби тебе не чує. І безпорадність перетворюється на злість, втому, роздратування.

У такому стані легко поступово перетворитися на «технічний персонал» власної дитини: відвезти, забрати, оплатити, виконати домашнє завдання, знайти наступного фахівця. А де в усьому цьому мама? Де контакт між нею та дитиною?

Досвід, який змінив моє ставлення до роботи з батьками

Цей досвід поступово змінював і мою роботу. Увесь цей час я продовжувала практику: працювала в дитячому нейропсихологічному центрі з дітьми з різними особливостями розвитку, консультувала приватно, співпрацювала з громадськими організаціями. Пізніше були психосоціальні та освітні проєкти, робота з військовими, кураторство й організація навчальних програм. Кількість клієнтів і проєктів змінювалася, але я намагалася не випадати з професії.

І весь цей час жила у двох ролях. В одному центрі заходила до кабінету як спеціалістка, в іншому — сиділа під дверима як мама й чекала своєї черги разом з іншими батьками. Тому сьогодні, коли до мене приходить мама з величезними очима й запитанням: «Скажіть, що мені робити?», я дуже добре знаю цей стан.

Знаю і те, наскільки вона може злитися, коли замість негайної відповіді про дитину психолог говорить: «Давайте спочатку подивимося, що відбувається з вами». У цей момент хочеться відповісти: «До чого тут я? Ось моя дитина, ось проблема. Вирішіть її — і зі мною все буде добре». Я теж так думала. А потім зрозуміла, що стан батьків впливає і на маршрут дитини.

Тривога може змушувати через три місяці залишати одного спеціаліста, бігти до іншого, потім до третього. Робота постійно переривається, система не встигає сформуватися, а дитина щоразу починає заново.

Як з’явилася ідея власного центру

Поступово я стала впевненіше працювати з Мішею сама, і тоді виникла потреба у власному обладнаному просторі. Спочатку я орендувала психологічні кабінети погодинно, але з часом зрозуміла, що мені потрібне постійне місце. Після поїздки до Польщі, де я проходила практику та поглиблювала знання з нейропсихологічного підходу, повернулася додому з дуже простим відчуттям: усе, час.

Я орендувала свій перший кабінет. Пам’ятаю, як заплатила за перший місяць, зайшла в порожнє приміщення — і мені захотілося плакати. Там практично нічого не було. Потім почала рахувати, скільки коштуватиме все необхідне, і стало ще страшніше. Тоді вирішила не створювати одразу «кабінет мрії», а скласти мінімальний список того, без чого неможливо почати роботу. Порахувала суму, почала більше працювати й поступово купувати обладнання.

Від порожніх стін до LIMINAL

Кожного разу, коли приносила туди чергову річ, відчувала дуже тиху радість, майже зі сльозами на очах. Коли дивишся на чийсь готовий кабінет, здається, ніби він завжди таким був: людина просто відчинила двері й почала працювати. Але насправді простір складається з порожніх стін, голої підлоги, полиць, яких спочатку навіть немає, першого обладнання, першого столу, першої дитини. Ти буквально спостерігаєш, як те, що існувало лише у твоїй голові, поступово стає реальним.

Так з’явився LIMINAL — центр психології та нейророзвитку.

Для мене ця назва — про перехід від стану, коли ти розгублений, нічого не розумієш і маєш десятки запитань, до більшого розуміння. Не обов’язково до відповідей, які тобі сподобаються. Іноді вони незручні, вимагають дій або змушують визнати щось складне про себе, власну дитину чи ваші стосунки. Але коли з’являється розуміння, з’являється і можливість рухатися далі.

Тому я не сприймаю LIMINAL виключно як центр для дітей з особливими освітніми потребами. Тут я працюю і з такими дітьми, і з нейротиповими дітьми та підлітками, консультую батьків.

Не виправляти дитину, а допомогти їй бути собою

Мабуть, саме тут найточніше проявляється те, як змінилося моє розуміння професії. Сьогодні моє завдання як спеціалістки — не заважати. Не вразити розумним діагнозом, не пояснити батькам, як «правильно», і не переконати їх, що моє бачення є єдино можливим, — пояснює Людмила Кованда.

Коли дитину приводять до психолога, нерідко її приводять як когось «неправильного»: вона дивно поводиться, не так реагує, не так спілкується, робить щось незрозуміле — зробіть із цим щось. Мені ж важливо спочатку створити для дитини простір, у якому її бачать і приймають, а не намагаються терміново змінити.

А потім подивитися, що стоїть за її поведінкою, що їй складно, а що, навпаки, добре вдається. Як допомогти їй взаємодіяти зі своїми особливостями? Як зробити її життя трохи легшим? І водночас — як бути опорою для батьків, поки вони досліджують, пробують, щось змінюють, від чогось відмовляються і стикаються зі складними почуттями?

Людмила Кованда про зустрічі з батьками

Після перших безкоштовних психоосвітніх зустрічей для батьків я часто дивувалася. Мені здавалося, що розповідаю очевидні речі, а потім до мене підходили й казали: «Я ніколи про це так не думала. А можна ще?» І ставили дуже життєві запитання. Наприклад: «Як мені бути спокійнішою і менше працювати, якщо я не можу менше працювати, тому що нам потрібно за щось жити?»

Бачити не лише те, чого дитина поки не може

І, звісно, є моє власне життя з Мішею. Сьогодні йому сім. Я бачу його дуже розумним, талановитим і неймовірно теплим. Він любить музику, малювання і спорт: футбол, теніс, баскетбол. Він сильний, активний і дуже ніжний. У нього неймовірний сміх, яким він легко може зруйнувати будь-яку мою надмірну серйозність.

Він постійно нагадує мені, що вже не та маленька безпорадна дитина, якою я звикла його бачити. Іноді я автоматично хочу допомогти — а потім зупиняю себе: він уже може сам.

Нещодавно Міша почав грати в тетріс на телефоні. Я, чесно кажучи, була впевнена, що він не зрозуміє принцип гри. А потім він набрав на кілька тисяч очок більше, ніж моя десятирічна племінниця. І я вкотре подумала: скільки всього у власній дитині можна не помітити, якщо весь час дивитися лише на те, чого вона поки що не може.

Звичайно, я хочу, щоб його мовлення й розуміння продовжували розвиватися. Ми працюємо над цим і сьогодні. Затримка мовлення залишається частиною нашого досвіду, але я більше не намагаюся терміново його «виправити». Я дала цьому процесу стільки часу, скільки йому буде потрібно. І коли я перестала так сильно тиснути, легше стало не тільки мені, а й йому.

«До LIMINAL мене привів мій син»

“Чи існував би LIMINAL, якби не Міша?, — замислюється Людмила Кованда. Не знаю. Можливо, моє професійне життя склалося б зовсім інакше. Але той простір, який існує сьогодні, спочатку я створювала для своєї дитини. Так сталося, що тепер у ньому можу допомагати й іншим дітям та їхнім батькам. Тому так, до LIMINAL мене привів мій син”.

Читайте також: Альона Кавка: «Не чекайте, поки хтось побудує вашу кар’єру за вас»