«Як жінка-інструктор з водіння я завжди відчувала повагу»

Інна Кузьміна — автоінструкторка з понад 30-річним досвідом водіння. Все життя вона навчає інших. Спочатку — музиці у школі № 4 в Каховці, тепер — впевненому і безпечному водінню у шаленому ритмі Києва. І, як кажуть, «колишніх вчителів не буває» — тому тут і зійшлися всі її зірки. Її кредо просте і надзвичайно тепле: «I believe you can drive» — «Я вірю, що ти зможеш водити». Вона вчить не просто керувати автомобілем, а довіряти собі, відчувати дорогу і не боятися життя в його найскладніших проявах. 

У цьому інтерв’ю Інна Кузьміна розповіла про дитинство під каховським небом, про любов до водіння, роботу в «шаленому» ритмі столиці та про мрію, яка об’єднує всіх українців: Перемогу. Розмова з нею — як зелене світло посеред скаженого трафіку…

ВІД МЕЛОДІЇ ДО ШУМУ КОЛІС

Інно, розкажіть, де ви виросли. Яке це місце?

Я народилася в місті Каховка, Херсонської області. Який відбиток це дало мені в житті, ви розумієте. Зараз для мене це болюча тема. Каховка в окупації, і я хвилююся за кожного свого друга, родича… кожного, хто залишився там. А також ненавиджу зрадників, які, на жаль, з’явилися в житті. Ми дуже болісно переживали підрив Каховської ГЕС. Плакала без зупину декілька днів. Здавалося, що поховали когось з близьких родичів.

Це місто закарбувало в мені найважливішу рису — повагу до людей. Часто собі нагадую, що я люблю людей і до всіх відкрита. Наприклад, нині хочеться навчити всьому своїх учнів. Часто кажу, що була б моя воля, то свій мозок їм би віддала. Щоб вони розуміли все, що відбувається на дорозі так, як я це розумію.

Інша риса — бути чесною до себе і до всіх інших. Можна сказати, що життя в мене ділиться на біле і чорне. Це не про хороше і погане, а про справедливе і ні.

А ким ви мріяли стати в дитинстві? Це було щось пов’язане з водінням?

Дуже люблю готувати. З п’ятого класу мріяла стати кухарем. І десь в цьому ж віці в мене з’явився зошит, куди вклеювала рецепти. А ще ми регулярно влаштовували з друзями кулінарні посиденьки на дачі — постійно готували щось нове й цікаве. Коронною стравою були ферганський плов та рибна юшка на вогні, гості часто просять повторити.

Але батьки відправили вчитися в музичну школу. Після школи я закінчила Київський інститут культури. І все це було мені до душі. В мене прекрасні друзі, колежанки, з якими дружимо з 14 років.

А зараз музика допомагає мені в водінні. Часто кажу учням :

• «крутиш кермо — не роби сінкоп» (це коли не ритмічно);
• «по педалях — м‘яко тисни, наче по педалях фортепіано»;
• «слухайте звуки машини, відчувайте».

Як так сталося, що стали автоінструкторкою?

Після закінчення інституту 11 років присвятила роботі в каховській школі № 4, викладала музику. Згодом так вийшло, що переїхали в Київ і випадково познайомилася з директором автошколи. Він відчув в мені педагогічні здібності. Запропонував стати автоінструкторкою, тому що друга моя пристрасть — кермування автомобілем. Не просто водіння, а саме з дотриманням правил дорожнього руху.

З приводу «жінки інструкторки», то серед колег з самого початку відчувалася повага. Не було принижень, а навпаки хлопці дуже допомагали. Часто звертаються з проханням, щоб пояснила деякі моменти.

Коли відчула, що хочу займатися ще викладанням ПДР, написала собі конспекти. Згодом все це переклала українською.

Думала, напишу конспект і це вже буде на все життя, а не тут то було. Проходить якийсь період часу і щось хочеться виправити, щоб людям краще донести.

МІСТО СВІТИТЬСЯ ДЛЯ ТИХ,
ХТО НЕ БОЇТЬСЯ

Пригадуєте свою першу поїздку за кермом? Якою ви були тоді?

Тоді Інна була самостійна. Коли сіла за кермо, пам’ятаю, дуже добре. Я виїжджала з гаража на механіці. І замість того, щоб спершу пригальмувати, витиснула щеплення і не зрозуміла, чому в мене машина котиться, а не зупиняється. Тепер я й учнів своїх вчу: «Спочатку пригальмуйте, а потім витискайте щеплення». Перші роки водіння не відчувала габаритів — інколи колесом на бордюр заїжджала навіть.

Як на вашу роботу вплинула війна? Що змінилося після 2022 року?

Коли повернулися із Закарпаття в травні 2022 року, думала, що ніхто не прийде на заняття. Але мені вже почали дзвонити і запитувати, чи буду я в Києві і коли приступимо до навчання. Дуже стимулювало те, що робота буде.

Часто запитувала в учениць, чому вони хочуть навчитися кермувати. Відповідали: «А якщо знову нападуть? Хочу вже самостійно сісти за кермо і виїхати з Києва». Були учениці, які мали права, але не сідали за кермо, бо керував автомобілем чоловік, а він зараз воює. Хотіли зробити сюрприз — зустріти його, коли він приїде у відпустку на машині, де вони за кермом.

Як виглядає ваш типовий день сьогодні?

День у мене розпочинається о 7:30. Проводжу перші заняття з тими людьми, у яких також ранок починається рано. Бо їм потрібно на роботу і лише до дев’ятої можуть попрацювати над водінням. Закінчую уроки десь о 16:00, а ввечері з 18:30 до 21:00 проводжу вечірню теорію з правил дорожнього руху.

Людей багато, просять займатися, майже нікому не відмовляю. Завдяки учням дуже добре вивчила трафік і вулиці Києва. Я дуже звикла до цього ритму, як я іноді кажу — «бєшеного» ритму Києва. Це приносить мені насолоду, я відчуваю себе на київських дорогах, як риба у воді.

ПЕРШІ ПОЇЗДКИ І ПЕРШІ ПЕРЕМОГИ

Що для вас особливого у вечірньому Києві за кермом? Є улюблені маршрути?

У вечірній час доби дуже рідко, але виїжджаю на заняття. Часто з учнями, які вже мають водійське посвідчення та більш-менш впевнено почуваються за кермом і хочуть перейти до наступного етапу — вечірнього катання. Іноді буває бонусом ще дощ.

Перші заняття проходять на Подолі. Стартуємо від метро Тараса Шевченка і далі рухаємося вулицею Електриків, потім по Набережно-Рибальській. Далі — міст Метро, міст Патона. Їздимо через Північний міст до SkyMall. Я навіть записую ролики, як вони радіють, що переїжджають міст. Бажання загадують, коли проїжджаємо під Поштовою площею.

Поступово учні звикають до інтенсивного руху. Я вчу їх уявляти навколо себе таку «капсулу недоторканості» — тримати добру дистанцію до машин попереду.

Пригадуєте якусь історію з учнями, яка досі викликає усмішку?

Один із перших учнів, якого я вчила у 2017-му році, досі підтримує зі мною зв’язок. Було дуже приємно, коли через чотири-п’ять років після навчання він запропонував прокататися разом на його першій власній машині.

Коли чую від учнів: «у мене не вийде», завжди запевняю, що все буде добре. Треба тільки більше практики — і впевненість обов’язково прийде.

Люди мають ставити перед собою ціль. Якщо вони хочуть навчитися, то слухають інструктора, але беруть відповідальність у свої руки.

Ще говорять, що можеш поматюкатись в машині так, щоб в тебе ніхто не чув. Є вислів: «Хто матюкається в машині, той слідкує за дорожньою обстановкою». Але я не вчу учнів лаятись в машині, а навпаки вчу розмовляти з собою, заспокоювати себе. Як кажуть, розмовляйте самі з собою — розмовляйте з розумними людьми.

Намагаюся всі заняття проводити на позитиві, але бувають і сльози. Ті, хто себе не виховує як водій, а стресує. Але це все нормально.

Я не дуже в душу лізу людям, але коли стосунки більш теплі, вони діляться своїми сімейними негараздами, або навпаки гарними новинами. І я порадію з ними. Про себе також я не дуже розповідаю, бо це зайве. Люди платять гроші, вони хочуть навчитися. І я їм кажу: «я викладаюсь на всі години, за які ви платите». Я не курю, кави не п’ю тощо. Мені приємно, коли люди задоволені, що я їх навчила.

Люблю зустрічі зі своїми учнями через півроку-рік, коли вони досягли якогось результату і йдуть своєю вже дорогою. Я іноді раджу «відриватися від моєї спідниці», шукати ще інструкторів, шукати нові машини чи сідати за кермо інших машин. Більше практики буде тільки на користь. 

ЩАСТЯ — ЦЕ ЇХАТИ ДАЛІ

Ваша робота така емоційна. Як відновлюєтеся після важкого дня? Є якийсь свій секрет?

Люблю машину, люблю дорогу. Якщо брати відновлення з професійного погляду, то в мене перемикання — від практики до теорії. Це трохи змінює ритм. А особисто люблю виїхати на природу з чоловіком і друзями. Дуже ціную кожну хвилину живого спілкування, бо багато хто з друзів виїхав за кордон.

Що робить вас щасливою у буденності?

Вік у мене вже передпенсійний. Але не хочеться йти на пенсію, хочеться ще працювати. Робота підтримує мене, змушує тримати себе у формі.

Я щаслива, що можу бути корисною, що емоції, які приносять учні, такі справжні. Щаслива, що маю онучку, хоч бачимося рідко (живуть за кордоном) — але це нагода перезавантажитися і поїхати до них у гості.

Попри ваш великий досвід, чи є ще щось, чого ви побоюєтеся на дорозі?

Мене не лякають ні серпантини, ні гірські підйоми. Я багато їздила в Закарпатті під час війни.

Є цікава історія… Я фотографую дорожні знаки, перехрестя — використовую це для навчання учнів. Наприклад, у Карпатах сфотографувала знак «крутий поворот» із табличкою «10 крутих поворотів». Учні питали, як я їх рахувала. А я й не рахую — просто їду повільно і уважно.

Що б ви сказали жінці, яка стоїть перед автошколою і думає: «Я не зможу»?

Я часто є прикладом для своїх подружок, які після мене йшли і навчалися в автошколі. Зараз більше дівчат приходять в автошколу навчатися. Часто запитують, що ж обрати автомат чи механіку. Раджу вибирати те, що є в сім’ї. Є механіка, вчіться на механіці. Є автомат, не мучьтеся, вчіться на автоматі.

Уже в процесі якісь поради їм даю. І дуже рада, що вони мені довіряють вивчення теорії. Коли дівчата ще потрапляють до мене на практику, то також легше й навчити. І знов-таки себе перевірити, а ти правильно викладала теорію, чи там хоч 20% відклалося у людей у пам’яті. Так що перевіряю себе таким чином.

Про що сьогодні мріє Інна Кузьміна — як людина, як жінка, як українка?

— Мрію про одне — Перемогу! Всі ми мріємо… Мрію зустрітися з друзями, обійняти їх. Кожного дня ми переписуємося, і в нас у всіх одна мрія: обійнятися і побачити Україну вільною й квітучою. Знаю, що так і буде.