Алла Дутковська – вінничанка, яка одягла українську естраду і знамениту «Смерічку»

«Смереки» на сукнях, спідниця у вигляді хустки, серця на костюмі і шкіряний комплект із металевими деталями — все це творіння буковинської модельєрки Алли Дутковської. Її роботи не лише випереджали час, а й стали справжньою культурною спадщиною України, візуальним кодом української естрадної пісні.

Алла Дутковська, дівоче прізвище Дехтяр, народилася і виросла у Вінниці. З дитинства любила малювати і вишивати — заняття, що згодом визначили її професійний шлях. Тож, художнє моделювання та конструювання одягу стали для неї не випадковим вибором, а продовженням внутрішньої потреби творити. Саме тому вирішила поїхати з рідної Вінниці у невеличке карпатське містечко, щоб оволодіти цим фахом професійно.

Вона стала студенткою відділу художнього моделювання й конструювання одягу Вижницького училища прикладного мистецтва. Карпати захопили її одразу. Краєвиди, мелодійна українська мова місцевих жителів, але найбільше — їхнє вбрання. На Буковині щоденний одяг був не менш промовистим, ніж святковий: вишиванки, кептарі, тайстри були невід’ємною частиною життя. Захоплені очі молодої студентки помічали кожну деталь, кожний елемент народного одягу. Руки занотовували й замальовували побачене, щоб згодом відтворювати його вже у власних виробах мистецтва. Саме там формувалося її бачення — поєднання традиції та сучасності, яке згодом визначить стиль української сцени.

Перший день нового 1967 року став для Алли доленосним — саме тоді вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Левко Дутковський, засновник ансамблю «Смерічка», у ті роки був для Вижниці справжнім «королем музики». Він щойно створив поп-фолк гурт, який миттєво здобув шалену популярність серед молоді. Музиканти використовували електроінструменти, їхнє звучання вражало слухачів. 

Алла Дутковська і “Смерічка”: від співпраці до сім’ї

Послухати гурт до Вижниці з’їжджалися хлопці й дівчата із сусідніх сіл та із самих Чернівців. На танцях у Будинку культури ансамбль виконував переважно закордонні хіти — сміливо, гучно і зовсім не по-радянськи.

Знайомство майбутнього подружжя відбулося у тому ж Вижницькому районному Будинку культури під час відзначення нового року. «Смерічка» підготувала виступ для місцевої молоді. Першою у програмі значилася пісня «Сніжинки». Слова написав Фартушняк, а музику — Дутковський. Автори не знали, як сприймуть їхній твір. Хвилювалися уже від того, що залу заповнило багацько людей.

Алла Дехтяр теж прийшла на новорічний бал. Але могла не потрапити до зали. Виручила подруга, яка разом з нею співала в ансамблі ”Смереччина”. Попросила Дутковського, аби провів Аллу. Отоді вони й познайомилися.

Новорічне знайомство Левка й Алли швидко переросло у співпрацю. 27 квітня 1968 року вони зіграли весілля. Йому було 25, їй — 18. Навіть у цей день Алла вирізнялася серед інших: вона пішла насупереч тогочасній моді й виготовила весільне вбрання власноруч. У той час у моді панували міні, натомість Алла обрала плаття у стилі «максі». 

Творчі проєкти

З чоловіком Левком Алла жила, як кажуть, душа в душу. Вони гармонійно доповнювали одне одного: він залишився у пам’яті творцем незабутньої «Смерічки», писав музику й пісні, отримав звання Народного артиста України; вона ж — талановита модельєрка — одягала виконавців у сценічні костюми, формуючи візуальний образ української естради.

1971 рік став піковим у творчій історії «Смерічки». Саме тоді колектив запросили до участі у зйомках фільму «Червона рута» — першої в Україні музичної стрічки. Знімали фільм у живописній карпатській місцевості, у місті Яремче.

Усі артисти — солісти, учасники ВІА і навіть музиканти — виходили в кадр у костюмах Алли Дутковської. «Смерічка», задіяна у фільмі в повному складі, вже мала власні сценічні образи. Та постало окреме питання: у чому співатиме головна співачка стрічки. 

Режисер фільму Роман Олексів на головні ролі обрав Софію Ротару та Василя Зінкевича. І саме тоді Левко Дутковський згадав про дипломний проєкт своєї дружини. 

Вбрання для “Червоної рути”

Цікаво, що дипломна робота Алли Дутковської мала назву «Сукня для естрадної співачки». Екзаменаційна комісія високо оцінила цей проєкт. Настільки, що один із членів комісії запропонував передати сукню до музею у Вижниці, де вона й зберігалася. Саме про цю роботу згадав Дутковський, коли вирішував питання сценічного вбрання для Софії Ротару.

Першим відгукнувся на пропозицію Левка саме Василь Зінкевич. Він поїхав у Вижницю й привіз ту саму сукню, яку глядачі побачили у фільмі «Червона рута».

До речі, Алла Борисівна для створення дипломної роботи надихалася власноруч пошитою весільною максісукнею. Саме цей особистий досвід, помножений на відчуття сцени, став основою образу, який згодом побачила вся країна.

Довга червона сукня з двома білими вставками і вишитим, стилізованим кептариком, аплікацією та підвісками з перлин якнайкраще відповідала характеру та пісням фільму. Сценічний костюм із довгими, розширеними донизу рукавами гармонійно доповнював образ співачки — особливо під час виконання «Сизокрилий птах», коли вона підносила догори руки, ніби продовжуючи мелодію рухом. На жаль, сьогодні ніхто не знає, куди поділася ця сукня…

Нові експерименти

Алла Дутковська ніколи не боялася експериментів: кожна її нова робота принципово відрізнялася від попередньої. Вона творила нову моду, водночас органічно вплітаючи в сучасний сценічний костюм елементи традиційної української автентики. Цей підхід став визначальним і під час роботи над комплектом костюмів для ВІА «Червона рута», коли ансамбль готувався до поїздки в Канаду — гастролей, що мали презентувати українське естрадне мистецтво світу.

Саме тоді з’явився костюм під назвою «Писанка», у якому Аллі Борисівні вдалося поєднати західноукраїнські та східноукраїнські народні мотиви. Модель вийшла надзвичайно яскравою й багатодетальною. Це була подовжена біла сукня, щедро розшита люрексовими та червоними нитками у вигляді ромбів і зигзагів. Маленький кептарик викладали жовтими перламутровими лелітками, а завершували образ декоративні стрічки у волоссі артистки та червоні коралі на шиї.

Під час концерту в Монреалі глядачі настільки захопилися сценічним образом, що намагалися доторкнутися до костюма руками — настільки живим і незвичним він здавався.

Алла Дутковська неодноразово наголошувала: робота над сценічним костюмом починається ще на етапі ескізу. «У робочих ескізах я чітко визначаю характер майбутньої моделі, особливості крою та декоративного оздоблення. Добираю тканини, прикраси та доповнення, враховую сучасні напрямки моди та національні традиції», — пояснювала модельєрка.

Водночас вона завжди підкреслювала й колективний характер цієї праці. Ескіз — лише початок, адже над втіленням задуму працюють закрійники, вишивальниці, кравці.

Алла Дутковська й українська естрада

Окрему роль у створенні сценічних образів відігравав Василь Зінкевич. Саме він став фундатором сценічного одягу з елементами автентики. У той же час Алла Дутковська, надихнувшись цими ідеями, послідовно розвивала їх у своїх роботах. І вона, і Левко Дутковський неодноразово наголошували, що Зінкевич технічно допомагав у створенні костюмів і був неперевершеним карбувальником.

Для Алли Борисівни моделювання сценічного костюма завжди починалося з людини. Вона добре знала характер артиста, його уподобання, музику та слова пісень. Адже кожна пісня, за її переконанням, — це маленький фільм зі своїм сюжетом, який можна побачити, якщо заплющити очі й уважно вслухатися.

Алла Дутковська близько знала Назарія Яремчука, Софію Ротару, Василя Зінкевича, увесь колектив ВІА «Смерічка». Для кожного вона знаходила особливу деталь — ту, що підкреслювала внутрішню сутність артиста і робила сценічний образ завершеним та правдивим.

Саме так Алла створила для ВІА «Смерічка» їхні перші сценічні костюми. Це були жилети типу кептарів, зелені штани-кльош, зелені сукні з елементами вишитих смерічок. Коли «Смерічка» вперше вийшла на сцену в цьому вбранні, успіх був приголомшливим: публіка захоплено сприйняла не лише музику, а й образ, який вигідно вирізняв колектив серед інших.

Для перших дівчат-«смеречанок» Алла змоделювала довгі білі сукні, оздоблені червоною вовняною аплікацією, що імітувала ручну вишивку. Модельєрка використала й модне на той час пончо — плечовий одяг без рукавів. 

Сценічний костюм як культурний феномен

У чоловічих костюмах солістів — Василя Зінкевича та Назарія Яремчука — й усіх музикантів ансамблю чітко простежувалися елементи гуцульського сардака. Саме в цих костюмах «Смерічка» Левка Дутковського виступала на престижних фестивалях «Пісня-71» та «Пісня-72». Для Назарія Яремчука гуцульський стрій згодом став майже особистим стилем: сардак, черес і вишита сорочка назавжди увійшли в його сценічний образ.

Про вплив цих костюмів говорили не лише глядачі, а й професійне журі. Голова журі Республіканського фестивалю Сергій Козак влучно зауважив: «Якби ансамбль у цьому вбранні пройшовся Хрещатиком, то завтра так одягалася б половина киян».

Ця фраза стала, по суті, найточнішою оцінкою роботи Алли Дутковської — дизайнерки, якій вдалося перетворити сценічний костюм на культурний феномен і сформувати моду, що випереджала свій час.

У 1980 році ВІА «Смерічка» готувалася до особливого концерту в Палаці «Україна», присвяченого Олімпійським іграм. Саме для цього виступу Алла Дутковська створила комплект костюмів під назвою «Олімпійські». У ньому вона прагнула якнайяскравіше підкреслити буковинську приналежність колективу й водночас додати впізнаваний «олімпійський» акцент.

Білі атласні костюми вокалістів були розшиті зеленими, малиновими та голубими нитками — символічним образом карпатських гір. Завершувала вбрання аплікація у вигляді оксамитового ведмедика, офіційного символу олімпіади. Усередині його силуету було вмонтовано маленькі лампочки, які засвічувалися під час виступу ансамблю. 

Ікона стилю 70-х

Костюми за ескізами Алли Дутковської шили не лише на Буковині, а й у Львові, Києві, Сімферополі, Ризі. Більшість її задумів утілювала відома буковинська майстриня Ольга Курик разом зі своїм колективом. Адже сценічне вбрання за моделями Дутковської вимагало надзвичайної точності й майстерності — особливо тоді, коли йшлося про ручну вишивку. Втім, і сам ескіз, за словами Алли Борисівни, народжувався непросто. «Ти вивчаєш репертуар співака, спостерігаєш за його темпераментом, поведінкою, зауважуєш особливості зовнішнього вигляду», — зізнавалася вона.

Паралельно з роботою над сценічними образами багато років Алла Дутковська викладала у Чернівецькій художній школі. Чимало її учнів стали лауреатами міжнародних виставок і конкурсів. Вихованки мріяли створювати повсякденний одяг і бачити свої імена на подіумах. Їхню наставницю, як вона не раз зізнавалася, це не приваблювало ніколи. Вона творила для сцени.

Алла Дутковська була на диво скромною людиною. У 1970-х роках, на піку популярності «Смерічки», про ансамбль писали десятки газет. Та вона завжди просила чоловіка, Левка Дутковського, за жодних обставин не згадувати її імені. Для неї важливішим за публічне визнання залишалося інше — щоб сцена говорила мовою культури, а костюм ставав її продовженням.

Про Аллу Дутковську пам’ятають. Передусім — у мистецьких колах. У 2022 році щомісячне американське видання Vogue Україна назвало нашу землячку «Іконою стилю 70-х». У публікації наголосили: Алла Дутковська сприяла зміні стереотипів української естради — як у музичному стилі, так і в художньому проєктуванні сценічного одягу.

Сьогодні мотиви етностилю активно використовують світові бренди — Chanel, Armani, Jean Paul Gaultier. Українська ж модельєрка-новаторка робила це ще півстоліття тому, задовго до того, як поєднання традиційного з модним стало трендом. Її сценічні костюми не наслідували час — вони його випереджали.

Саме тому спадщина Алли Дутковської залишається актуальною і сьогодні: як приклад того, як культура, мода й ідентичність можуть звучати в унісон.

Сподобалася наша стаття? Підтримайте нас донатом! Клікніть тут: https://base.monobank.ua/CYoctH131Vgrky#donate і зарахуйте будь-яку суму на каву авторкам, а ми під цю каву напишемо нові цікаві статті. Також нагадуємо, що ми є в інстаграмі й телеграмі. Дякуємо, що нас читаєте!