Перший дипломатичний “десант”: як видатні жінки представили Україну в Європі понад 100 років тому

авторка
Алла Швець
докторка філологічних наук,
провідна наукова співробітниця
Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України,
голова ГО СВОЯ.
Жіноча мережа освіти і розвитку

Сьогодні, коли ми говоримо про успіхи української жіночої делегації на цьогорічній конференції у Гданську, варто згадати подію, яка заклала фундамент нашої суб’єктності на міжнародній арені. 105 років тому українки здійснили у Відні те, що сьогодні ми назвали б першою міжнародною адвокаційною кампанією. І зробили це в час, коли Україна не мала власної державності, коли її території були окуповані й поділені, а українське питання дедалі легше було відсунути на периферію післявоєнної Європи.

У липні 1921 року до Відня прибула делегація з двадцяти українок. Для бездержавного народу це була виняткова присутність. Серед учасниць – відомі діячки і дипломатки: Валерія О’Коннор-Вілінська, Мілена Рудницька, Олена Залізняк, Харитя Кононенко, Івга Лоська, Блянка Баран, Марія Донцова, Оксана Храпко-Драгоманова, Надія Суровцова, Оксана Лотоцька, Олена Січинська та інші.

Українки прибули на Конґрес Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу, що відбувався у Відні впродовж 10-17 липня 1921 року. Ліга була впливовою транснаціональною організацією, яка об’єднувала активісток, інтелектуалок, реформаторок і політикинь з Європи та Америки. Вона була заснована 1915 року в Гаазі, співпрацювала з Лігою Націй і порушувала миротворчі питання, які формували міжнародний порядок після Першої світової війни.

Цій події передувала ретельна дипломатична робота. За пів року до Конгресу українки створили Українську секцію Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу, відтак обрали підготовчий комітет, який вів організаційну роботу, налагоджував зв’язки та подав меморандум до виконавчого комітету Ліги. 

Велику роль у цій підготовці відіграли віденська філія українського жіночого руху й австрійська секція Ліги. Саме підтримка австрійських союзниць допомогла українкам пройти шлях від контактів до інституційного визнання. Це один із найважливіших сюжетів цієї історії і свідчення того, що український жіночий рух не існував у міжнародному просторі ізольовано, а вмів шукати партнерок, вибудовувати контакти і входити в уже наявні міжнародні мережі.

До Відня їхали не просто делегатки, а українська команда з чіткою метою, власною позицією та підготовленими політичними аргументами.

Українки налагодили зв’язки з президенткою Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу Джейн Аддамс та її секретаркою Емілі Грін Балч – двома знаковими постатями міжнародного пацифістського руху, які згодом отримали Нобелівську премію миру. Перед відкриттям Конґресу голова української секції Валерія О’Коннор-Вілінська зустрілася із Джейн Аддамс. Декількох представниць української секції запросили також на засідання виконавчого комітету, де вони мали змогу пояснити ситуацію в Україні та представити діяльність українського жіночого руху.  6 липня 1921 року українську секцію офіційно прийняли до Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу. Кульмінацією став момент офіційного представлення української секції.

За повідомленням тогочасної преси, велика зала віденського Концертгаусу (Wiener Konzerthaus) вітала українських делегаток оваціями. Від імені української секції Оксана Храпко-Драгоманова виголосила французькою мовою подячну промову.

Серед 4 000 представників різних націй були також австрійські політики й міністри, представники преси, делегати українського уряду ЗУНР та УНР. Багатолюдне зібрання привітав також і другий президент Австрії Міхаель Гайніш. 

Для бездержавної нації це був не просто церемоніальний жест. Українська секція отримувала визнання та право постійної присутності в міжнародній організації, яка мала контакти з Лігою Націй і впливала на тогочасну дискусію про мир, кордони, права меншин та самовизначення народів.

Основна робота Конгресу тривала впродовж усього тижня. Пленарні засідання відбувалися у великій залі Музікферайну – Віденської філармонії. Після обіду працювали комісії. Увечері проходили відкриті зібрання, віча, дискусії та прийняття. Під час Конґресу обговорювали надзвичайно широке коло питань: шкільні підручники, міжнародне виховання, скасування тілесних покарань, культурне самоврядування, відносини з Лігою Націй, перегляд мирних договорів, права національних меншин і практичні способи мирного врегулювання політичних та соціальних конфліктів. 

На Конґресі українки представили два ключові реферати німецькою мовою. Надія Суровцова доповідала про «Міжнародне положення України», звернувши увагу на погроми та насильство на окупованих українських територіях. Вона також запропонувала створити спеціальну комісію для вивчення ситуації в Східній Європі. 

Блянка Баран у виступі «Українці і Союз Народів» говорила про права народів, які перебували під окупацією і закликала Лігу Націй направити спеціальну міжнародну місію на українські землі.

У звіті української секції Марія Донцова пояснювала, що двадцять делегаток прибули до Відня, аби здобути досвід для праці в країні, яка «палає війною». 

Під час роботи комісій також виступила Софія Дністрянська, обстоюючи право на розвиток українського шкільництва. Таким чином, наша делегація представила світові Україну не лише як територію війни, а як розвинену політичну та культурну спільноту.

По суті, українки вже 1921 року пропонували те, що сьогодні ми назвали б міжнародним моніторингом, місіями зі встановлення фактів, документуванням порушень і політичним тиском через міжнародні інституції.

Окрема частина дипломатичної роботи відбувалася також поза сесійною залою. Українських делегаток запрошували на офіційні прийняття у президента Австрії Міхаеля Гайніша, до Віденської ратуші, до Австрійського товариства Ліги Націй, до австрійської секції Ліги миру і свободи та інших міжнародних середовищ.

Українки також організували й два власні прийняття: офіційне – у помешканні Івги Лоської, і приватне – в Оксани Храпко-Драгоманової. На обох були представниці різних країн. У звіті про Конґрес прямо зазначалося, що там було зав’язано багато знайомств, які мали важливе значення для української справи й повинні були тривати надалі.

У час, коли держава не могла повноцінно говорити від свого імені, український жіночий рух створив власний канал міжнародного представництва. Він не замінив державну дипломатію, але став одним із небагатьох способів наполегливо утримувати Україну у міжнародному полі зору.

Після участі нашої делегації у цьогорічній конференції в Гданську ця спадкоємність відчувається особливо виразно. Між Віднем 1921-го і Гданськом 2026-го – 105 років. Проте методи, до яких вдавалися українки тоді, дивовижно впізнавані: входити в міжнародні мережі, шукати союзниць, формувати партнерства, бути присутніми в організаціях, де ухвалюють рішення, документувати злочини, говорити про війну без евфемізмів, вимагати відповідальності та не дозволяти українському питанню зникнути з порядку денного.

Це показово засвідчує, що міжнародне сестринство для українок 1921 року не було красивою метафорою, а важливим політичним ресурсом. Саме завдяки солідарності австрійських, американських, шведських та інших союзниць українки здобули доступ до міжнародної трибуни, щоби говорили про Україну – окуповану, позбавлену державності, але з власним голосом.

Тому Відень 1921 року – це важлива подія в історії українського жіночого руху й голосне нагадування про те, що українська жіноча міжнародна адвокація має тривалий досвід і тяглу традицію. І що сьогоднішня робота українок у Гданську та на інших міжнародних майданчиках – це потужне її продовження.