"Мова речей"

«Вже шість років як волею випадку я опинилася в Англії. Якщо, звичайно, історію любові можна назвати випадком. З майбутнім чоловіком ми знайшлись на платформі  для знайомств. Він жив на острові, про який я ні дня не мріяла. Але що ж, подумалося тоді, яка різниця де писати тексти і малювати ілюстрації, головне, що кохана людина поруч. Все виявилось зовсім не так як я собі уявляла…».

Власне, остання фраза — з книги «Мова речей» Христини Лукащук дуже дослівно й реалістично передає її реальність тут, за кордоном. «Мушу теж визнати, коли за якийсь час перечитала текст, то зі здивуванням усвідомила, то в ньому така кількість любові, котра здатна перекрити все. Інше питання — чи це потрібно?», — ділиться письменниця в інтерв’ю «Українкам» з нагоди виходу повісті і зізнається у кількох важливих речах, які зрозуміла про життя в еміграції…

Завдяки ізольованості мала час і можливість довідатися про те, ким є насправді. Ким є ті, хто були чи лишилися

«…Зрозуміла, що втомилася. Що вже б нікуди не йшла. Що мені потрібно відновитися, бо ще трошки і я перестану чути себе. Не чути себе — страшно. Особливо, коли живеш собі, не чуєш, не чуєш і раптом — бац, почув. І все. Світ змінився. Життя змінилося. Тепер ти не розумієш, як жила пів життя і не чула себе. А навіть як чула — не слухала…»

Еміграція не для мене

«…Нині зі своїми знаннями і досвідом, другий раз на таке б не погодилася. Чи є інші варіанти? Не знаю. Що б вибрала — самотність чи нове життя в новій країні? Не знаю. Те і те – травматичне. Вибирати менше зло – мало конструктивно…»

Цілковита відсутність спонтанності руйнує

«…Я з  тих, хто відчує, що, коли можна в якийсь спосіб потішити іншого, готова робити це знову і знову. Але також за останніх шість років на острові, відловила, що тут цього робити не можна. Тут нема як вдома – відчула імпульс, зробила приємність, всі потішитися і… забули. Тут так не працює. Тут приємність мусить бути віддячена. Кожна. Завжди. І тоді це вже не приємність а обовʼязок. Ритуал…»

Англійці не такі щасливі, як хочуть видаватися

Свій біль маскують чи проживають завдяки лише їм властивому гуморі. Англійському гуморі. «…Недавно ото второпала, що їхнє «о, то ти смарт» звучить не так, як собі думала, типу «о, то ти розумна». Ні, воно звучить приблизно як «о, то ти хитровимахана». Це я так мʼяко, щоб не висловитись надто грубо…».

Пережити еміграцію – тотожно пережити стихійний катаклізм, і це не літературне перебільшення

«…І нема значення, що коло тебе любляча людина, що ти облаштувала свою кухню по-свому, що в тебе є улюблене горнятко і затишна постіль. Нічого немає значення. Має значення, що ти тут без коріння. Візьми пересади доросле дерево в інше місце. Шанси, що прийдеться і забуяє мізерні…»

«Мова речей» – це повість без прикрас, без нарікань, без оцінювання. Лише спроба вкотре через слово, через письмо усвідомити, що насправді відбувається. Спроба серед отого всього віднайти себе, справжню. Вернути чи віднайти ґрунт, сенс і бажання жити далі. Книга вже доступна на сайті Yakaboo.