Фотографка Катя Москалюк та її щемливі проєкти про вдів захисників, волонтерів, переселенців

Про Катю Москалюк ми дізналися із соцмережі – побачили її фотопроєкт “Наодинці” про дружин, які втратили чоловіків на війні і залишили на згадку про коханих щось символічне – кулон, тату… Проєкт дуже зворушливий, в кожному фото – щемливі історії жіночих почуттів. Така тонка робота та й сама ідея викликають захоплення, повагу і бажання познайомитися з авторкою, а заодно розпитати і про фотопроєкти, і про неї саму…

Катя – журналістка і документальна фотографка зі Львова. Ще в школі вона вирішила, що стане журналісткою. Але зваживши, все ж вступила не на журналістику (видавалося, що туди доволі складно потрапити), а на географічний факультет. Тут теж було цікаво: експедиції, подорожі, робота з людьми.

Після закінчення Катя пішла ще й в аспірантуру, захистила дисертацію. Згодом народилася донька, і в декретній відпустці з’явилася можливість глянути на себе трохи збоку. «Я зрозуміла, що хочу спробувати інше в професії, таки вивчитися на журналістку, – розповідає вона. – Найперше нагуглила Школу журналістики Українського католицького університету, туди й вступила і два роки вчилася на магістерській програмі, поки донька ходила в садочок».

Коли донька пішла у школу, Катя пішла на роботу – це було у 2018-му. Що ж до фотографії, то з нею Катя, власне, зростала: її прадід був фотографом і художником і мав ще оту дерев’яну камеру, в яку вставлялися скляні пластини, бабуся – архітекторкою, тато теж завжди захоплювався фотографією, хоча й працював інженером. Катя починала з плівкової «Практики», відвідувала фотокурси.

Катю, розкажіть, чим ви займалися до війни і з її початком?

До повномасштабного вторгнення я також працювала з так званими вразливими темами – фотографувала та записувала історії родин, які виховують дітей з інвалідністю, спілкувалася з людьми із вадами зору, створювала фотоісторії про будинки підтриманого проживання тощо.

З 24 лютого до усіх цих тем додалася, відповідно, ще й тема війни. Я фотографую війну з другого її дня. Ми з родиною прийняли рішення залишитися у Львові та нікуди не виїжджати. Тож я почала знімати й записувати історії. Я знімала вокзали, шелтери, волонтерів. Пізніше записувала історії людей з деокупованих територій – була на Київщині, Чернігівщині, Харківщині. Зараз багато мандрую Україною й документую все те, що відбувається.

Ви фотографуєте для себе чи на замовлення і найперше працюєте як журналістка чи як фотографка?

Я працюю як фрілансерка: або отримую завдання від редакцій, або сама пропоную якісь теми. Я поєдную те й інше: можу й записати історію, і зняти до неї фото.

Як народжуються ідеї ваших проєктів?

Це як ниточка, коли починаєте розмотувати клубок, й одне на одне нанизується. Зазвичай це так: я кудись поїду, зустріну цікавих людей, вони мені про когось розкажуть… Так ці теми самі мене й знаходять. Також я працюю як журналістка для ЮНІСЕФ, співпрацюю з різними медіа: «Медіа великих історій», «Заборона».

Всі ваші теми – чутливі. Як ви це сприймаєте й переживаєте?

Я люблю свою роботу, люблю людей, люблю з ними спілкуватися. Я знаю, що мені треба записати історію людини, сфотографувати її, дати можливість їй виговоритися. Тож під час роботи я найперше концентруюся на тому, що потрібно, аби зробити її якнайкраще. І тільки коли вже залишаюся наодинці з диктофонним записом та фото, можу дозволити собі більше якихось рефлексій.

Ваші фотозйомки одразу викристалізовуються як тематичні проєкти?

Якщо говорити про війну, то спершу я знімала багато всього, бо хотілося зафіксувати буквально кожен день, і я бачила, що це цікаво й потрібно людям.

Потім все це стало формуватися в окремі теми. У мене вийшов проєкт про мешканців модульних містечок у Львові – минулого літа я постійно їх фотографувала. Вийшов проєкт «Місто дітей», проєкт «Робота над прикриттям» про волонтерів, які плели маскувальні сітки. Це була рандомна зйомка, тоді багато людей цим займалися, щоб допомогти армії й самим собі – це такий медитативний процес, який дозволяє трохи заспокоїтися.

Також я знімала у Львові багато поховань військових. Це доволі складна тема – не уявляла, що колись таке зніматиму. У мене навіть був випадок, коли людина, побачивши мої фото, звернулася, щоб я зняла чин похорону її батька.

Ви присвятили окремий проєкт дружинам загиблих військових. Він дуже чіпляє. Як прийшла така ідея, як знайшли цих жінок?

Якось я знімала чин поховання військових. На цвинтарі родичам загиблого за традицією дякують і передають прапор. Його забирає дружина, донька, син. Це дуже щемливо: коли людина замість свого рідного обіймає прапор. І в один з таких моментів дружина чи донька військового, яка стояла з прапором, мовила: оце й усе? Мене це вразило. Виникла ідея поспілкуватися з родичами загиблих воїнів, щоб вони розповіли: хто були ці люди, що вони робили, що любили, про що мріяли. Адже важливо, щоб люди не перетворювалися в цифри, важливо олюднювати ці втрати.

Думки матеріальні – невдовзі шеф-редакторка Платформи пам’яті «Меморіал» Настя Абрамець запропонувала мені зробити проєкт «Наодинці». Це було минулої осені, однак тоді не вийшло, вийшло зараз, коли пройшло трохи часу, і дружини загиблих воїнів вже могли про це говорити.

Навесні я також отримала грант від організації Ukrainian Warchive – її створили фоторедактори провідних українських медіа, щоб підтримувати фотографів, які працюють з темою війни. Ми обговорили концепцію, й мені дуже допомогли з візуальною частиною: що має бути на цих кадрах, аби вони передавали стан жінок. Мені допомогли з контактами дівчат – було п’ять історій жінок з п’яти міст України: Львів, Дніпро, Київ, Харків, Одеса.

Після зйомки Платформа пам’яті «Меморіал» допомогла з публікацією історій жінок загиблих військових у медіа та організувала у кожному з п’яти згаданих міст фотовиставки.

Можливо, хтось із героїнь особливо запав у душу? 

Всі історії – особливі. У кожної жінки вона своя, вони дуже різні. Але водночас біль – однаковий. Вони всі говорять про те, що час не лікує, просто трохи все притлумлює. Ти вчишся з цим жити. Всі ці історії й жінки дуже чуттєві для мене, я не можу виокремити когось. Я спілкувалася з кожною і після зйомки. Починаючи проєкт, я ставила собі питання: для чого це потрібно мені і тим дівчатам?

Найважливіше, що для жінок це ще одна можливість згадати чоловіка, розповісти про нього, тобто залишити пам’ять. Завдяки цьому проєкту вони не почуваються наодинці зі своїм горем.

Що запам’яталося загалом цікавого зі зйомок за цей рік? 

Найголовніше, що у нас в Україні живуть чудові люди. Тиждень тому я приїхала з Харківщини, була в селі Вернипілля поблизу Ізюма. Через це село пройшов фронт (хоча в окупації вони не були), відповідно, не залишилось жодної вцілілої будівлі. В селі жило близько 800 людей. Як тільки стало можливо повертатися в свої домівки, мешканці приїхали фактично на згарища, людей 100. Там вони й перезимували, хоча електрики нема, бо всі комунікації знищені, і відновити поки що ніяк – територія навкруги замінована. Тим не менш, вони відбудували, що могли, і зараз садять там квіти. Уявіть собі вулицю: прошиті уламками паркани, понівечені хати із затягнутими плівкою вікнами – і квіти… Тут все одно буяє життя, ростуть квіти. Настільки сильною є тяглість людей до своєї землі, свого коріння.

У вас на сторінці Інстаграм всі дописи англійською. Це для того, щоб максимально більшій кількості людей донести ці меседжі?

Так, звісно. З 24 лютого 2022 року виник великий інтерес до того, що відбувається в Україні, і щоб мати змогу розповідати про це широкій авдиторії, я вирішила задіяти англійську, мову міжнародного спілкування. Це потрібно, щоб люди розуміли, що тут у нас, і розуміли контекст, бо до кожного фото у мене розширений підпис. І це працює – мої роботи поширюються, мене запрошують до співпраці міжнародні організації. Мої фото вже були представлені на міжнародних виставках в Україні, США, Великобританії, Данії, Японії, Гонконзі, Кіпрі, Вірменії та інших.

Про що ви мрієте і що зробите найперше після війни і нашої перемоги?

Мені здається, що питання «після війни» буде ще стояти ще довго, бо з цими наслідками ми ще житимемо довго у травмованому суспільстві… Але вірю, що зможемо це якось пережити, адже все, що має початок, має і свій кінець. Вірю, що це закінчиться нашою перемогою, хоча вона й дається дуже великою ціною. Війна – це взагалі страшне. Якщо взяти мою родину, за сто років не було жодного покоління, яке б не знало війни або її наслідків: прадіди – перша світова, діди – діти війни, а зараз мої батьки й дитина теж живуть під час війни. Хотілося б, щоб нарешті було інакше.

А про що мрієте як фотограф, фоторепортер?

Дуже хочу зняти фоторепортаж про українську станцію «Академік Вернадський» в Антарктиді. Загалом я дуже люблю подорожувати з родиною, ми були і на Шрі-Ланці, і в Домінікані. Але зараз хочу подорожувати виключно Україною. Для мене важливо працювати з темами, пов’язаними з війною, висвітлювати те, що відбувається. Я повністю занурена у це і не уявляю, що могла б займатися іншим. Але вірю, що прийде той час, коли мені знову захочеться у подорож…