Картина “Маки цвітуть”, Михайло Беркос. 1905 рік

Український режисер Олександр Довженко писав про хату так: «Опишу її неповторну зовнішність, привітну й веселу, часом сумну, молоду й стареньку вдовицю, чепурну і уважну, журливу і ніколи не горду», з твору «Земля».

Українці здавна ставилися до хати, як до живої. В ній дотримувалися правил розташування певних предметів, вірили у сакральні місця. Саме їх оберігала українська господиня. У першу чергу, звісно, поріг – головне сакральне місце в нашому домі, символ переходу між світами. Окрім нього особливу увагу та перестороги жінки приділяли ще п’ятьом місцям…

МАТІНКА-ПІЧ

Перше місце — піч, цегляна чи глиняна. Звичайно знаходилася біля входу, справа чи зліва. В народному світогляді хатнє начиння також вважалося оберегом. Піч та вогонь, котрий в ній розводили, були символом дому,  освоєного простору на противагу умовному хаосу за межами двору. 

Піч уособлювала материнське начало у праукраїнців: вона, як мати, вигрівала, зцілювала малечу чи немічних стареньких. То була домашня святиня. Тому коло вогнища не лихословили, не сварилися. У вогонь не плювали та не спалювали щось нечисте. За цим мала слідкувати хазяйка та вчити малечу. Також молодиці стежили, аби заслінка печі була завжди закритою: «щоб вороги по селу рота не розтуляли».

Щосуботи піч підмазували, підбілювали. Прикрашали візерунками, які були як прикрасою житла, так і захистом. На ніч залишали горнятко з водою й поліно: «щоб печі було що їсти й пити». Ставлення до печі як до живої істоти перейшло у цікавий звичай — в ніч між Маланкою й Василем піч «виходила заміж». Тому, раніше зготувавши кутю й все потрібне, піч добу не розпалювали, не можна було на ній сидіти та спати. Бо піч у танок не піде!

Що на зараз. Як оберіг, можна поставити в кухні міні-піч декоративну: макет, іграшка. Чи вибрати стильний підсвічник-пічку, який осяє кімнату живим вогнем у будь-який час

Картина “Свати”, Микола Пимоненко, 1882 рік
СВЯТИЙ КУТ

Друге місце — «святий кут», «красний кут» або покуть. Він знаходився по діагоналі від печі. Він виконував роль своєрідного домашнього вівтаря. У ньому розміщали образи, прикриті рушниками, свячені гілочки верби, лікувальне зілля, святу воду й подібне. Українська газдиня мала стежити за станом рушників, напередодні великих свят їх міняли на чисті або нові. Також покуть прикрашали колосками, після обжинок ставили там дідуха, на Різдво — кутю, а на Паску клали за ікони свячену крашанку — для захисту й добробуту. Особливо пильнували, аби на покуть не влізли кішка чи жаба.

Що на зараз. Будь-який куточок у вашому домі, де є милі серцю фото, малюнки, дрібнички, де ви любите думати, творити, мріяти — це покуть сучасності, яку облаштовують  за власними вподобаннями.

Читайте також:

ДИТЯЧИЙ ЧАС

Третє місце, яке оберігала українська жінка, — колиска. Її зазвичай робили округлою, так як ототожнювали з материнським лоном. Сама ця форма вже слугувала оберегом. Для виготовлення люльки обирали клен, калину, ясен, горіх, ліщину, ще — дуб, вербу, явір.

Готуючись до материнства, крім звичайного дитячого «приданого», жінка робила спеціальну лялечку-мотанку. І, потім, після народження дитини, цей оберіг клала в колиску. Також додавала зілля: чебрець, м’яту, листя дуба – на здоров’я та вроду малюку.

На Полтавщині можна відзначити дещо смішний давній звичай вкладати у колиску кота, щоб він перебрав все непотрібне на себе. Тварину колихали, примовляючи: «Як на кота муркота — так на дитину дрімота». Потім котика виймали, колиску застеляли й клали туди немовля. Найголовніше мати слідкувала за тим, аби не гойдали порожню колиску. Її взагалі намагалися не залишати порожньою: вийнявши дитину, клали дві ложки чи ніж, іграшку. Зазвичай для всіх дітей була одна сімейна люлька, міняли тільки попінки — підшивну тканину. Непотрібну колиску виносили на горище. Її не дозволялося спалити чи розбити. 

Що на зараз. Окрім речей, які сама жінка визначає оберегом для свого малятка, можна започаткувати власну традицію.

Можна виготовити для хлопчика матрасик, набитий соломою житньою, а для дівчинки — пшеничною. Це уособлення гармонійного чоловічого й жіночого начала

Картина “Мама йде”, Іван Їжакевич, 1898 рік
ДІЖА ДУЖА

Четверте місце особливої уваги господинь у давнину — пікна діжа: діжа, щоб пекти, для тіста. У кожній сільській хаті був непорушний звичай: як тільки родина заселяла нове житло, у ньому обов’язково мали бути піч, стіл і пікна діжа. Її навіть першою заносили до хати, кажучи: «Як у сій діжі повно хліба, дай Господи, щоб так повно було у сій хаті». Діжу ніколи не позичали й не брали у сусідів. Тобто, діжа не мала покидати хату, щоб та не осиротіла. Але раз на рік цей сакральний посуд таки мав волю: зазвичай діжу не мили, тільки вишкрібали ножем. Проте вдосвіта на Чистий четвер діжку вимивали, випарювали, витрали віхтем із соломи, приказуючи: «Діжа, діжа, треба тобі віхтя й ножа». А тоді ще й убирали: покривали віко (кришку) чистою тканиною, обв”язували червоною крайкою. Зверху клали кусничок хліба, дрібку солі. І вже після виносили на висоту, на сонце, щоб діжа благословилась або «пішла сповідатися». Якщо до хліба та солі додавали ще гроші, то діжа йшла торгувати. За язичницьких часів хліб, сіль, монети були жертвою діжі, щоб лад панував у домі.

Що на зараз. Оберіть для себе гарну діжечку для борошна, декоративні діжечки для спецій або меду. Вийде схожий оберег для кухні, оригінальний і більш зручний.

Читайте також:

ЧАРІВНА СКРИНЯ

П”яте місце — місце, де стоїть скриня. Це був не тільки предмет для зберігання речей, це була частина минулого, «чужого» життя жінки до заміжжя. Образно це був портал з іншої реальності, священа річ. Тому навіть свекруха не могла відкрити скриню своєї невістки — так було заведено, це був спадок жінки.

Що на зараз. Класична скринька з прикрасами, сімейними цінностями. У кожного це своє. Завжди доречно пам’ятати та дбати про ті місця в оселі, які мають особливе значення саме для вас. Тоді таке місце стане унікальним оберегом для конкретної жінки та її родини.