Традиційний український розпис – це не лише петриківський. Це ще й самчиківський, косівський та яворівський. Про перший чули майже всі, але – впевнені – мало хто знає його історію, хоча б коротеньку, а їй навіть у Вікіпедії присвячена величезна стаття. Про інші три розписи знають здебільшого лише мешканці Волині, Львівщини та Закарпаття, хоча ці різновиди декоративно-ужиткового мистецтва заслуговують такої ж популярності як петриківський. А краще, щоб як принти Burberry чи орнаменти Hermès. А щоб так і сталося, нумо вивчати українські розписи та популяризувати!


Петриківський розпис

Розлогі малюнки квітів та рослин, насичених кольорів та фантастичних форм

Приклад петриківського розпису, фото з відкритих джерел

Найвідоміший, найпоширеніший і найдавніший український розпис, який у 2013 навіть внесли до нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО та України. Він дійсно вартий того: фантастичні, небувалих форм квіти та рослини, яскрава, насичена палітра – усе це створює неймовірне, казкове враження.

Традиційно розпис виконується на білому тлі, малюнок розгорнутий по всій площині, але весь мотив обігрується навколо одного або кількох квіток чи бутонів. Деталі малюються одним мазком, причому є десяток видів, наприклад: «гребінець», «зернятко», «горішок». Деякі майстри малюють просто пальцем.

Коли саме сформувалися традиції петриківського розпису, точних відомостей немає. Про нього, як про окремий вид народного мистецтва, почали говорити лише у 1910-х роках, коли український етнограф, колекціонер української старовини, меценат, науковець Дмитро Яворницький звернув увагу на народне малярство у селі Петриківка, що на Дніпровщині. Тут ще з XVIII століття розмальовували стіни хатин, побутові речі, посуд. Сама техніка, на думку етнографів, з’явилася з поєднання розписів, які робили козаки й переселенці з Полтавщини, Слобожанщини та Поділля.

Дмитро Яворницький, вражений «петриківкою», доручив знайомій художниці перемалювати ці розписи

Приклад петриківського розпису, фото з відкритих джерел

У 1913 році він влаштував у Петербурзі виставку відтворених орнаментів. Цю дату і вважають першою згадкою про петриківський розпис як про вид народно-декоративного мистецтва.

Відтоді увага до нього і популярність лише зростали: у 1913-1936 роках проводяться виставки, відкриваються школи розпису, видаються альбоми. «Петриківка» стала своєрідною візитівкою України і в совєтські часи. Це був один з небагатьох дозволених владою «символів» УРСР. Не припинялися виставки петриківських майстрів, їх залучали до створення промислових орнаментів, створили навіть Фабрику петриківського розпису тощо.

Провідне місце петриківський розпис зайняв і в культурі незалежної України. Відкрився Центр народного мистецтва «Петриківка», «Укрпошта» випускає поштові марки з репродукціями петриківського розпису, проводиться фестиваль народної творчості «Петриківський дивоцвіт», а в 2016 році Нацбанк увів у обіг дві пам’ятні монети «Петриківський розпис».


Самчиківський розпис

Сюжетний, великий «зубчастий» малюнок, схожий на гобеленовий

Приклад самчиківського розпису, фото з відкритих джерел

Скорочено самчиківка з’явилася на межі Волині та Поділля: у місцевих селищах теж була давня традиція розмальовувати хати рослинними візерунками, як і у Петриківці. Особливою майстерністю та художністю славилося село Самчики Старокостянтинівського району Хмельницької області, звідси й назва розпису. Тут малюнки були не лише окрасою оселі, а й оберегом. Вважалося, що чим гарніше розмальована хата, тим краща господиня. А ще за малюнками розпізнавали, чи є у хаті «дівка до видання».

З приходом совєцької влади самчиківський розпис, на відміну від петриківського, майже зник.

Відновив розпис вже у 1960-их роках український етнограф Олександр Пажимський. Але це не сильно допомогло його зберегти у подальшому

Приклад самчиківського розпису, фото з відкритих джерел

На початку 2000-х років в Україні залишилося лише 4 майстри самчиківського розпису, а інтерес до нього проявляли лише кілька етнографів та українознавців.

На щастя, у 2016 році об’єднання митців UAMAZE ініціювало проєкт «Нове Життя Самчиківського розпису». Вони влаштовували майстер-класи, розписали у Самчиках будинки, паркани, школу, сільраду, автобусні зупинки і організували арттури до села. Завдяки цьому розпис не зник, а й увійшов у моду: зараз його відтворюють і в одязі, і в декорі.


Косівський розпис

Малюнок у стилі народного примітивізму у впізнаваній колористиці

Приклад косівського розпису, фото з відкритих джерел

Цей вид розпису отримав назву від містечка Косів на Івано-Франківщині і походить з техніки ритування – особливого способу декорування гуцульської кераміки. Виріб спершу обпалюють, потім розписують, покривають прозорою глазур’ю і випікають знову. Ця традиція оформилася ще в XVIII-XIX століттях. З того часу незмінними залишаються й особливості косівського розпису. Зазвичай це обмежена кількість кольорів: білий, зелений, різні відтінки охри, подекуди синій.

Основні мотиви – рослинні орнаменти, звірі, птахи, жанрові сценки з народного життя, героями яких були пастухи і мисливці, музиканти та листоноші

Приклад косівського розпису, фото з відкритих джерел

Косівський розпис впізнаваний завдяки особливому колориту і графічним мотивам. На Гуцульщині так оформляють передусім посуд, найчастіше кружки-кухлі, миски, глечики, а також свічники, свистульки, глиняні іграшки.

Косівському розпису поталанило: він зберігся до наших днів і залишається вживаним не лише на карпатських сувенірах, а й на побутових речах сучасних закарпатців.


Яворівський розпис

Сюжетні й флористичні мотиви, насичені кольорові поєднання

Приклад яворівського розпису, фото з відкритих джерел

Цей розпис виник теж у XVIII столітті, але на території сучасного Яворівського району Львівської області. У той час тут зосереджувалися кращі майстри з обробки дерева. Їхні вироби мали величезний попит, але найбільше цінувалися місцеві скрині. З їх прикрашання й почався яворівський розпис.

Як зазначає проєкт «Скарби України», скрині з сосни покривали фарбою цеглястого кольору, створюючи фон для розпису, а у скринях з липи залишали фактуру чистого дерева. Передня стінка композиційно ділилася на три однакові частини. Центральна обводилась рамкою й розмальовувалась у зелений колір, а бокові – в цегляний.

На зеленому тлі зображувався вазон з квітками або зірочками. Розпис передньої стінки повторювали на кришці

Сучасний приклад яворівської срині, фото з відкритих джерел

Бокові стінки після накладання фарби зразу ж продряпували дерев’яним гребінцем, утворювалась красива, хвиляста поверхня.

У XX столітті яворівський розпис дещо змінився. На передній стінці та на кришці скрині з’явилися квіткові мотиви в чотирикутниках з вигнутими або опуклими сторонами. Доповнилися й кольорові поєднання: коричневий і вишневий з жовтим, білим або червоним, оранжево-коричневий фон з холодним зеленим.

Ці особливості й стали основою косівського розпису. Згодом ним розмальовували й забавки, начиння, інші меблі. Нині впізнавані орнаменти є на вазочках, грибочках, яєчках, дощечках, лопатках, ложках – сувенірах Львівщини.