Цікаві факти про білизну, яку носили українки в давнину

Цікаві факти про білизну українок зібрала Олександра Сторчай, старший науковий співробітник НЦНК Музею Івана Гончара разом з журналом Vogue.ua для лекторію з історії традиційного вбрання, що зараз проходить у музеї. До речі, лекторії дуже цікаві, різнотемні – самі відвідали і всім радимо.

Так от, перша лекція була присвячена саме старовинній білизні. Роздивляючись зібрану в музеї колекцію, датовану ще XIX-ХХ сторіччями, яку спеціально сфотографувала фотограф Юлія Остроушко, піймали себе на думці, що й зараз би спокійно одягнули всі ці гаптовані сорочки та трусики. Втім, у часи наших прапрабабусь ці речі називали зовсім інакше.

«Платтє» не сукня

Цим словом позначали спідню сорочку, пошиту з фабричної бавовняної тканини. З’явитись лише в ній на вулиці мало б ефект, схожий з появою в публічному просторі лише в трусах та бюстгальтері.

Спідня сорочка

Її прикрашали рослинним та геометричним орнаментами, які зустрічалися у верхньому одязі. Спеціальних візерунків для неї не вигадували.

Замість трусиків

Їхню роль виконувала нижня частина сорочки від поясу до поділок – підтичка. Вона обов’язково прикривалась поясним вбранням. Панталони та міні-панталони, що в Європі відомі ще з кінця ХІХ ст., у нас з’явилися лише на початку ХХ сторіччя.

Замість бюстгалтерів

Українки в старовину носили різновид корсету – плечовий одяг, що в різних регіонах відомий під назвами «нагрудник», «станик», «лейбик», «кабат». Короткий крій (лінія талії майже завжди завищена) та цупка підкладка з домотканого полотна прекрасно справлялися з завданням корсета – піднімали груди і оформляли жіночу фігуру.

Прання та відбілювання білизни було тривалим процесом. Головним інгредієнтом був попіл. Білизну золили (заливали гарячою водою та додавали подрібнений попіл) в бочці без дна, яку називали «жлукто». Описали цей цікавий процес тут – Як прати без порошку.