інтерв’ю

---

АЛЕВТИНА
КАХІДЗЕ
художниця

про свободу творчості,
феміністські проєкти,
щоденник війни, дорослий сад
і приватну резиденцію
для митців у садибі під Києвом

«Коли відбуваються такі пертурбації, як зараз, залишається тільки справжнє мистецтво, а несправжнє перестає існувати»

---

розмовляла Вікторія Шапаренко

«Українська феміністська художниця, перформансистка, медіа-художниця, кураторка та садівниця» – так презентує Алевтину Кахідзе Вікіпедія. Сама ж Алевтина розповідає про себе дуже просто: «Я художниця, майже 20 років займаюся візуальною практикою».

Вона народилася у Жданівці, зараз живе під Києвом. Має дві освіти – мистецьку й технічну. Родина Алевтини не дуже хотіла, щоб вона була художницею, точніше, не розуміла до кінця, як можна цим заробляти. Спершу мисткиня закінчила будівельну академію (ДІСІ), потім вступила в НАОМА в Києві, через два роки розчарувалася в освіті, але довчилася. Водночас шукала, де можна вчитися інакше, і так закінчила ще мистецьку академію Jan Van Eyck в Нідерландах. У 2006 році повернулася назад в Україну і з того часу тут живе й працює.

Алевтина давно малює те, що хоче, і попри упередження родини, дійсно цим заробляє. Її малюнки прості, як вона сама, але зачіпають до самих глибин. Нещодавно вона стала переможницею премії Women in Arts. The Resistance у номінації «Жінки у візуальному мистецтві» – за ініціювання проєктів, що привертають увагу до ситуації в Україні.

Алевтино, як ви стали художницею? Малювали з дитинства?  

Знаєте, я зараз викладаю дітям, і певна, що це такий радянський міф, що є діти, які малюють, а інші – ні. Коли я приходжу до когось у гості, мені обов’язково приносять малюнки дитини, щоб я подивилась і сказала: о, це талант (або його нема). Насправді ж усі діти малюють. Це просто нормально – малювати.

Деякі діти кажуть, що хочуть бути художниками, і я була такою дитиною. Але в срср вважалися художниками ті, хто був авторизований державою через спілки художників. А інших називали аматорами. Тому в суспільства є ця схильність бути авторизованим кимось. Я змалку малювала дуже просто і зараз не дуже змінила спосіб, у який малюю. У моїй спальні висить мій малюнок, написаний у 13 років, і це ілюстрація до Кліфорда Саймака «Все живе – трава».

Хоча я й не стала ілюстраторкою, час від часу займаюся ілюстрацією та візуалізацією й заробляю цим. Водночас ніколи цього не роблю, якщо мені не цікаво те, ще я ілюструю.

У дитинстві я закінчила дитячу художню школу, яка була в Єнакієво, звідки родом Янукович. Навчання у ній вимагало багато зусиль з мого боку, бо туди треба було їздити із моєї Жданівки. В школі швидко розчарувалась і часто не приходила на заняття. Нещодавно я знайшла свій табель звідти й виставила його в Берліні разом із малюнками про заочний вирок Януковичу – за те, що він звертався до путіна у 2014-му з вимогою ввести війська.

Ви ілюстрували багато проєктів жіночих ініціатив. Чому вам це цікаво, як обираєте, з ким працювати?

Таких проєктів дійсно було багато. Один з них – для київського офісу Amnesty International – візуалізація звіту щодо насилля над жінками й те, наскільки його стан змінився через війну. Мої перші феміністські проєкти з’явилися ще у 2003 році з проєктом «Очі мого чоловіка, як у Жанни Самарі».

У ньому я міркувала про те, що художники-чоловіки завжди малювали жінок, а жінкам кого малювати? І коли я вирішила виставити портрет свого чоловіка, це сприймалося як щось дуже феміністське. Хоча я до кінця цього не усвідомлювала – мала внутрішні відчуття, що хочу так зробити, але не мала теоретичної бази, як це обґрунтувати. І тільки коли потрапила в Нідерландську академію, змогла наздогнати теоретичні знання через дисципліну gender studies. Звідти у 2006 році повернулась, маючи більше знань і змогу порівняти ситуацію у нас і на Заході. У чомусь ми були попереду, що цікаво, і зараз ці проблеми західного фемінізму у зв’язку з війною особливо відчутні.

У 2006-му я зробила перфоманс «Тільки для чоловіків, або Суджений-ряджений, з’явись мені у дзеркалі». Це була реконструкція жіночого гадання у публічному просторі з правилом: чоловікам можна було зайти в простір, а жінкам – ні. І чоловіки, такі щасливі, побігли в цю кімнату. Я сиділа перед дзеркалом на стільці, а вони всі опинилися за моєю спиною у дзеркалі, і я мала «можливість нарешті обирати». Сиділа я дві години, і стільки чоловіків там переходило… Навіть дві жінки, обурені забороною, передяглися в чоловіків і прорвалися.

Пам’ятаю, журналісти питали, приходити їм чи ні, як це буде? Я, тоді ще молода художниця, сказала: у мене немає певності, як це буде. І вони не прийшли. Згодом ця робота стала історичною. Куратором виступив Єжи Онух, якому я попередньо розповіла про ідею. І це було геть рятівне рішення мати куратора – він вимкнув світло, і так закінчив мою роботу. Бо я сама не знала, як встати, коли всі йдуть і йдуть, а ти сидиш на цьому стільці… Але загалом було смішно, гарно і субверсійно. Я тоді за свій кошт зробила цей перформанс. На моєму сайті є кошторис, скільки я витратила. Це були такі часи, коли художники не мали бюджетів на свої ідеї і не отримували гонорари.

Як взагалі поєднуєте в собі питання мистецтва для заробітку і мистецтва задля ідеї чи задоволення, чи часто йдете на компроміси?

Скажу так: останні роки у мене нема цього питання, я роблю тільки те, що хочу. Але раніше так не було: я працювала і в рекламній агенції, і брала замовлення заради заробітку. Зараз я можу робити те, що хочу. Наприклад, ті малюнки, що я роблю про війну, мені, звісно, ніхто не замовляє, але я маю вільний час, щоб їх робити. Якби я десь працювала з 9 ранку до 18.00, напевно, не мала б часу на них. Можна зробити з цих малюнків виставку або розповісти про них за гонорар, можна продати або надати ліцензію – є багато всіляких форм прибутку, які я поєдную.

В кінці року я завжди дивлюся, де я більше заробляю, мені це цікаво. Але нема такого, щоб я робила і не любила це.

Я навіть робила серію про прибирання власного помешкання, як мені не хочеться його прибирати. І тоді це не так нудно було робити.

Дуже зворушує ваш проєкт про маму, Клубніку Андріївну. Як прийшла його ідея, чи одразу згодилася мама? Ви й могилу матері зробили як меморіал усім загиблим у російській окупації. Досі маєте сильний зв’язок?

Я б не сказала, що використовувала маму, я навіть ім’я їй вигадала, аби проєкт сприймався як художнє висловлення. Але згодом мене все одно питали: а що мама? Мовляв, як художниця я її експлуатую. І тоді я дала мамі все про цей проєкт: читай. І пішла гуляти з собакою. Як повернулася, вона сказала: дай мені все це у мою окуповану Жданівку (вони жила там постійно, лише час від часу приїздила до мене). Тож вона дала згоду. Єдине, що мамі не подобалося – публічність. Але бути героїнею моїх робіт для неї було важливим.

Вона перебувала в складній реальності, адже більшість її подруг були проросійськими, і постійно надавала мені розуміння цієї складності. Коли вона бачила, що я приділяю цьому так багато часу, так багато про це розповідаю, отже, стаю на її бік, звісно, вона не могла бути проти. Мама прожила в окупації 5 років. Я занурювалися у її переживання: «Коли роками поруч з кимось продаєш на ринку петрушку, а потім ця людина підтримує «республіку», а твоє життя летить коту під хвіст, це боляче!». Зараз і я серед своїх подруг маю тих, хто робить мені боляче.

На початку повномасштабного вторгнення ви опинилися не в окупації, але близько неї, й вели такий собі художній щоденник подій. Розкажіть про це.

В якомусь сенсі я потрапила в пастку маминого досвіду. Я знала, як проходила окупація в Жданівці, де жила моя мама, але, на жаль, це відрізнялося від того, що сталося тут, на Київщині. В Жданівці такого масового насилля й таких злочинів не було – не те, що ми побачили в Бучі, Ірпені, Бородянці…  Хоча, може, ми ще багато чого не знаємо, бо не маємо доступу до тих територій. Отож, я спиралася на мамин досвід у лютому 2022-го: думала, що буде щось подібне й тут. Оскільки я багато років писала про маму, для мене не було проблемою писати й про себе. Я знала, як діяти: трохи полякався, а потім робиш, що можеш. У якомусь сенсі це привілей: мати суб’єктність. Ось ти сидиш в підвалі через обстріли навколо і щось малюєш, а тобі дзвонять з французького Le Monde й беруть інтерв’ю. І ти відчуваєш, що на щось впливаєш.

Ви взяли участь у серіалі про українське мистецтво в умовах російського вторгнення. І доробили комікс росіянки Вікторії Ломаско для New Yorker, додавши свої коментарі. Про що б ще хотіли розповісти?

Для мене було природно поєднати російське вторгнення з інвазійними рослинами, тим більш, що я займалася цією темою останні 10 років. Інвазійні рослини ви у свій сад не візьмете. Але якщо ви підете на луг, то там їх побачите, хоча, може, й не будете знати, що ці «зайшлі» рослини домінують над місцевими і руйнують природну систему. І, так, я не могла втриматися, щоб не перемалювати слова російської художниці – я дала назву цій серії «Колективна сліпота».

Як, на ваш погляд, зміниться українське мистецтво у зв’язку з усім, що ми зараз переживаємо?

Коли відбуваються такі пертурбації,залишається тільки те мистецтво, яке не можеш не робити. До речі, мої сусіди, коли я малювала щоденник подій під Києвом, приходили, цікавилися. А якби я малювала не те, що з нами всіма відбувається (відступи, наступи, обстріли), а щось інше, вони б мене, напевно, не зрозуміли.

Розкажіть про вашу приватну резиденцію для художників та художниць у селі Музичі, яка працює понад десять років? Що вона значить для вас?

Усі митці, які побували у нас за ці роки, стали найкращими друзями України. І вони дуже хвилювалися за нас, коли почалося вторгнення. А я через них усі ці десять років вивчала світ. От я не була в Сінгапурі, але багато знаю про цю країну через резидента звідти, він багато розповідав про деколонізацію – як вона відбувалася там. Ми розуміли, наскільки у нас різні контексти: якщо говорити про нашу, українську ситуацію, й те, що було Сінгапурі.

У 2021 році у нас була художниця з Канади і теж говорила про колонізацію корінного населення Південної Америки. У 2022-му, цього літа, був японський фотограф, що вивчає Голодомор. Я й не думала, що хтось приїде під час повномасштабного вторгнення, наважиться. А виявилося, що є такі митці. 

А ваш сад? Ідея дорослого саду – саду, в який дуже мало втручається людина, дуже цікава. Які відкриття тут вас перестріли?

Коли ми переїхали за місто, це природно стало моєю розширеною практикою – як вирощувати рослини, так і споглядати за ними. Це важливо, адже рослини старіші за нас. І це тільки людина здатна так залежати від рослин і при цьому їх не бачити, не помічати. Мене це дивує. Адже якщо рослини припинять існувати, ми ж не зможемо ні їсти, ні дихати – нічого. І для мене це настільки ясно, що я не можу їх не вивчати. Я почала вивчати рослини без втручання садівника, це і є дорослий сад.

Але все ж таки я маю сад, тому що контролюю його зовсім небагато. Ми з нього їмо – це найперше. Також я його споглядаю. Дивитися, як рослина росте, це є природне відчуття спокою для людини.

Нещодавно ви отримали нагороду Women in Arts. Як взагалі ставитесь до нагород?

Коли ти отримав нагороду, це не значить, що ти найкращий, а твою діяльність хочуть підважити. Нагороди – це завжди про те, що суспільство каже: от сюди треба дивитися. Це про акценти – ми от з вами говоримо для жінок і про жінок, це дуже важливо. Думаю, зараз важливо говорити про жінок, тому що досі, на жаль, не все добре з цим.

Під час відеозверення на премії ви дуже легко сказали про те, що вам скоро 50. Це викликає велику повагу у нашому дещо ейджистському світі. Як ви ставитеся до віку загалом і до своїх 50 зокрема? Що зрозуміли про себе і вік?

Думаю, тут важливо сказати, чому жінки бояться віку – вони бояться старіння. Бояться стати не дуже привабливими, отже, звикли до того, що їх сприймають через зовнішність. Як об’єкт. Тому їх лякає вік. Звісно, я дбаю про себе, але найперше не про свою зовнішність, а про здоров’я. У мене нема відчуття, що все, що я можу дістати від життя, – через мою зовнішність.

Чи зіштовхувалися з ейджизмом і як реагували?

Так, зіштовхувалася. У мене є проєкт «44», зроблений шість років тому. Тоді мене постійно питали, чи є у мене діти, бо я вже старію: біжи, біжи, народжуй дітей. Це такий час, коли, на мою думку, тиск на жінок найбільший. І їм, мовляв, треба поспішати, навіть якщо вони не вирішили, чи хочуть дітей, бо потім буде пізно.

Але ж не всі жінки художниці. Що б ви побажали жінкам 50+ (у нас багато таких читачок) – як почуватися, поводитися, що собі дозволяти?

Є така фраза: кожна людина – художник (сказав її, на жаль, чоловік, а не жінка). Тож кожна з нас має ставитися до свого життя, як до мистецтва. Рефлексувати, в першу чергу. Якщо рефлексія є, це вже перший крок до того, щоб подивитися на себе. Не може бути мистецтва без внутрішнього діалогу. І я його бажаю всім. Неважливо, публічний він чи ні. У художника він публічний, в інших людей – внутрішній.

Що плануєте і про що мрієте?

Я хочу потрапити у Жданівку, побачити нарешті мамин будинок після дев’яти років війни (за ним зараз трохи приглядають сусіди). Мені цікаво, що там повиростало, що лишилося, а що вкрали. Які мамині троянди вціліли. Також хочу потрапити у спільноти Криму, де ми із Ґараж Ґенґ робили перформанси за 1,5 роки до анексії півострова.

Щодо планів: незважаючи на те, що треба якось вижити, залишаючись в Україні, все ж таки планую повернутися до ідей, які були відкладені через вторгнення. Я мала бути в Чорнобилі в 2022-му й вивчати, як там регенерується природа після радіонуклідного забруднення. Також я планую проєкт, який має змінювати ставлення до України глобального Півдня – величезна помилка, що ми не маємо тут солідарності.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Юлія Ваганова, директорка Музею Ханенків: інтерв’ю про роботу в умовах війни, обстріл і улюблене місце в домі шедеврів
• Ярослава Яцуба – ілюстраторка, яка зображає спротив українців
• Галичанка Софія Яблонська: перша в світі кінооператорка і «тревелблогерка»