9 років поруч з війною: історія Яни Следевської, яка до лютого жила в Авдіївці

Для пересічного громадянина цивілізованої держави та навіть для нас із вами таке ще донедавна звучало як дикість. Але є жінки, є цілі родини, які жили, працювали, народжували та ростили дітей – з початку війни на Донбасі. У кожної такої родини своя історія… Мене особисто зачепила історія Яни Следевської, з якою я познайомилася восени 2018 року під час поїздки до Авдіївки. 

Ця дівчина з вогняно-рудим волоссям вміє створити навколо себе доброзичливу атмосферу підтримки та заохочення, тому до неї й тягнуться люди – сусіди, друзі, волонтери. І всі отримують свою порцію сонячного тепла та настрою. Ось така жіноча чарівна магія. На межі війни.

Яна – мама трьох діточок. Коли почалася АТО у квітні 2014 року, її наймолодшій донечці Янусі було лише кілька днів, середньому сину Михайлу – 15 місяців.

Початок…

Чоловік Яни працював на «Коксохімі» – найбільшому заводі Європи. В один день безтурботне щастя родини було затьмарене впровадженням ДНР. Місто, в якому на той час мешкало близько тридцяти тисяч людей, обстрілювали, було небезпечно виходити на вулицю, подекуди зникали люди.

А головне, що більшість мешканців не розуміли, як діяти, як рятуватися від обстрілів, де ховатися, звідки обстрілюють. Яна з чоловікомкілька разів підіймалися на найвищу точку міста, щоб з’ясувати, звідки обстрілюють. Виявилося, що з боку Ясинуватої.

Від депресії та шоку Яну рятували діти. Молодша донечка народилася неспокійною, весь час плакала, потребувала уваги та турботи. Михайлик теж ще був маленький. «Не було часу хвилюватися, не було можливості переживати», – каже Яна. Кожен день проходив у турботі про малечу.

Життя в окупації

Спершу намагалася допомагати сусідам, люди були у паніці, багато з них – покинуті напризволяще й безпомічні. Родині Яни пощастило більше: їх маленький затишний будиночок знаходиться в тихому районі Авдіївки, де не було прильотів. 

Але не всім районам міста так пощастило. Ми пройшлися страшними спустошеними вулицями мікрорайону «Промка», що розташований найближче до Ясинуватої. Майже всі приватні, колись гарні та затишні оселі зруйновані, знищені, вигоріли. На напівзруйнованих парканах – дірки від куль.

Зруйноване місто

Усі роки війни місто зазнавало нищівних ударів. Тоді люди масово тікали звідти, а потім поверталися, коли життя потроху налагоджувалося. Народжували, ростили дітей, працювали, намагалися відновити місто. І все це за кілька кроків від небезпеки: у будь-який час могла знов початися стрілянина, вибухи. «Психіка людей за цей час дуже змінилася, вони почали сприймати війну якось філософськи, спокійніше. Вже знали, як та де ховатися. Люди дійсно звикають до всього», – зізнається Яна.

Під час поїздки до Авдіївки вразив мікрорайон під назвою «Хімік» – колись сучасний і гарний. З початку війни у 2014 році його постійно обстрілювали, а поля перед мікрорайоном мінували.

На своєму місці

Зустріч Яни з волонтеркою Аліною Косовською – знакова для обох. Вони стали одне для одної підтримкою та кращими подругами. А разом зробили багато корисних для міста справ.

Окрім допомоги постраждалим та створення меморіалу вони займалися виготовленням сувенірів з «металу війни» – із залишків снарядів. Продаж цих виробів дозволяв займатися благодійністю. Також дівчата організовували культурні заходи-ярмарки, концерти, виставки. Вони намагалися підтримувати в Авдіївці українську культуру та завжди твердо заявляли про свою громадянську позицію, не боячись казати правду. 

Символ незламності

Найбільш вражаюча будівля міста – славнозвісна «Розмальовка», майже знищений будинок на околиці міста. Австралійський художник Гвідо Ван Хелтен, автор славнозвісних муралів по всьому світу, намалював портрет місцевої вчительки. Добрі очі старенької жінки дивляться ніби з докором у бік… Донецького аеропорта. Портрет уособлює мужність та стійкість мешканців Авдіївки. Попри постійну загрозу, недостатню допомогу з боку благодійників вони все-таки  продовжували самотужки не тільки відновлювати улюблене місто, але й підтримувати українську культуру, дух міста. Саме така й родина Яни та Андрія – звичайна мужність у щоденному житті.

Жодного разу вони не хотіли покидати Авдіївку: «Ми почувалися тут на своєму місці, потрібними, ми бачили те, чого не бачили 90 відсотків населення Землі», – каже Яна. 

Велика війна

Вранці 24 лютого Андрій зателефонував зі зміни на «Коксохімі»: почалося. Вже бомбили Київ та околиці, Харків, інші міста. Яну, яка давно живе в умовах війни і розуміла, що відбувається, все одно охопила паніка. Усвідомлювала, що тепер місто можуть вщент знищити і повертатися вже буде нікуди. Разом з дітьми Яна та Андрій виїхали до Дніпра. Небайдужі люди допомогли влаштуватися. Яна продовжує волонтерити, виготовляє сувеніри та кожен день із сумом згадує улюблену Авдіївку. Новини звідти важкі. 

Нещодавно, в серпні, Яна й Андрій наважилися поїхати в рідне містечко за необхідними речами. Будиночку пощастило вцілити. Але взагалом місто повністю понівечене. Школа, де навчалися діти Яни, зруйнована, залишилися лише стіни. Інша школа перетворилася на купу цеглин. Жодна школа в місті не вціліла. Понищені дитячі садочки, адміністративні та житлові будівлі, все навколо. Деякі під’їзди будинків перетворилися на провалля.

Зараз в Авдіївці залишилося дві тисячі мешканців – з тридцяти тисяч, що жили там на початку 2022 року. Переважно старенькі та безпомічні люди, яким немає куди їхати. Яна мріє після перемоги повернутися в рідне містечко та відновлювати його. Вірить що Авдіївка знову житиме нормальним життям.

Дякуємо, що нас читаєте. Якщо ви маєте цікаву історію, героїню, публікацію, експертну думку і маєте бажання роповісти, поділитися з журналом «Українки», напишіть нам на пошту: vpasichnyk2007@ukr.net. У листі обов’язково вкажіть свої контакти та коротко інформацію про себе. Долучайтеся до спільноти українок!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• 15 днів під обстрілами Бучі: розповідь Наталії Ємеліної, яка пережила окупацію
• Ірина Язова – лікарка, що рятувала життя і приймала пологи в окупованій Бучі
• Альона Данілова – журналістка, яка створила Жіночий батальйон