Аліна Божнюк, яка зібрала пів сотні давніх сорочок і хустин

Про Аліну Божнюк та її колекцію вишитих сорочок і хустин ми дізналися завдяки Музею Івана Гончара. Точніше, допису на його інстаграм сторінці про ініціативу Аліни створити перший український краудфандинг «Спільний спадок» для пошуку старожитностей, їх збереження і передачу музеям. Уявляєте рівень! Один з найвідоміших музеїв країни написав про дівчину, ще й закликав її підтримати. Така увага поважної інституції нас заінтригувала і, звісно, заохотило дізнатися, хто ж ця сучасниця і у чому, власне, суть її «Спільного спадку».

Виявилося, що цей проєкт – продовження хобі Аліни: вона вже кілька років збирає давні вишиті сорочки й вінтажні хустини. Незвичне хобі – зазвичай молодь цікавиться трендовим одягом, а тут – раритетні сорочки. Це ще більше нас заінтригувало, і ми звернулися до Аліни про інтерв’ю. І не пожалкували.

По-перше, були приємно вражені знайомством із ще однією сучасною, цікавою українкою, яка навіть керувала проєктом зі створення імідж-стратегії для бренду «Дія». Так-так, саме Аліна з командою розробляла позиціювання, назву, дизайн цього застосунку. Тривалий час вона – менеджерка за освітою – працювала в комунікаціях та рекламі відомого рекламного агентства, зокрема, з bodo, INVENTOR, MEGOGO. А ще Аліна веганка і екоактивістка: сортувала сміття, ще коли це не було таким поширеним.

Кілька років тому вона відвідала вінтажний маркет у Києві – хотіла купити хустку. І купила – з неї й почалася колекція. Зараз збірка налічує 25 шовкових хустин і 36 вишитих сорочок! Аліна виставляє їх у своєму інстаграмі та в телеграм-каналі. Там неймовірна краса і багато цікавого – і це друга приємність, отримана від знайомства з Аліною: чимало нової інформації про вишиті сорочки та вантажні хустки. Аліна заохочує підписників, майстринь та майстрів відтворювати вишивку давніх сорочок і створювати їхні репліки, аби зберегти і передати нащадкам це культурне надбання. Збереженням займається й ініційований нею проєкт «Спільний спадок».

Аліно, чому все-таки вантажні хустки і стародавні сорочки? Молоді дівчата частіше «збирають» манго і дольчегабани…

Мені здається, що вінтаж — це вже не ніша, а тренд. Світові зірки одягають вінтажний одяг на червону доріжку — від Кім Кардаш’ян до Меган Маркл, а великі бренди, такі як Gucci, відкривають вінтажні бутики свого одягу.

У світі, де створюється незліченна кількість колекцій щосезону, вінтаж допомагає формувати унікальний образ — цим він приваблює багатьох. Окрім того, це зменшує попит на нові речі та прищеплює культуру відповідального споживання. Для мене вінтаж це також про вічні речі — які жили до мене, які я носитиму чи зберігатиму все життя та які передам у спадок.

Та колекціонування давніх речей – це не про появу на червоній доріжці й не про вічну класику у шафі. Це, як на мене, про радість від того, яку річ тримаєш в руках. Звісно, щоб цю радість відчувати, на таких речах потрібно розумітись. Адже для когось це хустка із голубками, а для мене — рідкісний дизайн від 1956 року, за яким полюють колекціонери по всьому світу, і звісно вона мені приносить значно більшу радість.

З вишитими сорочками надважливо розуміти контекст: з якого регіону ця річ походить, якими техніками вона створена, який вона мала вигляд в комплекті вбрання.

Давні сорочки і вінтажні хустини – це які? Як ви їх для себе визначаєте, розподіляєте?

Першу шовкову хустину випустили в 1937 році, тож хустини до 1950-х — це антикваріат, якого практичного немає у вільному продажу. Тому я б сказала, що вінтажні — це хустини від 1950-х та до кінця минулого століття.

Деякі хустини нульових також можна вважати вінтажними — якщо вони вже стали культовими. У своїй збірці шовкових хустин я обмежилась брендами (це лише три бренди) й тематикою (це флора та фауна, особливий фокус на хустках із зображенням птахів). Органічно сформувались обмеження за періодами й ілюстраторами. Але фокусуватись на віці я не мала наміру. Думаю, головне, аби збірка передавала відчуття краси її власниці.

Дійсно давні сорочки у моєму розумінні – це період від кінця XIX століття і до початку Другої світової війни. У музейних та приватних збірках бувають сорочки середини XIX століття, та таких практично не купиш уже. Для збірки сорочок я сфокусована на чотирьох етнографічних регіонах: Поділля, Покуття, Наддніпрянщина та Полісся. Кожен регіон дуже різноманітний, і я фокусуюсь лиш на сорочках певного типу, не намагаюсь купити всі гарні сорочки регіону.

Це все – унікальні речі. А ви як визначаєте їх унікальність, цінність?

Кожна сорочка унікальна і кожна дуже ціна. Бувають більш типові чи менш типові сорочки, але унікальна — кожна. Кожна ж хустка, навпаки, має певний тираж. Проте, є більш рідкісні хустини — створені меншим тиражем або дуже давні або з дизайном, який є дуже бажаним серед колекціонерів.

Де ви знаходите усе це? Як до вас потрапляють ці речі?

90% речей до збірки я купую у продавців у соціальних мережах. Хустки також на офлайн заходах, а сорочки ще на аукціонах чи на ОЛХ.

Яка найдорожча за ціною сорочка чи хустина у вас є?

Про ціну говорити не варто, бо всі ці речі для мене неоціненні. Якби я вирішила їх продавати, то ціну б на них формувала заново.

Нещодавно я перебирала свої збірки й думала, можливо щось стало для мене менш актуальним. Але таки ні — кожна річ у моїй збірці ідеально її доповнює.

Як ви доглядаєте за цими речами?

До збереження та догляду ставлюсь дуже уважно. Сорочки тримаю кожну в індивідуальному мішечку у широких висувних шухлядах. Хустки – складаю в одному великому ящику.

Стежу за тим, щоб майже не було складок, а також періодично перескладаю речі, щоб не утворювалися заломи. Обов’язково користуюсь засобами від шкідників.

Як близькі ставляться до вашого захоплення?

Їх точно вражає те, яку кількість грошей та зусиль я можу витратити на те, щоб просто мати речі і навіть не вдягати їх 🙂

Ви у своїх дописах детально розбираєте кожну сорочку – скільки років, особливості вишивки, регіон тощо – звідки всі ці знання? Це досвід, це якесь навчання? З кимось консультуєтеся чи, можливо, вже консультуються з вами, як з фахівцем?

Я не експертка і себе так не позиціюю. Я лиш ентузіастка-дослідниця 🙂 Увесь мій досвід — емпіричний, через колекціонування, а також завдяки самоосвіті – через книжки, лекції, блоги етнографів. Також я передивилась десятки тисяч речей, що були в продажу: це неабияк формує надивленість та розуміння предмета.

Я вказую особливості більше для того, щоб показувати, що розумію контекст речей та щоб робити інформацію про речі публічною (адже комусь вона може знадобитись). Утім, науково аналізу я не роблю, тому ще не маю такого фаху.

У майбутньому мені б хотілося професійно оцифрувати свою збірку та викласти її на сайт. Йдеться не лише про студійні фотографії, але також і про науковий опис предметів. Для цього обов’язково залучатиму етнографів та науковців.

Ви дозволяєте робити репліки з узорів ваших сорочок. Чи багато охочих?

На мій телеграм-канал, де я викладаю детальні фото сорочок, підписано досить багато людей. Деякі навіть просили для себе додаткові фото. Каналу декілька місяців — сподіваюся, перші близнята моїх давніх сорочок уже в процесі створення. Загалом останній рік дуже плідний у створенні реплік — і це чудово.

Самі носите хустини й сорочки?

Ношу, але не всі. Хустини поділяю на щоденні й ті, що одягну дуже рідко чи майже ніколи. Сорочки одягаю лише деякі, і то кожну не частіше, ніж раз-два на рік, у суху погоду й ненадовго. Хоч я дуже обережна до речей і догляду, вважаю, що в майбутньому краще відшити для давніх сорочок копії й мінімізувати носіння автентичного одягу.

Зараз вишивка в моді, хустини теж набирають популярності. Але при цьому багато «попсовості», спекуляцій на аутентичності, патріотизмі тощо. Як ви ставитеся до того, коли якусь традиційну річ перетворюють на культ?

Я маркетологиня, тому розумію, що поширення знань про будь-які хороші речі, як от про автентичну культуру (що є дуже позитивним явищем), неодмінно буде супроводжуватись перетворенням цих речей на масмаркет. А з масовістю втрачається якість – це боляче, але це неминуче.

Наскільки я розумію, ваш проєкт «Спільний спадок» з Музеєм Івана Гончара створей зокрема й для цього? Як з’явилася ідея рятувати старовинні народні речі?

Поповнюючи свою збірку, я дедалі більше знайомилася з людьми з цієї сфери й розуміла, як це важливо, щоб старожитності опинялися в музеях. Так я вирішила запропонувати музеям речі з власної колекції й написала про це допис в інстаграмі. Його багато хто репостив, у результаті кілька музеїв до мене звернулися, включно Музей Івана Гончара.

Після того я ще купувала декілька речей спеціально, щоб передати до музеїв. Та за власні гроші поповнити музейні фонди непосильно, адже старовинні речі коштують чимало. Разом з тим, як я з’ясувала, в музеях ще немає великої кількості речей, важливих для нашої спадщини. Тому й виникла ідея спільнокошту на купівлю давніх традиційних українських речей та подальшу передачу їх до відповідальних музеїв.

Який механізм роботи «Спільного спадку»? Як потрапляють речі, на яких умовах?

Ринок давніх традиційних речей наразі майже повністю перенісся з офлайну до онлайну. Цьому передувала низка причин: далекі експедиції дорогі, ярмарки менш популярні, в країні воєнний стан, а на додачу — багато речей давно знаходяться не в селах, а в приватних збірках. Тож у «Спільному спадку» ми шукаємо речі онлайн — щоб бачити пропозиції з усієї країни, а часом навіть і за її межами.

Насамперед це сторінки продавців, групи з продажу в соціальних мережах і OLX, також аукціони. Коли ми шукаємо речі на відкритих майданчиках, ми керуємося планами Музею Івана Гончара із поповнення фондової збірки (на цьому етапі проєкту ми купуємо речі лише для нього). Речі у вільному продажу, що відповідають цим планам, ми показуємо науковим співробітникам музею. Саме вони оцінюють обрану річ за параметрами аутентичності та якості, враховуючи потреби музею та об’єктивність ціни. Тільки після погодження з ними ми викуповуємо річ.

Шукаю речі здебільшого я, хоча вже утворилась ініціативна група, представники якої регулярно скидають нам у соцмережі цікаві пропозиції, котрі бачать у вільному продажу. Також, ми оголосили вакансію (звісно, волонтерську) людини, котра допомагатиме нам із пошуком.

Читайте також: Художниця Алевтина Кахідзе: інтерв’ю про свободу творчості, феміністські проєкти, щоденник війни і дорослий сад

Як цю річ зберігають, ремонтують?

Перш ніж її зацифрувати чи поставити на огляд, співробітники музею відчищають чи відпарюють річ, видаляють шкідників та запрошують реставраторів, аби її відновити. Її походження, час та регіон створення архівуються, аби пізніше річ могла стати джерелом натхнення для митців і об’єктом дослідження для науковців. Детальні світлини, що роблять співробітники музею, ми оперативно виставляємо на сайті «Спільного спадку».

Скільки вже речей у «Спадку»? Яка найцікавіша наразі?

Перша куплена річ — буковинська цурканка (також зветься кептар або мунтян) першої половини XX століття. Ми знайшли її на запит Музею Івана Гончара та детальні фото вже опубліковані на нашому сайті.

Друге придбання — надзвичайне. Це ціла колекція речей доньки січового стрільця, Баранецької Ганни Михайлівни, що молодою перебувала у засланні в селищі Іркутської області. Самі по собі речі цінні, а ще цінніша історія, що за ними стоїть. Мене дуже надихає, що музеї зберігають історії речей. Саме ці — просякнуті сумом за домом і любов’ю до рідного краю.

Знай нашу: Знай нашу! Леся Воронюк – засновниця Дня вишиванки, яка створює ще й музей вишитих сорочок

На якому етапі зараз «Спадок»: що відбувається, чому вчитеся, що вас радує в цій роботі?

Незабаром нам виповниться два місяці. І за цей час ми сформували дуже класну спільноту в інстаграмі й на Patreon. Дуже надихає те, як багато людей та медіа нас підтримало, а також радує, що проєкт надихнув багатьох людей дарувати старовинні речі Музею Івана Гончара. Ми набираємо обертів — прямо зараз розширюємо команду та плануємо нові колаборації.

Які ще маєте плани?

Наразі Музей Гончара – єдиний, з яким ми почали співпрацю. З розвитком проєкту ми хотіли б залучити інші музеї або етнографічні збірки, але це залежатиме від того, скільки коштів щомісячно ми зможемо збирати на нашому Patreon. Ми почали саме з цього музею, адже він є прикладом – він не консервується, а навпаки підтримує ідею живої традиції та залишається актуальним. Музей має безліч колаборацій, як-то із Vogue або з ЦУМ. Він оцифровує власні фонди й створює схеми традиційного крою й вишивки для активного поширення. Проводить лекції та майстер-класи, досліджує й популяризує українську традиційну культуру. Якщо коротко: цей музей ми обожнюємо і хочемо допомагати йому в його місії.

Читайте також: Знай нашу: Ярина Квасній, яка заспівала «Парову машину» і отримала мільйони вподобань

Яким бачите продовження свого хобі?

Якщо говорити про етап розвитку особистої збірки, планую її якісно та професійно оцифрувати. Це великий проєкт, за який маю намір взятися ближче до кінця року.

У «Спільного спадку» плани амбітні. Ми б хотіли залучати кошти іноземців — це окремий великий напрям діяльності на майбутнє. Також ми б хотіли допомагати іншим музеям та етнографічним збіркам. Це може бути не лише купівля речей, а й допомога з коштами на оцифрування та зберігання.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Вивчаємо своє: 9 експонатів вишивки Музею Івана Гончара, яких немає ніде в світі
• Українська сорочка: цікаві факти та відмінності від вишиванки
• Червоне – то любов: 12 головних символів української вишивки