Спецпроєкт про українок, які воюють з рашистським окупантом на своєму фронті: гуманітарному, інформаційному, креативному – своїми вміннями та знаннями.

Буденний героїзм. Напевно, це стосується всіх жінок, про яких ми розповідаємо. Щоденно вони здійснюють подвиги, які не вважають за подвиги. «Я просто робила свою справу – допомагала людям», – говорить Ірина Язова, лікар-терапевт з Бучі. Фаховими порадами, медикаментами, і не тільки. Виявилось, що їй під силу все: і лікувати вогнепальні рани, і приймати пологи.

Ірино, розкажіть трохи про себе: яка освіта, чим займалися до війни, звідки?

Я народилась в Сумській області, потім жила в Яготині, де закінчила з відзнакою медичне училище, потім закінчила медуніверситет. У 2010-му переїхала в Бучу, працювала у приймальному відділенні Ірпінської лікарні лікарем-терапевтом, потім обіймала посаду завідувачки. І останні два роки працювала у ковідному відділенні. Маю родину, чоловіка й трьох дітей: старшому синові 18 років, доньці 12, молодшому синові 8. Всі разом ми й жили у Бучі.

Як зустріли перший день війни?

Тоді, як напевно й усі, прокинулася від вибухів за вікном. Але я продовжувала працювати: війна війною, а робота за розкладом, тим паче, що я військовозобов’язана. Того дня обслуговувала виклик у Гостомелі, якраз навпроти летовища. Була свідком того, що там відбувалося.

Ви залишились у Бучі, яка стала епіцентром бойових дій. Як все це сприймали?

Ніхто ж не розумів масштабів війни, не уявляв, що це так зачепить цивільних, що буде стільки жертв абсолютно беззахисних людей… Я теж про це не замислювалася. Коли вперше побачили ворожі літаки на аеродромі, була думка: треба повертатися додому, бо там діти. І ми з чоловіком тоді й повернулися. Але 25 лютого я вийшла на роботу, на чергування. Роботи, однак, майже не було, бо ковідних хворих ми максимально виписали, і мене відправили додому.

Наступне чергування мало бути 1 березня, але на той час вже були перекриті шляхи й окупована наша вулиця. Тож я залишилась вдома

Ірина Язова
Ви лікар, і ваша присутність у такий час і в такому місці стала неоціненною…

Так, на сьогодні я розумію, як це важливо виявилось для сусідів.

Як і кому допомагали? Ви терапевт, а робити, напевно, доводилось усе?

Вперше я мала справу з пораненою дитиною в кінці лютого. Сусідка віднесла їжу багатодітній сім’ї з Білорусі і сказала, що в будинку є поранена дитина. Виявилось, це 1,5 річна дівчинка з мамою. Обидві були поранені, але мамі вже надали допомогу телефоном, вона була оброблена. Дитинці я теж обробила рану, зробила перев’язку, дала знеболювальне. Потім пішла шукати антибіотики – і зразу знайшла. Загалом була дуже злагоджена робота усіх сусідів: ми разом перекривали крани в порожніх квартирах, розносили харчі, готували на свічках. Все робили гуртом. Це в українців в крові, лише дай клич. Провідати дівчинку я змогла аж через добу, швидше не виходило, бо на полі вже стояли танки і були перекриті шляхи. Потім я дізналась, що на тих шляхах, якими ми переміщалися, вбивали мирних людей… За цей час дитину й жінку вже переправили в лікарню, спочатку в Ірпінь, потім і в Київ. Знаю, що зараз вони вже в безпеці за кордоном.

Сусіда Володю поранили 5 березня, коли він просто йшов між будинками. Автоматною чергою прострелили обидві ноги. Він впав і пролежав кілька годин, аж поки стемніло, і сусіди затягли його в наш під’їзд. Нагору підняти його не могли, бо він був знерухомлений і дуже йому все боліло. Зранку я обробила йому рани, зробила перев’язку. Знайшли антибіотики, і двічі на день я йому їх колола. Ще робила перев’язку і давала знеболювальні. Майже 6 днів він там у нас жив. Зараз з ним все добре: його забрали в лікарню, прооперували, зараз він з апаратом Єлізарова, на реабілітації.

Ще була Анічка, вагітна жінка. Я дізналася про неї в кінці лютого, мала надію, що вона зможе евакуюватися, але не вийшло. Тож пологи довелося приймати мені. 7 березня у неї почалася родова діяльність, а 8 березня о 7 ранку вона народила дівчинку, яку назвали Аліса. 3600 г, 49 см. Все пройшло добре. Це був перший мій досвід приймання пологів, і, сподіваюсь, останній.

Багатьом іншим сусідам я теж допомагала, але то були простіші випадки – нудота, головний біль, гіпертонічний криз, панічна атака…

Допомагала всюди і завжди, де б і коли люди не зверталися. Одна сусідка хотіла різати собі вени, заспокоювала її також

Вгорі: житловий комплекс, де мешкала Ірина Язова, до приходу руского міра.
Внизу: сніг, з якого робили воду сусіди Ірини Язової
А де ви брали препарати для лікування?

Мала цілу медичну сумку з собою і бігала на швидку допомогу – у мене там все було. Ще, коли їхала з лікарні в перший день війни, мені колега з собою дала бинти, упаковку магнезії і диклофенак – «про всяк випадок». Все й згодилося. Решту знаходили люди. Володі принесли димедрол, спазмалгон. Хто що вдома мав, те й поприносив.

Як про вас дізнавалися, як вас знаходили люди?

Шляхом ОБС – одна бабка сказала. (Сміється.) Такий звичний наш спосіб передачі інформації. Він чудово працює.

Як вдалося виїхати з Бучі? Де ви зараз?

9 березня, коли після пологів Ані я пішла перев’язувати Володю, то дізналася, що є можливість евакуюватися. І ми вирішили їхати на своєму авто: сім’я велика плюс тварини. Направду, я не хотіла виїжджати, бо ще коли був інтернет, ми бачили, що це небезпечно – обстрілювали й машини з написом «діти». Дівчинку, яку я перев’язувала першу, теж поранили при спробі евакуації. Був страх. Але чоловік ще з 24 лютого говорив, що треба їхати. Ми відклали це рішення до моменту, поки Аня не народить.

На 9 березня у чоловіка були вагомі аргументи: Аня народила, Володя стабільний. Ліки закінчились, їжа теж. До того ж у під’їзд зранку заходив російський солдат. Отже, скоро їх тут буде багато

Лікарня в Ірпені, де працювала до війни Ірина Язова
І тоді ви наважилися виїхати?

Чоловік поставив питання руба і просто посадив нас в машину, а я ревіла і хотіла повертатися додому. Хоча люди вже максимально евакуювалися з нашого будинку і не було сенсу там залишатися. Холодний розум був, однак серце не пускало… Ми мусили їхати. І поїхали до колони автобусів. Але нас туди не пустили, була перекрита дорога, авто просто розвернули. І ми вирішили їхати тією самою дорогою смерті…

Об’їжджали всі ті тіла під кожним деревом, біля кожної хати. В кожному дворі стояв танк, було багато російських солдатів, що снували, як мурахи. Нас ніхто, на щастя, не чіпав, ми їхали на маленькій швидкості. Потім все одно нас завернули в їхнє лігво, ми там просиділи три години – перевіряли телефони, відібрали реєстратор. Таки відпустили. Зупиняли ще за Бучею, де, як я потім дізналась, розстріляли не одну колону. Але Бог милував, і ми якось виїхали.

Спершу ми були в Києві, потім у Васильківському районі у подруги, але там теж стріляли. Далі поїхали в Чернівці, де моя пацієнтка дала мені ключі від квартири. Але вона була не дуже облаштована для життя. Й усвідомлення того, що за тиждень старшому синові буде 18, і йому теж, можливо, доведеться стріляти, вбивати інших людей, підштовхнуло нас до рішення перетнути кордон.

Ми виїхали всі разом, чоловік теж, бо ми багатодітна родина. І зараз ми у Польщі

Що ви зрозуміли про себе особисто, про близьких, про Україну за цей час?

Про себе я нічого нового не дізналась – я знала, на що спроможна. Яка я є, така є й зараз. Хоча пережито багато, багато хочеться забути… А от українці мене вразили. Два тижні ми були як один рій бджілок, кожен робив, що може. І виявилось, що можемо ми дуже багато. Ми були дуже згуртовані, злагоджені. Думаю, якби вороги й зайшли до нас у під’їзд, вільно б їх не пустили – навіть бабця взяла б вили. Стояли б напевно до кінця.

Чого зараз хочете найбільше і що зробите найперше після перемоги?

Як я сказала комусь із журналістів: нап’юсь! (Сміється.) Насправді ж я дуже чекаю закінчення війни й хочу, щоб це ніколи не повторювалось. Хочу, щоб цей світ зомбованих людей змінився. Бо коли почалася історія з журналістами (про мене чимало писали), було стільки коментів… Свої вуха й очі нікому не приставиш, але хочеться, щоб світ зрозумів масштаб цього лиха. Щоб це усвідомили й зупинили.
Після війни я дуже хочу повернутися додому. І в клініку, якою опікувалась.

Хочеться розвивати й ставити на ноги медицину України. Допомагати людям. Наразі повернутися ще неможливо. Не готова з дітьми знов пережити те, що було. Я знаю, що все буде добре, але хотілося б, щоб якомога швидше.

Жінок, які зараз підтримують інших жінок, нашу армію, опікуються дітьми, літніми людьми, готують, шиють і навіть перевозять, дуже багато. Їм ми присвячуємо наш проєкт “Жінки у війні” – детальніше про нього читайте тут.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: