На початку літа 2022 року у видавництві Yakaboo Publishing вийшла книжка про ветеранів АТО, які попри різні важкі травми продовжують кидати виклики самим собі та блискуче відповідати на них. Публікація “Вони перемогли” через повномасштабне російське вторгнення затрималась, і через нього ж книжка переросла попередній задум. Історія про одинадцятьох ветеранів стала натхненням для всіх українців. Ми поговорили з авторкою книги, воєнною кореспонденткою Анастасією Федченко про людей війни, супергероїв, гумор фронтового життя і перемогу.  

Як я стала писати про війну

У підлітковому віці я стала кореспонденткою всеукраїнської дитячої газети “Перемена”. Я страшенно цим пишалася і з того часу бачила себе тільки журналісткою, “щоби писати правду”. Так і сталося: я стала журналісткою з дипломом, а в країні з 2014-го року почалась війна, про яку потрібно було розповідати.

У 2016-му році я вперше поїхала на Донеччину, до військових. Я хотіла дізнатися про їх мотивацію. Зрозуміло, що військові — люди, які захищають країну, але там було дуже багато добровольців, людей, які ніяк не були причетні до армії, але пішли боронити Україну. І саме мотивація цих звичайних людей, які роблять надзвичайні речі була мені дуже цікава. Це такі ж люди як ми, зі своїми мріями, планами, драмами і радостями, проте одночасно вони ціною цих мрій, свого здоров’я, щастя або життя роблять надзвичайне — захищають мою країну.

На війні мені не страшно, принаймні не більше того мінімуму, який викликає війна у будь-кого. Але в кожному відрядженні я переконую себе, що зі мною нічого поганого не станеться. Втім, мама переживає за мене щоразу, коли я їду на фронт.

А вразила мене історія, яка сталася у травні 2017-го року на Світлодарській дузі. Ми були у військових, добре поспілкувалися, відпрацювали, потім вони пригощали нас дерунами, найсмачнішими у моєму житті. Після обіду ми продовжили розслаблено говорити про якісь буденні речі і раптом почули такий гучний бабах. А далі відбулося щось схоже на поганий монтаж: ось кадр, де я стою, наступний кадр — я лежу обличчям у пилюці, а зверху мене прикриває військовий.

Я зрозуміла, що з цими людьми на фронті нам немає чого боятися. Вони прикривають нас собою, у прямому сенсі слова 

Яким я побачила фронтове життя

Завдання воєнних кореспондентів — висвітлювати бойові дії та розповідати про те, як поводиться ворог, фіксувати їхні злочини, розповідати про українських захисників та захисниць. 

Я не рахувала скільки у мене було виїздів, думаю, не так і багато насправді. Як журналістка я не користувалася зброєю, мені не доводилося брати автомат чи стріляти — це заборонено журналістською етикою. Доводилося ночувати у бліндажі, бути під обстрілами, чути розповіді про загиблих, але це не глибоке занурення у зону бойових дій. Втім, і такого досить, щоб зрозуміти, як нашим військовим складно. Година на 20-градусному морозі дає уявлення про те, як вони там годинами стоять на постах. Пару годин у бронежилеті й касці дає поняття про те, як важко хребту щодня по кілька годин, місяцями.

Вражає на війні те, як люди швидко сходяться, як ти з ними швидко сходишся. Бо там кожна зустріч може стати останньою. Вражає побут військових, попри який вони воюють, вражає, як вони облаштовують свій побут — вимощують, наприклад, дошками траншеї, щоб не ходити по багнюці. 

Гумор допомагає їм вижити. Допомагають також думки про дім, зв’язок з рідними. Кава допомагає прокинутися й збадьоритися вранці. Сила волі теж допомагає вижити на фронті. Ще ці нескінченні коти та собаки, яких вони рятують і беруть до себе. Тваринки м’якенькі, теплі, пухнасті — їх можна гладити й згадувати свій дім, мирне життя. І любов допомагає вижити — до далеких коханих, до родини, до своєї землі. Втім, у кожного свій оберіг. Когось береже щасливий випадок, когось те, що військові називають “янголом-охоронцем”.

Я вірю в те, що у кожного своя доля. Якщо людина має вижити, вона виживе 

Як я зустріла своїх героїв 

Моя книжка “Вони перемогли” мала вийти навесні, а вийшла влітку саме через повномасштабне вторгнення, але разом з тим стала на диво актуальною. Ще рік тому багато хто був “втомлений” від АТО, від ветеранів, які повертаються і “щось там вимагають”. Моя книга була для вузького кола, але раптом стала цікавою набагато ширшій аудиторії: тепер у нас багато поранених серед військових та цивільних, з видимими та невидимими травмами. Це книга про людей, які можуть вже навчити як подолати травму, надихнути своїм прикладом.

Я намагалася, щоб у цій книзі були різні історії, про людей з різними травмами: у когось немає ноги, або ока, або рук, у когось черепно-мозкова травма, у когось посттравматичний стресовий розлад, а ще у когось “невидимі травми”: контузії, травми хребта. 

З декотрими з героїв на момент початку роботи над книгою я вже була знайома. Наприклад, з Вікторією Дворецькою я раніше робила матеріал для “Новинарні”, це було дуже відверте та болісне інтерв’ю. У Віки невидимі травми через контузії. На вигляд вона здорова молода жінка, а насправді її здоров’я дуже підірване. 

З Дмитром Котовим я була знайома: ми разом сходили на Говерлу у липні 2019-му році, разом із групою військових, які втратили ноги. Дмитро був організатором цього сходження і тоді я зрозуміла, що військові з травмами — дуже вольові люди. У той момент в мене стався певний злам у сприйнятті травмованих ветеранів. Я завжди ними захоплювалась, але мені, наприклад, було важко прийти у шпиталь до воїна, який, можливо, ще й молодший за мене, лежить без ніг. Що я б йому сказала: вибач, що ти без ніг, бо війна, вибач, що ти тут, а я у Києві п’ю каву й ходжу у кіно? Я не знала, як з ними говорити. І раптом я зрозуміла, що ці люди з чорним почуттям гумору, вони жартують про свої травми. Можна, до речі, зрозуміти, хто готовий до жартівливого тону, а хто — ні. Отже, я знайшла спосіб спілкуватися з травмованими військовими і не відчувати незручності.

З героями мені також допомогла прес-офіцерка 93-ї ОМБР “Холодний Яр” Ірина Рибакова: у моїй книжці два герої з цієї бригади. Один — Юрій Заверзаєв, він підірвався, і у нього тепер ортез замість ноги. Але він продовжив служити у лавах ЗСУ.

Він гордо розповідав, що побратими з інших підрозділів, які не знали про поранення, не вірили, що в нього немає ноги — так добре він ходив з тим ортезом

Як я втратила одного свого супергероя

З тієї ж 93-ї бригади був Олександр Ферштига з позивним Сакура, в нього не було ока, сімнадцяти зубів, частини м’яза на нозі — загалом різних п’ять поранень. Він навіть не оформлював інвалідність, бо боявся, що з таким станом здоров’я його комісують. Попри  це він продовжував воювати і в травні цього року загинув. Це було дуже боляче. 

Адже поки пишеш книгу, ніби живеш зі своїми героями під одним дахом. Я разом із ними пила вранішню каву. Бо ти п’єш каву і думаєш: це інтерв’ю я зробила, а це ще ні, треба подзвонити тій людині, домовитись. Думки про книгу та людей постійно з тобою. І от коли Сакура загинув — це ніби не стало людини, з якою я поруч прожила рік. Мені було дуже боляче, і коли я дізналась про його загибель, чи не вперше з початку великої війни  заплакала. 

Зараз я зрідка плачу. Ми оплачемо всіх загиблих після нашої перемоги. Можливо, все наше життя будемо плакати, бо ця війна назавжди буде з нами. Коли Олександр загинув, я захотіла робити щось, що дало б мені відчути себе живою, заземлитися. Я пекла хліб. Потім ще кілька разів я повторювала цю медитативну практику.

Вимішую хліб і думаю про жінок, які загинули на війні і вже не спечуть хліба для своїх сімей. Про чоловіків, що загинули й не скуштують більше свіжого хліба

Сакура

Читайте також: Жінки й Голокост: місячні, вагітності, гігієна та нелюдські випробування

Як я навчилась розрізняти важливе й пусте

Найбільше я боюся дізнатися про загибель на війні чергового друга. У певний період мій страх відкрити фейсбук і побачити звістку про загибель когось з друзів був такий сильний, що мені здавалося його можна було відчути на дотик. Я боюся й за свою маму, яка живе на Дніпровщині — це так близько до зони бойових дій. Переживаю, що щось може статися з моїми друзями у різних містах.

Серед військових до мене було завжди дуже хороше ставлення: допомогти, приготувати каву, принести тістечка. А серед цивільних бували якісь дуже дивні фрази: ти так багато буваєш серед військових, а заміж не вийшла. Але якщо людина для вас неважлива — взагалі не звертайте увагу на її слова.

Думаю, що зараз так само є історії, коли до жінок ставились і з повагою, і з якимись ідіотськими закидами про заміжжя

Читайте також: Марта Ґеллгорн: репортерка, якій Хемінгуей присвятив «По кому подзвін», не простив зраду і конкуренцію

Як я безмежно пишаюсь українцями та українками

За ці роки в мене сформувалося певне коло спілкування з людей так чи інакше причетних до війни: журналістів, волонтерів, військових, багато моїх друзів пішли на фронт з початком повномасштабного вторгнення. Це війна на виживання нашої нації і, чесно кажучи, я не розумію, як зараз можна бути зовсім непричетним до війни. Якщо ти не воюєш і не волонтер, ти просто ведеш якісь збори чи донатиш. Наприклад, ми з однією моєю подругою проводили благодійний поетичний вечір “Тепло для котиків” і збирали на те, що допоможе бійцям зігрітися цієї зими: буржуйки, термобілизна тощо. І ось я бачу, що на картку скидають гроші військові і думаю: друже, ти ж сам воюєш, захищаєш мене, ризикуєш собою та ще й скидаєш на добру справу для інших. Це дивовижно.

Надихає те, якими ми стали – єдині, сильні. У майбутнє я хочу взяти нас зразка цієї війни. Те, як ми допомагаємо одне одному, не знаючи одне одного — це неймовірно. Надихають неймовірно наші військові, вони воюють у немислимі способи, вони навчилися силами кількох людей розбивати цілі колони. Наша армія смілива, відважна, талановита. При цьому вони неймовірно шляхетні, добрі, щирі. Горда жити з ними в один час. Колись я буду розповідати дітям, онукам про цих людей, а не про якихось героїв міфів та легенд.

Я хочу ще написати книгу. Вона буде про війну, теж нонфікшн. Я вже знаю, що писати книгу довго, складно, емоційно важко. Але тримати в руках свою книгу — безцінне враження: боже, я написала справжню книгу! Найперше після перемоги я вип’ю Артемівського шампанського з Бахмута. Буду обіймати всіх людей, котрі будуть поруч. Розплачусь від щастя. А потім буду писати про тих, хто зробив цю перемогу можливою. Ми мусимо потім бути гідними пам’яті тих, хто загинув. Ми мусимо бути гідними і тих, хто вцілів.