Рік тому життя кожного з нас змінилося докорінно. І якщо сьогодні ми живі-здорові, нам точно є що згадати. Хоча деякі спогади так тяжко ворушити, що, здається, й не треба… І все-таки треба. Бо це частина нашої спільної історії. Важливий досвід. Тільки пам’ятаючи все, що було, можна уникнути його повторення.

Киянка Оксана Авраменко завжди була сильною особистістю, яка знає, чого хоче. Здобувши медичну освіту, вона працювала в реанімації клініки серцево-судинної хірургії і паралельно будувала кар’єру в косметології (наразі цій кар’єрі вже 23-й рік).

Врешті-решт краса взяла гору – Оксана створила свій маленький бізнес. Справа успішно розвивалася, адже вона любила свою професію, повністю їй віддавалася. І доволі довго не думала про сімейний затишок, заміжжя. А коли почала задумуватись, то через постійну зайнятість навіть не мала часу на побачення. «Кавалери жартували: Оксано, будь ласка, зроби в своєму щоденнику запис щодо мене, – сміється вона. – Так і робила. Також я разом з подружкою, теж незаміжньою, вирішила створити клуб знайомств – розробила бізнес-план, все прорахувала. А потім влаштовувала вечори знайомств, на які запрошувала приблизно порівну чоловіків і жінок».

Цей бізнес Оксани теж процвітав. Клуб існував майже два роки, а закрився тому, що його засновниця… таким чином знайшла собі чоловіка й вийшла заміж.

«Діточок ми з чоловіком теж народили не так, як всі. Зробили ЕКО, – продовжує Оксана. – Побралися у 36 років, задумались про поповнення не одразу, і якось у нас не виходило. Я вже думала про всиновлення, пройшла курси підготовки опікунів. Але вони зняли з мене рожеві окуляри. Я мріяла про маленьку дівчинку. Мені ж казали: не варто особливо сподіватися – здорових дітей майже не буває, та й по одній дитині всиновлюють рідко, зазвичай, двох. А ми ніколи не загадували щодо двох дітей». Тоді Оксана подумала: чому б не спробувати все-таки самим?

Пара вирішила зробити ЕКО, і для цього Оксана, як бізнес-леді, теж розробила план

Оксана дала собі тільки три спроби: якщо не вийде, не варто марнувати здоров’я й перевіряти на міцність Божий задум. Перша спроба не вдалася, а от друга – так. «І чомусь, коли нас запитали, підсаджувати два ембріони чи один, ми сказали: два, – згадує Оксана. – Тож у нас народилися двійнята, дівчата – Соломійка і Софійка. Зараз їм вже по 5 рочків».

Оксана народила майже у 45 років і спершу дуже хвилювалась за діток. Але чіткий план (пляшечки, подушечки, кого коли годувати) і тут виручив. Кар’єру вона також не покинула – не хотілося втрачати професійні набутки, та й фінансово було вагомо. Але, звісно, планувала зменшити навантаження. «На десятий день, коли нас виписали з пологового (дівчата народилися на місяць раніше), я згадала: у мене ж записані пацієнти! – згадує Оксана. – Я залишила дітей з мамою, взяла таксі, поїхала на прийом. Жінки, які давно мене знали, казали: ой, щось ви бліда. А я їм: то нічого, я ж нещодавно народила. Вони дивувалися».

Пізніше Оксана наймала погодинно няню – на час, коли мала запис пацієнтів. Скоротила роботу до максимуму, щоб бути найперше мамою

Окрім роботи, Оксана завжди мала хобі. Зокрема, танцювала протягом 18 років. Коли здоров’я дало збій, професійні танці довелося кинути, але танцювати для себе – чом ні? Оксана шукала студію для людей із зайвою вагою і знайшла – її створила теж колишня танцівниця, яка мала схожі проблеми. Студія називалася Big Size Dance, й Оксана стала її першою клієнткою. На період вагітності вона облишила заняття, але після пологів знову пішла танцювати.

Саме там, на танцях, вона почула про набір на конкурс бодіпозитивних жінок. І як людина азартна вирішила взяти у ньому участь. «Але я забула зареєструватися. І тут в останній день набору мені телефонують організатори й запрошують особисто: приходьте! – згадує Оксана. – Я сумнівалася: це ж клопоти, а ще потрібна сукня. Однак моя подруга, яка має власну швейну агенцію «Юкрейна», виручила. І я погодилася. Звісно, це була авантюра. Я ніколи не вважала себе красунею. А тут була вже й не худою, не молодою. Що мені робити на конкурсі? Ну нехай, сходжу з цікавості, трохи розвіятись. Кажуть, що перемоги на конкурсах краси завжди «куплені». Купила? Хто, я? Та ніколи».

• 

• 

Оксана неочікувано для себе взяла одне з призових місць – стала віце-міс “Бодіпозитив”

Вона мала представляти Україну за кордоном, в Італії та Індії, але не сталося – почалася пандемія. А у 2022 році у таке цікаве, яскраве, наповнене емоціями життя раптом увірвалася війна… На жаль, цього разу Оксані не допомогла її перевірена бізнес-навичка прораховувати все. Вона трохи схибила… й опинилася з родиною у маленькому селі під Гостомелем, де провела майже 1,5 місяці – з 24 лютого по 2 квітня. В окупації.

---

ПОЧАЛОСЯ…

Коли я про це згадую, я завжди плачу, вибачте… 24 лютого о 4 ранку зателефонувала моя няня, яка жила біля танкового заводу. Вона кричала в слухавку: «Оксано, хапай дітей, здається, почалася війна!».

За місяць до цього ми вирішили готуватися, хоча й не вірили в те, що війна буде. Думали зібрати якусь тривожну валізку, але зібрали її тільки на папері…

Після цього дзвінка я вже не спала. Дослухалася до звуків за вікном, щось гриміло (ми мешкали у Києві на Оболоні). Я розбудила чоловіка, сказала: «Не панікуємо, телефонуємо моєму татові». Батьки жили у селі Озера, це 2 км від Бучі і 3 км від Гостомеля. Про ці маленькі села, що були під окупацією, до речі, ніхто не говорить – говорять про Бучу, Ірпінь, Бородянку. Та вони постраждали не менше.

Я подзвонила татові й попросила приїхати за нами. Не знаю, чому я так вирішила. Може, тому що батько кадровий військовий на пенсії, у званні генерала. Йому 76 років, він багато де служив, зокрема, й у Чечні. Мені здавалося, він знає, що робити в такій ситуації. Хоча ми не дуже розуміли, що діється, й він, мабуть, теж. Але за 20 хвилин був у нас. Ми зібралися, кидаючи у валізу аби що. Чоловік ходив по хаті й дуже хвилювався. Я теж. Однак намагалася його якось підтримати, казала: «Слава, все буде нормально».

Дорогою забрала племінників: Лілю 14 років і Діму 10 років. Хотіли забрати й мою сестру, але вона відмовилася: вирішувала якісь питання по роботі, мала знайти переноску для кота… У всіх був такий стан: зараз щось вирішиться, скоро все закінчиться.

Тим часом ми з Києва поїхали в Гостомель. На заправках, до банкоматів і магазинів стояли величезні черги, ми навіть не купили хліба. Їхали години три. В селі було тихо. Але за дві години над нашим будинком полетіли гелікоптери

Вони йшли дуже низько, просто над дахом. З них, позвішувавши ноги, дивилися вниз, на нас, озброєні російські солдати. А тато з чоловіком стояли на городі, задерши голови. Тато, як завжди, був у камуфляжі. Він, прослуживши стільки років з цими гадами, повторював, як мантру: руські солдати не будуть нас вбивати. Я почала кричати: «Мерщій з городу! Зніми камуфляж!». Все це з дикими матами, чого я собі ніколи не дозволяю. Потім я той камуфляж десь так заховала, що й досі його не знайшли… У тата все було військове, але за це могли вбити.

Гелікоптерів було дуже багато. Я спершу нарахувала 15, потім збилась з ліку. Поки вони летіли, ми хоч якось запасалися – робили з мамою з м’яса, що в холодильнику, тушонку.

Одну з перших бомб кинули на наше село – на ферму, хоча летіли бомбити аеродром. Звідти бігли люди всі в крові. Наче нікого не вбило, але так ми вперше почули цей «бах».

---

ДЕ СХОВАТИСЯ?

На ранок просто за нашими воротами почали йти танки. Це була та колона, що тяглася упродовж 64 км (потім почитала в інтернеті). Я нарахувала 300 танків, 25 БТРів. Усе було нове – техніка, зброя, форма. Солдати сиділи згори на танках, наче йшли на парад. Це були кадирівці. Чоловік до війни багато читав про них, знав, що вони не жаліють ні жінок, ні дітей. Тож ми кинулись до хати ховати усе, пов’язане з дітьми (іграшки, одяг), на випадок зачистки.

Почали думати, де переховуватись. Я боялася за дітей, племінників, та й за себе теж, адже війна – це насилля. В сараї у нас лежало сіно, ми пробували ховатися там, репетирували. Дітям казала: «Прийдуть погані дяді (не казала: русня, бо вони могли обмовитись), вони можуть вас забрати у мами й тата, тому треба сидіти тихо, як мишки». Але мої дівчатка – алергики, вони зразу почали чхати у сіні. Довелося шукати інші варіанти.

По сусідству був великий вуличний туалет з діркою, ми її закрили дошками – вийшла схованка. Я казала дітям: «Ми будемо тут стояти, мама вам ротики закриє руками, так треба»

Старших вирішили ховати у сіні, малих – тут. На Лілю одягла стару бабську хустку, загалом все старе й страшне. Казала їй: «Якщо навіть вони тебе знайдуть, роби вигляд, що ти дурна, перекошена, пускай слину». Вона, красуня, підліток, не хотіла, не розуміла. Довелося застосувати силу. Я схопила її за плечі й закричала: «Ти з хлопцем колись була? Ні? Якщо вони тебе кілька разів зґвалтують, ти зійдеш з розуму. Тож слухайся».

Щоб підбадьорити старших, я придумала таку фішку – треба писати плакат, що тут живуть діти й старі: намалюйте гарно, повісимо, тоді, мабуть, вже й поїдемо (у нас був мікроавтобус). Хоча мій батько сказав: «Ми нікуди не поїдемо – машина біла, крита, нас просто розстріляють». Але малювання їх все-таки відволікало.

Ми придумали, як ховатися, та проблема була не тільки в цьому. У селі вимкнули світло, відповідно, вода теж зникла, бо будинок сучасний. І газу не було. Ми мали повний погреб картоплі, але не мали як її готувати. І консервації, якої дітям не можна.

Зв’язку й інтернету теж не було. Останнє смс, яке я відправила друзям: «Під будинком йдуть 300 танків, ховайтеся». Всі друзі й знайомі думали, що ми вже загинули…

---

НА ВОЛОСИНІ ВІД СМЕРТІ

Наступного ранку почалися зачистки. До нас прийшли кадирівці, півтора десятки одразу. Будинок у нас великий, сім кімнат. Ми забилися в останню. Вилізти через вікно не могли, бо там решітки, та й у дворі теж могли застрелити.

Тато з чоловіком по черзі сиділи надворі, попереджали про небезпеку: кричали «погріб!», й ми туди ховалися, або стукали у вікно, щоб ми не виглядали навіть. Якось тато не встиг нас попередити, кадирівці зайшли несподівано. Тато з порогу спитав російською: «Здрастуйте, а ви хто, хлопці?». Ті відказали: «Ми прішлі асвабаждать тєбя, старік». Тато: «А ви звідки?». Сказали, з Чечні, на що тато: «О, бував я в Чечні». Тут вискочила мама, і теж до них, українською: «Здрастуйте, хлопці, гарно у вас в Чечні». А сама там ніколи не бувала, вона вчителька.

Чеченець спитав батька, в якому місті той був. Тато назвав, додав, що там у нього і знайомий є, Бек-Хан – поважна людина, на кшталт мера. Той здивувався: «А ти кто вообщє, отєц?». Батько каже: військовий. Де служив? Та всюди.

Тим часом солдати почали шастати у дворі: хтось пішов до нашого авто, хтось до того злощасного сараю з сіном, де ми думали ховатися. А ми сиділи й дрижали в кімнаті. Тато потім казав: «Думав, що у мене вже ні дочки, ні внуків нема»

Один із кадирівців відкрив коридорчик, а там… Ми завжди сміялися з батька, що він влаштував собі меморіал за життя – розвісив у цій комірці форму, нагороди, пам’ятні знаки тощо. Кадирівець спитав: «Отєц, а кто ти по званію?». Тато каже: генерал. Тоді цей головний сказав солдатам: «Рєбята, стойте, ето наші». А батькові: «Тєбє повєзло, отєц, я із того города, гдє ти служил, і тє уважаємиє пожилиє люді, которих ти знал, до сіх пор живи». Ще спитав, з ким живе батько. Тато каже: «Зі своєю старою, і ще синок мій, йому 10 років, спить, як треба, розбуджу». Не знаю, чому він так сказав, але йому повірили. І пішли, написавши на воротах: дєті, старікі. Це вже нас убезпечувало. Нам пощастило.

Але про те, щоб вибратись звідси, не було й мови. Саме в нашому селі рашисти зробили штаб, тобто були тут постійно – з першого й до останнього дня. Коли вони увійшли в село, а воно було багате, з гарними будинками, промисловими складами з різним крамом, то питали: «Что ето за город такой – Озера?». І дивувалися, що це таке село.

Мародерили вони геть усе, навіть пластикові вікна. Якось я чула розмову рашиста по телефону зі своєю жінкою: «Клав, у тєбя уже плазмєнний тєлєвізор єсть, может, тєбє єще что взять?». І вона щось там замовляла. А я сиділа, сховавшись за воротами, й казала: «Щоб ти в тому телевізорі тільки гроби своїх бачила». Бо як можна бути такими скотами?

---

БУДНІ ОКУПАЦІЇ

Усі російські солдати, що приходили потім, казали: «Ми ідьом на Кієв, ми вас асвабадім, вашей власті уже нєт». А у нас не було інтернету, зв’язку, ми не знали, як насправді. Але не вірили. У нас на городі були закопані танки. Під сільський храм теж зарили БТР. Вони відстрілювалися і насміхалися над нами: «Сюда ваши нє будут стрєлять».

Коли перестрілювалися рускіє і ЗСУ, ми знаходилися якраз посередині. Усіх сусідів розбомбили, тільки наш дім дивом вистояв, хоча й без вікон. Неподалік розбомбили також конюшні з елітними конями, і вони бігли по дорозі з геть божевільними очима. На вулицях блукали вже нічийні собки – алабаї, вівчарки. Голодні. Ми кількох взяли до себе. А позаяк усі спали на підлозі, то набралися від них бліх.

Через три будинки від нас сидів снайпер. Я ходила повз нього щодня, щоб набрати води на кладовищі. У червоному пальті. Але дітей треба було годувати. Постійно їх ховала, чоловіка теж. Я наче викликала вогонь на себе – коли рускіє йшли, прибирала в коридорі, а він у нас прозорий, як акваріум. Мене ж все одно вже бачили, коли я по воду ходила.

Навпроти стояв будинок мого двоюрідного брата Саші. Якось його поранило, коли він вийшов з погреба (і добре, що вийшов – туди якраз прилетів снаряд). Брат, закривавлений, прийшов до нас і каже: «Не можу більше це терпіти, є ж авто у мене і у вас, давайте виїжджати».

Тато категорично відмовився. Тоді він, поранений, на самому адреналіні, сів у машину і поїхав. Дорогою його зупинили рашисти. Забрали телефон, але відпустили. І він доїхав до лікарні, але з авто вийти вже не зміг. Лікарі дивувалися: чоловіче, як ти рухався? Адже один осколок потрапив йому в хребет, робили операцію.

Виїжджаючи, брат залишив нам півбалона газу. Ми його дуже економили, але могли вже готувати

Взагалі, всі, хто виїздив, ділився, чим міг. Сусід казав: усе, що бачите у мене в погребі, беріть. Але що брати – там було те саме, що й у нас.

На вулиці залишились тільки ми і лежача жінка. Їй раз на кілька днів варили й носили їжу під бомбами. Вулиця була віддалена, тому ми врятувалися. Але жодного зв’язку не було. Ми знайшли на горищі радіо, намагалися ловити сигнал.

Увесь цей час ми, звісно, не милися, не роздягалися. Жили, як у середньовіччі. У дівчат на ногах були чобітки з овчини, то колготки в них повністю згнили. Треба було переодягти їх. Я ходила по сусідських розбомблених будинках, знаючи, де жили діти, шукала колготки або їжу. А ще батарейки для радіо. Мама моя кричала: «Як ти можеш брати у чужих?». Я відповідала: «Якщо ми виживемо, я їм колготок куплю цілу пачку». Знайшла там розсипані на підлозі пластівці – зібрала, принесла дітям поїсти. Присягаюся, я нічого більш не взяла: тільки батарейки, колготки та їжу.

---

НЕБЕЗПЕКА ЗВІДУСІЛЬ

Усім місцевим рашисти сказали одягти білі пов’язки на руки. У мене перша асоціація була з євреями під час війни – це так принизливо, неприємно. Хоча, порівняно з бомбами…

Ми слухали радіо по 10 хвилин на день і чекали інформацію про зелений коридор. Якось почули, що коридор буде в Бородянці. Але до неї ще 20 км, ми б не встигли. Перелаялися вдома через це, усім дах зривало.

Щоб діти не лякалися бомбардувань, я казала, що це салюти. Ми знали, що треба відрахувати від вибуху до 15, і за цей час сховатися. Якщо не встигли – лягати, де був, щоб не поранило осколками. Адже вони всякі були – і як монета, і метрові. Якось такий осколок убив у дворі нашого собаку, який важив 90 кілограмів.

Страшні були гради – від них горіло все. Ми несли дівчат, я одну, чоловік другу, і я казала: «Це ж салюти, пам’ятаєте?». І якось моя манюня вночі, змучена, сказала: «Мамо, коли вже ці салюти закінчаться?». 

Багатьох сусідів просто розстрілювали. Наприклад, вийшов походити по двору старий дідусь, напівглухий. Рашисти його вже бачили, знали, що він тут мешкає. Але раптом покликали і розстріляли.

Чоловіків взагалі не жаліли. Роздягали, дивилися наколки. Сільського електрика замучили тільки через те, що знайшли у телефоні електросхеми

Якогось вірянина просто так вбили. Наче в цих упирів якась рознарядка була: на щодень скількох убити. Без усякої логіки. Це так дико: молоді хлопці просто розстрілювали людей ні за що. Ну, навіть якщо дали наказ, можна ж відвести убік, сказати «тікай» і вистрілити в паркан? 

Але іноді доходило й до смішного. В селі жив проректор одного київського університету. Мав колекцію авіамоделей – літачків, тримав її у більярдній. І коли туди зайшли російські солдати, то подумали, що це дрони. Його забрали разом з одним літачком. Але офіцери вже зрозуміли, що то не дрони, і проректора відпустили.

З іншого боку, руські якось і допомогли. Одного місцевого хлопця років 19 сильно поранило, потрібен був лікар. Йому порадили звернутися до русіян, повезли в їхній госпіталь за 15 км (віджатий у наших, звісно). Там хлопцю надали допомогу й відпустили. Перев’язували тут, у селі. Він вижив.

Ще у сусідньому селі Лубянці російські солдати роздавали гуманітарну допомогу – можливо, для картинки рос-тв. У нашому селі у них був штаб. У дні, коли було більш-менш тихо, ці «доблесні вояки» ганяли городами на скутерах, вкрадених у місцевих. Тато дивувався: і це є солдати? Він певен: на це був дозвіл російського керівництва. Як і на вбивства, грабунки, мародерство.

---

ПРОКЛЯТТЯ І МОЛИТВИ

Наші люди такі, що знайдуть спосіб чинити опір. Я чула багато історій про сміливість односельчан – може, стресову, адреналінову, менше з тим. Так, по сусідству з нами жила тітка Таня. До війни вна взяла великий кредит і збудувала будинок, а також розкішний паркан. І коли ці падлюки заходили, вони зламали його танком, заїхавши просто у двір. А тітка Таня бігала по двору й кричала: «Щоб ти не діждав! Чи ти цей паркан ставив, що валиш? Краще б ти, падло, купив трактор та землю обробляв! Чого ти взагалі сюди прийшов?». Ми її втихомирювали: «Таню, помовч, вони ж убити можуть». А вона: «Та як вбити? Хлопче, залишайся у мене, як прийдуть наші, я тебе, звісно, здам, але ти хоч живий будеш».

Ще одна історія – про дідуся, який лаявся з руськими через те, що вони спаскудили город. Вони дійсно на городах закопували ящики зі зброєю, а потім їх залишали – росармії вочевидь зброї не треба. І той дідусь їм сказав: «Скоро весна, город садити треба, а ви мені накидали своїх бомб, ану хутко їх забирайте». Рашисти дивувалися: «Дєд, ти нєнормальний». Але нічого таким людям не робили.

Головне правило в окупації – не випинатися, на потрапляти на очі окупантам. Бо ніколи не знаєш, кому раптом схочеться тебе вбити. Але за спиною рашистів ми сипали прокльонами

Навіть мама моя казала: «Щоб ви на Київ не дійшли, щоб твоя мати бачила тебе в гробу, скотино». Хоча їй таке не властиве. Коли летів ворожий літак, ми шепотіли: «Щоб ти не долетів, щоб у тебе усе відвалилося, щоб ти впав». Постійно їх проклинали.

Водночас я постійно молилася. Ми жили біля лісу й цвинтаря, й щодня там когось ховали – з наших. Я знайшла псалом 90, переписала його на папірець, всюди з собою носила й читала до хрипоти. Просила Бога зробити що-небудь. Вірила, що цей жах колись закінчиться.

Священникам не вірила, бо вони всякі бувають. Той, що служив у місцевому храмі московського патріархату, мій духівник до війни, одразу посадив своїх в авто і поїхав. А рускіє солдати їх ще й супроводжували. Про паству він не думав, тільки про своїх дітей. Ще один священник, який жив неподалік на дачі, приходив до нас і вів з батьком різні компроментуючі розмови, наприклад, питав: «А руські солдати ж праві, так?». Я попередила батька, що будь-яке його слово може йому зашкодити. Та він і сам це розумів, тож зразу переводив розмову на щось інше.

Був ще один дядько, хранитель храму. Він заборонив рускім заходити туди зі зброєю. Його вважали місцевим фанатиком, але не чіпали. Він тримав пасіку на нашій вулиці і, йдучи приглянути за бджолами, приносив нам цукерки, пряники, які він крав у руских солдат (а ті крали з нашого магазину). Пряниками можна було цвяхи забивати, цукерками теж. Але ми їх охоче їли.

---

НЕСПОДІВАНИЙ ФАРТ

Коли вже їсти було нічого, і навіть я втрачала свідомість, якось батько стояв, як завжди, на дорозі, і так познайомився з рускім капітаном на прізвище Попов. Той спитав його, з ким тато живе. Тато каже: «Один, зі своєю старою». А тут мої діти, щось не поділивши, як заверещать. Не закриєш же їм рота. Попов почув. І каже: «Ти дєтєй прячь, потому что за мной ідут люди похуже». А батькові накипіло, він йому: «Дітям вже їсти зовсім нічого. Попов, на хр*на ти сюди прийшов? Поясни. Коли я воював, то розумів, за що, а ти?». Попов знітився: «Єслі би я сюда не пошел, меня би растрєлялі, а у меня тоже семья, рєбьонок». І пішов собі кудись.

Батько зайшов у хату і каже: «Можливо, до нас зараз прийдуть». І ми сиділи й чекали, може, й розстрілу, як ото в кіно… Тут дійсно в двір завалили рускіє. Але не розстрілювати – вони везли на тачках продукти. Свої сухпаї і всяке різне. Багато продуктів було білоруських – хліб, масло, згущик тощо. Наші змародерині продукти теж були – наприклад, мені дали коробку цукерок Рошен: «Дай дєтям».

Діти накинулись на їжу, а ми з чоловіком відмовилися їсти. Та за кілька днів наша принциповість згасла: треба було вижити. Можете мене засуджувати, але я їла ці продукти. Хоча й не можу сказати, що була їм вдячна. Якісь дуже двоїсті почуття. Якщо цей Попов дав їсти моїм дітям, і вони не вмерли з голоду, то тепер мені казати «пом’яни, Боже, його» чи казати «здохни, собака»? Бо він же пішов від моїх дітей інших вбивати. Таки ж правда, що хороший рускій – мертвий рускій.

В окупації минув і мій день народження, 14 березня. Ми не знали, що в цей день селу дали зелений коридор – жили віддалено, ніхто не повідомив

І коли вже евакуаційна колона виїжджала, прибігла сусідка: «Ксюха, ти що, дітей своїх не вивозиш?». Я впала перед іконою, стала кричати, лаятись з Богом: як Ти міг, я ж Тебе так просила? Але колону (велику, людей на 500) зупинили в Бучі й розстріляли. Так загинула уся сім’я моєї подруги Ірини… А нас Бог відвів, виходить. На день народження ми зробили «торт» з печива й згущика з сухпаїв – гарний вдався. Хотілося хоч якогось свята, передусім для дітей.

Загалом з їжею стало трохи легше, люди дуже допомагали. Ті, що тримали корів, почали приносити нам молоко, знаючи, що у нас діти. Геть мені не знайомі люди. Молоко дуже гірчило – мабуть, від стресу тварин. Але діти пили, не відчували цього. А вони ж у мене такі балувані були. Я в Києві їм купувала все найкраще – жіночки привозили домашнє молоко, м’ясо. Вони того їсти не хотіли. А тут були в такому стресі, що кожні 15 хвилин прибігали: «Мам, я їсти хочу».

---

ТИША Й ПОРЯТУНОК

У мене закінчувалися ліки, які я давно приймаю. Без них мені могло б бути зовсім погано, і я всіх попередила про можливі наслідки. Ще мала таке прохання: якщо мене першу вб’ють, а хтось із вас врятується, попросіть будь-якого священника відспівати, як треба. Уявити не могла, що про таке проситиму. І всі нормально це сприймали, казали: так, звісно, зробимо.

Раптом в один день стала така тиша-тиша… Аж у вухах гуло. Ми не розуміли, що відбувається: наші перемогли чи ті? Після божевілля у півтора місяці ця тиша була нестерпна. І ми вирішили піти в центр села, шукати, хто є живий, щось вирішувати.

Дорогою бачили багато спалених будинків, понівечених автівок. На узбіччя не сходили, і добре, бо окупанти все в селі замінували, навіть ікони в храмі… Це було зовсім не те село, яке я знала. Ми шукали голову сільради – спитати, чи є зв’язок. Зайшли до нього у будинок, і з’ясувалося, що це його дружина приносила нам молоко.

Що ж до зв’язку, то у них на стовпі поруч дому лелека звів гніздо, і як вилізти туди, можна було піймати одну позначку сигналу. Чоловік мій так і зробив, піймав, зателефонував мамі в Бориспіль. Всі думали, що нас вже нема. Й мама думала, що втратила обох синів. Бо у березні загинув брат чоловіка – навіть не воювавши, від ворожого авіаудару по казармі, розташованій у школі. Тоді загинуло одразу 60 хлопців. Коли чоловік дізнався, мав страшну істерику.

• 

• 

Виявилось, з тисячі мешканців села залишилось тільки 150, серед них і наша родина. Ми просили, щоб волонтери, як тільки зможуть, вивезли нас

Наступного дня до нас приїхала велика машина, а ми, як завжди, сховалися. Мого тата запитали: «Тут десь має бути жінка Оксана з двійнятами, її багато людей шукає, не знаєте, вона вижила?». Тато каже: «Не знаю. А ви хто?». Виявилося, що свої. Приїхали вивезти нас негайно.

Нас посадили в машину без вікон, пояснили, як у разі обстрілу викочуватися просто з дверей. І ми поїхали: я, мій чоловік, діти, племінники. Батьки залишилися в селі. Машину зупинили військові, спитали паспорти. Українською. Отже, наші! Я все ніяк не могла відкрити сумку. І казала їм: «Хлопці, я наша, я точно наша!». Вони побачили дітей: «Ого, і оце ви всі там були?». Так, були. Відпустили нас. А на наступному блокпості просто в машину посипалися цукерки, печиво: «Беріть, малі, їжте, малі!». Ті по рації передали, що тут повна машина дітей. Я кинулася одному з хлопців на шию, закричала: «Бийте тих скотів, женіть тих скотів! Тільки самі не вмирайте».

---

НЕ ВСЕ ТАК ПРОСТО

Нас повезли через підірвану дамбу. Ми перейшли її вузенькою стежкою дуже обережно – під нами було Київське море. Тут же до мене підскочив журналіст CNN – просив інтерв’ю. Але ми були дуже налякані. І в селі залишалися мої батьки, я боялася їм нашкодити. Але розповіла, як рашисти крали навіть собачі нашийники. Сміх і сльози.

Волонтери пересадили нас в інші авто, повезли до себе додому – нагодувати. Як ми їли ті бутерброди, ви б бачили… Діти по п’ять штук з’їли. А я все розказувала, що треба робити, як зайдуть рускіє, як ховатися. В окупації я схудла на 15 кг, чоловік теж.

Коли ми приїхали додому, Київ я теж не впізнала. У нашому багатоквартирному будинку залишилось лише 25 мешканців. Вони зробили оборону, щоночі чергували. Нас дуже тепло зустріли: хтось приніс каструлю картоплі, хтось – пляшку горілки.

Трохи пізніше ми пішли в торговий центр купити якоїсь їжі, і я була вражена тим, що все є, таке різноманіття!.. І тут діти побачили хлопців з ТРО, які зайшли за хлібом.

• 

• 

Дівчата впали на підлогу, закрили голову руками й кричали: «Мамо, ховайся, погані дяді тут». Так вони реагували на людей зі зброєю. Всі на нас дивилися, я плакала. І думала: вони це взагалі забудуть чи ні?

• 

Чоловік переодягнуся і зразу поїхав до мами й на могилу брата. Ми ж залишились удома, й почалося наступне божевілля. В окупації ми не чули сирен. А це виявилось дуже страшно. Щоночі через них я спускалася з дітьми в підвал з одинадцятого поверху. Діти лякалися, почали впісюватися. В окупації такого не було, а тут… В окупації ми знали, що робити, а тут ні.

Я сказала чоловікові: «Вези нас, куди хочеш, ми не можемо так далі». І ми поїхали у Вінницьку область до далекої родички. Все було нормально, дівчата повеселішали, від’їлися (спершу взагалі їли все підряд). Але за місяць знов побачили людей у формі. Вони проходили повз, коли малі каталися на гойдалці. А тут принишкли, втиснулися попками у сидіння і кажуть: «Мамо, вони йдуть нас убивати?». Багато такого було. Коли ми гуляли в лісі, дівчатка на якусь залізяку кричали: «Мамо, міна, не ставай!». Ще гралися у бомбосховище. Зараз наче вони менше згадують ті жахіття. Чоловік дозволяє їм дивитися фільми про війну, а я думаю, це зайве.

Наприкінці літа ми повернулися у Київ. І я повернулася до роботи, однак ще довго не могла фарбуватися, вдягати сукні, хоча раніше дуже таке любила. Їду в метро, бачу якусь жінку нафарбовану і думаю: «Як вона може! Десь же люди вмирають». Обговорювала це з психологом, він пояснив: маю синдром того, хто вижив.

Також я зробила енцефалограму, щоб розуміти, чи все в порядку з головою, відправила її в Інститут посттравми в Дніпро. Там сказали: «У вас така ж енцефалограма, як у солдат після фронту, тільки вони були мотивовані, а ви – ні. Залікує це тільки час і позитивні емоції».

Хотілося б у це вірити. Поки що все складно. Але ми тримаємось.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• 15 днів під обстрілами Бучі: розповідь Наталії Ємеліної, яка пережила окупацію
• Фото війни: українські жінки у 16 проникливих кадрах
• “Ви нас не зламаєте!”: фотосимвол жіночої сміливості перед окупантами