ТАЄМНИЦІ КОБИЛЯНСЬКОЇ:
ПРО ЩО НЕ РОЗПОВІДАЮТЬ НА УРОКАХ
Гріховна пристрастність, дуальність натури і “біле” кохання української письменниці
У знакові дати видатної українки Ольги Кобилянської – у день народження та день смерті – літературний світ згадує, передусім, її творчі здобутки і мало хто згадує “таємні сторони її душі”. Активна учасниця феміністичного руху Ольга Кобилянська була, передусім, жінкою – зі своїми переживаннями, розчаруваннями, мріями, які вона виливала у листах подругам Лесі Українці, Софії Окуневській та в тих самих повістях, оповіданнях, новелах. Саме про це – жіноче, а не письменницьке життя Кобилянської, написав для журналу Opinion Сергій Осока. Те, чого не розповідають на уроках літератури за 8 клас…
«Ольга Кобилянська – дуже несподівана для української літератури зламу ХІХ–ХХ століть. Від нескінченних жінок-селянок – дівчат, молодиць, покриток, кумась, свекрух, невісток – її героїні відрізнялися не тільки своєю інтелігентністю, емансипованістю, нескінченними пошуками ідеалу, а й досить виразними сексуальними пориваннями. Навіть уявити складно, щоби Маруся Квітки-Основ’яненка, Мотря Нечуя-Левицького чи навіть розбещена й люта панночка-інститутка Марка Вовчка пішли в своїх просторікуваннях трохи далі за «брівоньки, як шнурочки», «віченьки, як зорі» тощо. Твори Ольги Кобилянської просто дихають непідробною живою тілесністю. «Розгубленість і страх чоловіків перед фемінізмом узагалі, і Кобилянською зокрема, пояснювалися й тим, що вона торкнулася сфери, яка не існувала для патріархальної культури. Йдеться про сексуальність», – пише Соломія Павличко.
Хтозна, може, саме цей чоловічий страх і завадив Кобилянській бути щасливою?
Шляхетна не “татова донька”
Народилася Ольга Кобилянська в містечку Гура-Гумора на Південній Буковині 27 листопада 1863 року. Можна сказати, що їй пощастило з родиною. Мати – наполовину німкеня, наполовину полька, родичка відомого німецького поета-романтика, вивчила українську мову та прийняла греко-католицьку віру з пошани та любові до чоловіка. Батько – дрібний урядовець, шляхетського роду, з Наддніпрянщини. Ольга була вже четвертою в багатодітній родині. Великих статків не було. Незважаючи на це, мати старалася навчити доньок – хороших манер, умінню підтримати розмову, триматися в товаристві. Батько ж гадав, що його обов’язок – дати добру освіту хлопцям, а дівчата самі заміж повиходять та якось і будуть.
«Якби я правильно могла описати злидні, які в нас панують… який жахливий батько… Ні я, ні Євгенія не одержуємо без лайки навіть п’ять крейцерів на листи. Ох Боже!.. Я не маю ні пошани, ні серця для мого батька… Коли батько хворів, була я цілком байдужа – це не моя вина», – ось у таких барвах описує Кобилянська свої дитячі роки.
Романтична товаришка Ольга Кобилянська
Своє перше кохання Кобилянська переживає в містечку Кімполунг, куди родина переїхала через батькову хворобу. То був хлопчик-школяр – мабуть, її ровесник. Певно, саме тоді Ольга Кобилянська і спізнала вперше страшенну неподатливість, мінливість, дуалістичність власної натури. Відмовлялася, коли хотілося погодитись. Казала «ні», коли серце твердило «так». Утікала – і прагнула залишитись. «Коли я віддавалась свобідно враженням серед природи і мрії роїлись в голові та викликали чудні почування в душі, а очі наче бачили постаті між деревами, – просилися опинитися на папері»…
Усе в ній дивно перепліталося, навіть переплутувалося, змінювалося одне іншим. І все це швидко, як вітерець, що брижить воду. Згодом закохалася в родича – студента Ґеня, який приїздив на канікули. Проте він бачив в Ользі тільки товаришку, начитану й розумну дівчину.
Коли він поїхав, Ольга цілий рік чекала від нього листів. Марно…
Уявне життя однієї дівчини
Свої перші літературні спроби Кобилянська ретельно від усіх приховувала, бо вважала їх чимось майже гріховним. Наступне кохання – урядник Альфонс Кучинський – живиться теж тільки з її багатої уяви. Щоденникові записи все сміливіші, відвертіші, з них уже прозирає щось виразно феміністичне: «Наколи б був він зажадав її від батька за жінку – її було б то щастя, здається, убило. Так інтенсивно, сильно, так безтямки любила вона його. Була б виробилася така жінка, що мужам своїм утирають ноги волоссям своїм не з покори, а з любові. Велика любов не знає жодного упокорення…»
Кобилянській – сімнадцять. Сила її емоцій просто збиває з ніг. Вона спрагла, таємнича, витончена. Полюбляє їздити верхи. У неї тонкі доглянуті руки. «Гортенза, або Нарис про життя однієї дівчини» – її перша автобіографічна повість.
Читайте також: Яблуко від яблуні: ким стали діти видатних українців
Душа з її тайнами
Але найбільше Кобилянській хочеться вчитися. Усе наступне життя вона дорікатиме собі за те, що не змогла здобути системної освіти. Що могла – надолужувала самотужки. Кидалася від однієї мудрої книжки до іншої. Читала, порівнювала, розчаровувалася, поверталася… З однолітками Кобилянська майже не спілкується: «Межи моїми ровесницями і знакомими, котрих в мене було небагато, не було жодної, котрій я б була могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя, тут вже все кінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілось широкого образовання, і науки, і ширшої арени діяльності».
Чергова любов – Євген Озаркевич. Цього разу, як і раніше, Ольга не наважується зізнатися. Її любов існує тільки для неї самої: «…Я не маю буквально жодної душі, яка б мене хотіла розуміти…”
“Я страшенно самотня зі своєю любов’ю, своїм болем, своїми думками й ідеями, зі своєю фантазією…”
І сексуальність, і жіночий мазохізм
Ользі – двадцять. Коли вона пише і їздить верхи, вона зовсім інша – смілива, вольова, незалежна. Але про це знову майже ніхто не знає. Нове її захоплення – Ернест Зерглер. Вони знайомі, спілкуються, але чоловік не сприймає Ольгу як об’єкт пожадань. Вона для нього – товаришка, рівна. «Так, мені щастить з усіма… Для них я маю надто багато в голові», – пише Кобилянська в цей час.
Згодом батька звільняють з роботи, родина переїздить у Димку, а потім – у Чернівці. Ольга багато пише. Проте її стосунки з українською мовою були непростими. Більшість своїх оповідань Кобилянська писала німецькою, а потім власноруч перекладала їх українською. «Саме тому, що Кобилянська була свого роду чужинкою в українській літературі, вона і переступала через її межі, перебувала в стані трансгресії, демонструвала і сексуальність, і жіночий мазохізм… Не думаю, щоби усі жінки в ті часи вміли так писати – у цьому відношенні Кобилянська являє собою тип нової жінки», – Тамара Гундорова.
Читайте також: Історія кохань Михайла Грушевського
Головне кохання Кобилянської
З Осипом Маковеєм, редактором газети «Буковина», Ольга Кобилянська знайомиться в 1895 році. Йому – 28. Їй – 32. Вона вже тоді знала, що полюбить його.
«…Я нічого від Вас не хочу вимушеного – це мене не тішить. …часом мені так, ніби в мені жили дві істоти. Одна, що думає практично, на котру можна зі всіма справами спуститися, та, що варить їсти, торгується з хлопцями о добрі вчинки і делікатно заховується – одним словом, робить всяку християнську роботу. А друга то є погана “мімоза” – шукає вибране життя: спокій, гармонію, тонкість, красу – і в’яне, як не може все найти, а як найде, то дуже щаслива, і вона йде до Вас – не зачиняйтеся перед нею, пане Маковей – бо вона не зробить Вам нічого злого”, – писала Осипу Маковею Кобилянська.
“…Вона йде до Вас – відповідайте їй, бо до Вас говорить моя “поранкова душа…”
Десятирічна мука серця
Листи Маковея – зовсім іншої тональності: «А я… ну, я такої журби не завдам тій, котру, справді, високо ціню. І все моє поступування з Вами було досі таке, що я хотів Вас як найбільше щадити, не обіцювати того, що взагалі нікому не обіцював. …Остається симпатія душ, приязнь між нами, якої не відрікаюся, якої шукаю з Вами, знаючи, що вона мене ублагороднює…»
Ці стосунки тривали десять років. Для Маковея то була просто літературна дружба, а Кобилянська вмирала від любові. Вона фамільярно називала його ведмедем. Обіцяла присвятити йому новелу, якої так ніколи й не написала. Вони жили в одному місті, але спілкувалися здебільшого листами, майже не зустрічаючись…
Читайте також: Як одеська прачка Олена Смирнова стала графинею
Жінка, яка освідчилася
«Я отворилася! Зрозумійте, що Кобилянська ніколи не переставала Вас любити, і перестане аж тоді, коли її серце застигне. …Тепер я переконуюсь, що страшно нещасні ті, котрі вірні так по-собачому, як я! Що Вам була моя вірність? – Нічим. Любов? – Нічим. Я завжди була нічим у Ваших очах. Як я впаду – то загину з Вашим іменем в душі», – зізнається вона. Він відповідає стримано. Часто взагалі лаконічно. Іноді – не відповідає зовсім.
Врешті Кобилянська не витримує і… робить пропозицію руки й серця Маковею: «…Я би Вам ніколи такого предложенія не робила, якби не було можливості разом жити. Ви не будете під тим терпіти і не будете від нікого зависимим. … Чи маєте відвагу розпочати життя так, як Вам пропоную. Я – маю. Але Ви скажіть рішуче слово, я піду за Вами. Я би хотіла щоби Ви на мене дивилися, як на рівного собі товариша, не як на “немічну жінку”. …Про любов я тут не пишу нічого. Се свята, велика, окрема річ. … Я від Вас старша о 3 цілісінькі роки. …Я не відчуваю тої різниці… Я їх затру, тії роки, і они не стануть нам на заваді…”
“Не знаю, як приймете мої слова, звичайно, дівчата самі їх не кажуть. Але я не іду звичайною дорогою дівчат»
Як вбити душу свою…
Маковей замовк. Відсторонився. Відсахнувся. Злякався? Не зважився? Хотів іншого? Вона б не мала сама пропонувати? Вона би мала терпляче чекати його пропозиції? Але ж – вона не йде «звичайною дорогою дівчат», вона не якась обивателька, вона – Кобилянська, зрештою.
Утім, Маковей теж пише їй. Проте не відсилає листів. Пише так: «…бо з ніякої моєї відповіді, що я можу дати, ви не можете бути вдоволені, але, вірте мені, я хочу остатися вашим приятелем, і хоч вам того замало, я думаю, що се більше, як любов».
Не знаючи про ці листи, Кобилянська страждає. Звіряється то Лесі Українці, то Василеві Стефанику: «Можете собі уявити мій настрій душевний. Та я про те не можу з ніким говорити. На моїй долі написано, ні – нап’ятновано, що вона від початку життя до кінця лиш коритися має. Скажіть, що робити, аби скам’яніти, аби вбити душу свою, заморозити чувство своє – і стати людиною розумною, котра має що їсти і пити, і котрій не слід нічого більше? Розумієте?»
Згодом Осип Маковей одружиться з молодою, з двадцятип’ятирічною
Ольга Кобилянська та її біла мрія
Осип Маковей переконуватиме всіх, що саме такого одруження і життя хотів. Кобилянська так і не зможе повірити, що він щасливий з тією «куркою домовою». Думатиме, що він одружився на грошах. До кінця так думатиме.
Вона ще отримає офіційну пропозицію одружитися – від чеха Франца Правнічка. Але їй уже не хотітиметься заміж.
У 1919 Ользі Кобилянській уже 56. Вона пише заповіт: «Будьте здорові і згадуйте мене. Я ніколи не була щаслива. Найкращі хвилини були в мене, коли я писала і закінчувала мої твори. До так званої “слави” була я в глибині душі холодна. Любила я мої мрії, гори, зірками засіяне небо, іноді – рівнини, осінь і свого Небесного суддю. Всіх тих небагатьох чоловіків, яких я любила, я пізніше зневажала, за виключенням Сріблянського і одного лікаря з Наугайма… Все інше було некультурне і зневажливе»…
Осип Маковей помер у 1925 році. У день його похорону Кобилянська блукала в горах і плакала. За щастям, за своєю «білою мрією», врешті – за морем, якого так і не побачила. За тим, що так і не встигла повести коханого до двох своїх улюблених гір – Рунга і Магури. «Здавалося, що Рунг і Магура розділені навіки. В долині, що їх розлучала, лежало множество гострого каміння…»
До речі, найкраща подруга Ольги Кобилянської Софія Окуневська – не менш видатна жінка. Уродженка Тернопільського повіту Королівства Галичини і Володимирії Австро-Угорської імперії, вона була першою українською жінкою лікаркою-гінекологом. Вона рятувала тисячі жінок, але не змогла врятувати себе і своє жіноче щастя… Читайте про неї тут.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
