Розмова з Кузьміною Світланою Леонідівною могла б торкатися буденних справ інституту, майбутніх планів та перспектив розвитку. Однак, 24 лютого життя усіх українців розділилося на “до” та “після”. Світлана Леонідівна поділилася з нами, як вона та інститут живуть у воєнний час.

Яким для вас було 24 лютого? Чи були ви до нього готові?

Готова не була, не рахуючи того, що буквально напередодні я закупила дещо з ліків про всяк випадок і замовила спальний мішок. От власне і все, що я зробила. 24 лютого було дуже тривожним, важким, але не панічним – сповненим суто надією в те, що ми вистоїмо.

Понад усе я боялася за Університет – що впадемо в паніку, що він зруйнується, але всі виявилися достатньо організованими.

Де ви “зустріли” війну?

Удома, в Ірпені. Прокинулася від дзвінка колеги, брат якої служить у військах НАТО. Вона сказала мені, що брат рекомендує якнайскоріше виїхати з Києва і взагалі з України. Я першим ділом помила голову, бо, думала, хтозна-коли це буде можливо наступного разу. Потім зібрала рюкзак з найнеобхіднішим, наскільки це можна було тоді зрозуміти. Поклала ліки, що закупила напередодні. Мій спальний мішок залишився на роботі. Почала переглядати новини, а там наша влада рекомендувала в цей день залишатися вдома. Далі телефонувала колегам.

Олена Анатоліївна Попова, завкафедри слов’янської філології та журналістики, запропонувала організувати консультації з психологами, щоб студентам і викладачам порадити, як поводитися в цій ситуації. Так і закрутилося це колесо – зідзвонюємося, домовляємося, зустрічаємося онлайн.

У перший же день війни викладачі проводили заняття, виходили на зв’язок зі студентами. Звісно, не йшлося про звичне навчання, прагнули просто поспілкуватися, просто заспокоїти, одне одному розповісти “що” і “як” для того, щоб кожен зрозумів – він не один. Це було дуже важливо. Сиділа вдома, але все одно займалася роботою – завантажувала завдання до класруму.

Тоді в Гостомелі, неподалік від мене, весь час вночі гриміло – я все чула і бачила сполохи. Ніч пройшла тривожно, а вранці прогримів вибух на Романівському мості — мій дім похитнуло. Тоді зателефонував син і сказав: «Мамо, ну чого ти там сидиш, виходь». Я вирішила йти. Маршрутки і таксі вже не їздили. Машин було багато, але на мене ніхто не звертав уваги.

Я перейшла те, що залишилось від мосту, гула канонада – було страшно. У Романівці ні душі, у хатах повиносило шибки. Я рушила на Новоірпінську трасу – подумала, що до Києва дійду пішки. Та, на щастя, мене взяла одна сім’я до себе в машину.

У Києві живуть мої діти, я прийшла до них, а ввечері пішла з університету забирати свій спальний мішок, щоб піти кудись у сховище через постійні повітряні тривоги. Хотіла йти в метро, але там було дуже багато людей. Вирішила подивитися, як у нас в університеті з підвалами. У одному з них, де був тренажерний зал, вже ховалися наші студенти й викладачі.

Я зателефонувала ректору і запитала, чи можна і мені з моїми дітьми приєднатися. Ректор дозволив і розповів, що у підвалі є ще одне приміщення. Ми його відчинили, принесли мати зі спортзалу і оселилися. Прожили там місяць, ховаючись від можливого бомбардування.

Коли сирен не було, я підіймалася на четвертий поверх у свій кабінет працювати. Вмикала комп’ютер і робила те, що було потрібно на той час.

Наскільки складно було перелаштувати своє життя і призвичаїтися до нових життєвих обставин?

Більшу частину життя я прожила в Криму, тому для мене війна розпочалася у 2014 році, 27 лютого. Події 2014 року я тоді сприймала як початок Третьої світової війни, мені було дуже важко прийняти цю ситуацію. У 2014 році був справжній шок. У мене жодних ілюзій щодо росіян не було: нічого хорошого я від них не очікувала.

Уже через 3 тижні після початку бойових дій ННІ ФіЖ повернувся до навчального процесу.

Як вам вдалося організуватися у період війни?

Ми повернулися до навчання 21 березня. Мали напрацьовані схеми, позаяк чотири семестри навчалися дистанційно – карантин уже надав нам відповідний досвід.

Технічно навчальний процес запустити було не складно. Але на відміну від ситуації з коронавірусом, студенти й викладачі опинилися в стані психологічної травми. Тому домовлятися про початок занять виявилося не просто – наш мозок зараз витрачає стільки енергії на раціоналізацію ситуації, що повертатися до навчання для багатьох було просто страшно. Окрім того, що потрібно контролювати емоції, маєш ще й матеріал засвоювати.

Психологічно початок занять був важким для всіх: для мене, для викладачів, для студентів. Але я вважала: навчатися треба, адже чим далі ми сидітимемо і чогось чекатимемо, тим важче буде повернутися до звичних справ, тим більше студентів ми втратимо.

Вже 24 лютого я зрозуміла, що пріоритети інститутської команди мають змінитися. До війни нашим основним пріоритетом була якість навчання, створення для студентів нових можливостей для найбільш ефективного розвитку. З початком війни головним завданням стало збереження нашої інтелектуальної, наукової, освітянської спільноти, створити для студентів не стільки умови для якісного навчання, скільки психологічно безпечне середовище, нехай і віртуальне, у якому вони могли б відновити свої сили, у якому вони могли б відірватися від тих жахів, тих проблем, у яких опинилися, і рухатися далі.

І все це треба було спочатку пояснити викладачам – ми всі люди, ми маємо особливість психологічної інерції і гальмуємо. Для мене дуже важливо, що викладачі теж поділяли ці переконання. Студенти – це майбутнє нашої країни, і ми повинні зберегти самих себе і зберегти їх.

Чи займався ННІ ФІЖ волонтерством?

Так, займався. В перші дні березня мені зателефонував наш студент Данило Малашко, який вивчав тоді іврит на 4 курсі. Його мама і тато – випускники нашого університету та активні громадські діячі. Дмитро запитав, чи можна в університеті організувати гуманітарний штаб. Я звернулася з цим питанням до ректора і отримала згоду.

В аудиторії на першому поверсі ми влаштували склад продуктів та засобів гігієни, почали шукати людей, яким потрібна допомога. Разом налагодили облік, склали списки людей, яким надаємо допомогу.

Коли я написала про цю ініціативу, одна з викладачок зателефонувала мені й сказала, що у неї є знайомий в ООН, який займається проблемами біженців. Ми оформили відповідну заявку і отримали кошти. На ці гроші організували гуманітарну допомогу.

Ми приєдналися до телеграм-каналу “Київ Допомога” і передавали волонтерам продукти, ліки, одяг для розвезення тим, хто потребує. Дуже приємно, що “Гуманітарний Штаб ТНУ” зміг комусь допомогти.

Я також знайшла контакти місцевого ОСББ – дізналися, хто залишився в Києві з лежачих хворих чи людей, багатодітні сім’ї. Їх не так багато, але ми їм також надавали допомогу. Ще збирали гроші нашому студенту з ЗСУ, щоб купити дрон.
У перші тижні війни ми постійно перераховували комусь гроші, і це був дуже активний процес.

Як зараз, коли багато абітурієнтів виїжджає за кордон, привернути увагу випускників шкіл до української освіти?

Основна перевага в навчанні в Україні – навчання проходить вдома. Тобто не треба призвичаюватися до нового мовного і соціального середовища, їхати далеко від батьків.

Хоч Таврійському університету вже понад 100 років, ми почуваємося як сучасний заклад вищої освіти, адже його переміщення до Києва дозволило остаточно порвати зв’язки з радянським минулим. Власне, у Києві ми починаємо все спочатку, на чистому майданчику, і можемо дозволити собі інновації.

Мені страшенно хочеться, щоб студенти приходили не за дипломом, а саме за якісною вищою освітою. Ми можемо і повинні підтримувати студентів у їхньому розвитку, і це для мене найважливіше

З іншого боку, ми чудово розуміємо, що наша величезна конкурентна перевага (і вона не змінилася з 2016 року) – це перш за все людське ставлення до студентів, створення креативної атмосфери, коли ти хочеш вчитись, хочеш розвиватись, і тебе у цьому фахово підтримують. І, якщо ми самі будемо привабливими професіоналами, то до нас прийдуть креативні студенти, по-справжньому зацікавлені в знаннях.

Цікаво, що останній рік, попри життя в умовах воєнного стану, був особливо плідним з точки зору реалізації міжнародних проєктів. Так, ГО Платформа студентської журналістики, заснована студентами і викладачами нашого Інституту, отримала грант від норвезької благодійної організації Fritt Ord Foundation на проєкт Ukrainian War Diary: Stories of Youth, який передбачав створення і розвиток вебсайту #Truthfulreporting (https://www.truthfulreporting.org/) і публікацію на ньому англомовних матеріалів про те, як українська молодь бореться і перемагає в опорі російській агресії. Наразі цей проєкт успішно завершено, і його команда готує звіт.

Ще одним успішним проєктом став спільний навчальний курс студентів-журналістів 4-го курсу нашого Інституту та студентів-соціологів Каліфорнійського державного університету Станіслаус у межах інтернаціонального руху Collaborative Online International Learning, який передбачає створення можливості для студентів навчитися, будувати професійну та особисту комунікацію та ділитися досвідом з представниками іншої культури.

Що б ви сказали сьогоднішнім студентам?

Може банально, але я б хотіла побажати всім нашим студентам не здаватися, не падати духом у цей складний час. Нам з вами треба чітко усвідомлювати, що ми живемо у видатний і унікальний час.

Філософ Карл Ясперс увів таке поняття як “осьовий час” — це час, коли збираються і концентруються фундаментальні смисли цивілізації. Ось зараз ми збираємо, концентруємо і увиразнюємо фундаментальні смисли, передусім нашої національної культури. Я маю на увазі націю як політичне утворення. І водночас ми проходимо дуже швидко шлях визнання і розуміння своєї власної ідентичності, передусім цивілізаційної. Також ми ідентифікуємо себе як західна цивілізація. Цивілізація, яка базується на християнських цінностях, які сьогодні вийшли на рівень гуманістичних. Тобто у центрі наших цінностей людина, її здоров’я, її життя, її людська гідність. Усвідомлюючи все це, не падати духом. Це дуже високі слова, я боюся їх говорити, але насправді так воно і є – ми зараз творимо історію.

Такий самий період Україна проходила рівно 100 років тому. Зараз дуже важливо не схибити, не зганьбитися, все витримати і рухатися далі, щоб ви, наші студенти будували нову Україну – справедливу, гуманну, здатну допомагати розвиватися іншим країнам.

Звісно, дуже прошу всіх допомагати одне одному, намагатися бути чесними і докладати максимум сил у свій власний інтелектуальний, естетичний, моральний розвиток.

Не зрадити себе, своїх батьків, друзів і Україну у цей історичний момент.

Чи змінилося щось у вимогах до організації навчання та проведення семестрового контролю у закладах вищої освіти з огляду на необхідність навчатися в умовах війни, віялових відключень електроенергії та періодичної відсутності зв’язку?

Не можу сказати, що за нинішніх обставин Міністерство освіти і науки України запропонувало якісь істотні зміни до нормативів, за якими функціонують університети.

Ми отримали від МОН України листи, у яких говориться, що, оскільки університети мають права автономії, вони можуть проводити семестровий контроль на власний розсуд. Крім того, навесні МОН України не рекомендував відраховувати студентів, які навчаються за власні кошти і мають фінансові борги. Що ж до академічних боржників жодних рекомендацій з міністерства не маємо.

Наразі, вчена рада ТНУ у грудні 2022 року затвердила “Тимчасовий порядок проведення семестрового (підсумкового) контролю в осінньому семестрі 2022-2023 навчального року” за дистанційною формою навчання”, який опубліковано на нашому офіційному вебсайті.

Розмовляла Анастасія Дарганова у рамках проєкту “Розкажи свою історію”