інтерв’ю
СОЛОМІЯ КИРИЛОВА
виконавиця головної ролі
у фільмі “Памфір”
Розмова про повнометражний дебют,
архетипічну жінку
та акторство під час війни
В акторському портфоліо львів’янки Соломії Кирилової вже чотири знакових стрічки – «Ніч Леополіса», «Любов і риби», «Гудбай, фешн!» і перша у її кар’єрі повнометражна стрічка «Памфір». Стрічка, якій аплодували Канни у травні 2022 року, якою захоплюються європейські глядачі, а наприкінці березня нарешті матиме змогу побачити й українська аудиторія.
«Памфір» – це, власне, головний герой фільму Льоня, хороший сім’янин, який звертає з чесного шляху заради своєї сім’ї, щоб відплатити за провину сина. Основні події розгортаються на заході України напередодні традиційного карнавалу Маланки. Фільм зняв режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук, головних героїв грають Олександр Яцентюк, Станіслав Потяк і Соломія Кирилова.
Вона втілила на екрані образ Олени, дружини Памфіра. Щоб увійти в роль навіть переїхала на певний час у село. Судячи з відгуків глядачів, Соломія із завданням впоралася: її Олена – багатогранна і водночас дуже типова, характерна, неповторна і при цьому в ній є щось від кожної українки.
Про цю акторську роботу, повнометражний дебют і омріяні ролі ми й поспілкувалися з Соломією
Соломіє, чим Олена особлива для вас?
Я полюбила цю жінку з першого прочитання однієї зі сцен. Як на мене, Олена – архетипічний образ жінки. Мудра, але не зухвала, добра, але справедлива, глибоко віруюча та чуттєва людина.
Цей образ допоміг мені віднайти та відкрити ці якості в собі самій. У цьому краса та щедрість акторської професії, бо завдяки роботі над роллю дізнаєшся більше про себе. А завдяки Дмитру ми мали таку розкішну можливість та час для напрацювань.
Що схожого та відмінного між вами та Оленою? Що б ви хотіли взяти від неї, а чого б навпаки воліли уникати?
Я можу сказати, що багато чого навчилась та відкрила, в дечому навіть утвердилась завдяки образу моєї героїні. Це завжди дуже таємничий та інтимний процес.
Актор постійно перебуває на етапі становлення, зрощення з персонажем, над яким він працює, і це відбувається як внутрішньо, так і ззовні.
А яка ваша улюблена сцена у фільмі?
Важко обрати, а особливо відповісти без спойлера. Та я дуже люблю фінал, останню сцену фільму – вона перехоплює подих. У ній є вихід у світло, а це та якість, яку я найбільше поважаю та обожнюю в мистецтві. Хоча багато хто рефлексує після фільму, що фінал песимістичний, для мене це абсолютно не так. Тож дивіться і робіть свої висновки.
Також люблю нашу сімейну з героями фільму проходку лісом. Як на мене, вона містить різношарову палітру емоцій та образів
Ви разом з командою представляли фільм «Памфір» за кордоном. Як його сприймають іноземці?
У різних країнах глядач сприймає наше кіно однаково дуже добре. Наскільки мені відомо, на багатьох фестивалях ми виходимо в фаворити глядацьких симпатій. Найфеєричнішою наразі була прем‘єра в Каннах.
Також знаю, що під час «Тижня критики» в Києві були переповнені зали і дуже багато людей писали відгуки – було відчуття великого свята. Прикро, що не могла бути присутня.
Та все ж найочікуванішим особисто для мене є перегляд і показ «Памфір» в Україні з українською аудиторією. Це, власне, моє омріяне повернення в Україну.
Чому, на вашу думку, «Памфір» так відгукнувся європейській аудиторії? Що так подіяло на неї?
Як на мене, перш за все завдяки таланту, вдачі, освіченості та наполегливості режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, який роками вірив та створював цей проєкт рівня світового кінематографа. Знайшов та закохав у «Памфіра» продюсерів, зібрав чудову команду в усіх департаментах і провадив, рулив все до прем’єрного завершення. І саме в цій високій художній та естетичні якості зумів представити українськість, самобутність, автентичність та живість.
Я думаю, саме це працює магнетично, адже крізь мальовничий і художньо вибудуваний кадр маєш змогу бачити правдиве просте життя однієї сім‘ї та їхніх стосунків між собою та зі світом.
Як склалося ваше життя після 24 лютого і що першим згадуєте про цей день?
Київ. Тривожність у повітрі та розмовах була, звісно, задовго до. Було кілька друзів з автівками, з якими була домовленість чекати (не переміщатись) до крайнього моменту. А потім, якби що, вони за мною заїдуть.
Пам‘ятаю переддень. Я нарешті знайшла чудовий зал для особистих практик, мала хороше заняття зі своєю прекрасною ученицею. У близького друга був день народження, але через зайнятість домовилися про зустріч на каву завтра, 24-го.
У це важко повірити чи пояснити, але прокинулась я серед ночі, перед 4 ранку, і довго не могла зрозуміти свій стан. Я відчула «поле» міста – і те зло, яке суне на нашу землю. За якийсь час взяла телефон до рук – а там усі ті пропущені дзвінки від друзів, які чекали «крайнього» моменту.
За мною заїхали, але ми все ж залишились у Києві – просто возз’єднались. Так я безвиїзно знаходилась у дорогому серцю Києві 46 днів – з моменту вторгнення до першого культурно-дипломатичного туру з театром «Слово і Голос».
Цей тур спонукав вас поїхати з Києва?
До серпня 2022 я жила в Києві, з короткостроковими виїздами в тури.
У липні отримала підтвердження моєї участі у тримісячній резиденції в Берліні від UFFB спільно з Goethe Institut. Було б це в мирний час, ця звістка окрилила і ощасливила б мене неймовірно. Але зараз я розумію, що кожен має знаходитися там і робити те, що є найефективнішим на шляху до нашої перемоги.
Зізнаюсь, для прийняття та усвідомлення цього знадобилось багацько часу, адже в резиденції я рахувала дні до повернення в Київ – такої сили туга мене роздирала.
Тож згодом я прийняла і домовилась з собою, що знаходитимусь тут стільки, скільки буду потрібна. Адже, як я збагнула згодом, це дуже енергетично та емоційно виснажливо, депресивно і непродуктивно – постійно мислити тільки поверненням.
Читайте також: Ярина Квасній, яка заспівала «Парову машину» і отримала мільйони вподобань
Також для фестивальної історії «Памфіру» я опинилася у вигідній географічній точці – у Берліні, тож мала честь та змогу представляти нашу картину в кількох країнах світу
Читайте також: Три знамениті на весь світ полтавки: акторка, дизайнерка й агентка
Як вам життя серед іноземців? Що розчулює або дивує?
Під час візитів до інших країн я пересвідчуюся, що середовище формує людину. Тому те, якими я зустрічаю іноземців, відображає те, як вони живуть. У ментальності чи поведінці для мене немає нічого дивного чи неймовірного.
Гумор, ставлення й толерантність англійців до українців зараз, звісно, захоплює серце і викликає усмішку.
Ви згадали про тур з театром «Слово і Голос». У чому він полягає і яка його мета?
З цим театром ми здійснили вже два культурно-дипломатичні тури. Перший відбувся ще на початку квітня у Литві і Латвії, після того були Данія, Франція, Англія. У січні, завдяки нашим друзям та колегам з Maketank (Exeter/UK), ми вже поїхали в Англію.
Повномасштабна війна триває, тому важливість цих поїздок теж зростає. Бо, звісно, ця тема втомлює іноземців, а через мистецтво є можливість зустрічей та спілкування, презентації та знайомства з українським.
Наші вистави складені з українських традиційних пісень та ірмосів – давніх духовних наспівів України, тож представлення великої та багатої України через цей матеріал є надважливим зараз. Завдяки цим турам ми можемо культурно проявити Україну, поспілкуватися з людьми, бо багато хто залишається після виступів і хоче чути про Україну від українців, а не зі своїх телевізорів, де, як глядачі самі кажуть, теж виходить певна інтерпретація.
Дипломатично-театральні тури – це чудова можливість фінансово підтримувати наших воїнів та мистецьку спадщину країни
Читайте також: Олена Журлива: «пантера чоловічих сердець» і поетеса розстріляного відродження
Як зараз живеться українським акторам?
Загалом живеться – і це вже дуже добре. Жартую. Але саме актори точно мене зрозуміють.
В цілому, це досить складна, багато в чому абстрактна і нестабільна професія, тож я б не розділяла українських чи не українських акторів. Я мала досвід праці в інтернаціональній театральній групі, і відмінність хіба в тому, що в Європі актор здебільшого мислить і працює проєктами і зазвичай немає такої розкішної можливості, як у нас, щомісяця отримувати зарплатню від театру. Тому доводиться постійно шукати нові роботи. У цьому є свої ризики, але для мене це виглядає значно цікавішим і пізнавальним.
Акторство – це така професія, що зазвичай бракує слів аргументувати, чому ти цим займаєшся – от не можеш без цього та й займаєшся. У всьому іншому – шлях тернистий, багато колег-ровесників йдуть чи змінюють професію.
Яку б роль ви хотіли зіграти?
Я хочу грати! Багато і дуже різне! Тому не буду себе обмежувати у своїх бажаннях.
Один з класичних та античних образів – це Леді Макбет та Медея. Взагалі дуже хотілось б спробувати себе в історичному жанрі, мені ця епоха по духу та характеру досить близька, і до того ж я граю на давніх музичних інструментах та займаюсь музикою Середньовіччя та Ренесансу.
Також я мрію про драйвовий сучасний український мюзикл. Мені здається, спів та музично-драматичний жанр – це дуже характерно українське, коли актор починає співати чи танцювати, бо його емоції не вміщаються в словах, і він не знаходить іншого шансу проявлення. Ще дуже хочеться зіграти комедійний образ.
Та й загалом у роботі я люблю виклики, люблю, коли режисер бачить ширше і глибше, ніж те, як актор себе представляє, а відтак пропонує щось на перспективу. Чим далі знаходиться запропонований образ від мене, тим мені цікавіше.
