Всесвітній рейтинг щастя World Happiness Report складається щороку й аналізує цей показник у різних країнах. Рейтинг формують на основі опитувань респондентів, і до уваги беруться такі чинники, як ВВП на душу населення, соціальна підтримка, тривалість здорового життя, свобода, щедрість і корупція.

Згідно свіжого рейтингу за 2024 рік, найщасливіші люди живуть у Фінляндії. Наступні сходинки займають Данія, Ісландія, Швеція, замикає топ-10 Австралія. Україна ж плентається у хвості – вона на 105 місці. За рік ми опустилися аж на 13 сходинок… Зрозуміло, що війна, криза тощо. Водночас Ізраїль, що посідає 5 місце в рейтингу, прозоро натякає, що, певно, справа не лише в цьому. Цікаво й те, що у 2014-му, коли теж була війна, Україна займала свою найвищу позицію в рейтингу за увесь час – тоді у нас було 87 місце. То що ж насправді заважає українцям бути щасливими? І які особливості нашого щастя?

ТИХЕ ЩАСТЯ Й ЗРАДА

«От, нема в житті щастя! Робота – нудна, чоловік – невдаха, син – телепень, батьки увесь час вимагають уваги… Хоч розірвися, і радості – нуль». Знайомо? Такий монолог можна легко почути від колеги чи сусідки. Або й самій його виголосити. Адже скаржитися на життя – наша національна традиція. Ну, або мовчати, як все добре. Памʼятаю, як ще за студентства під час опитування на парі з психології я, якраз закохана по вуха, сказала, що так, щаслива – повернулися усі!

На думку психологів, більшість українців повʼязує щастя з відчуттям внутрішньої задоволеності життям: радості за себе, свої досягнення. Водночас є сильна тенденція почуватися нещасним, коли в когось щось трохи краще (у сусіда хата більше), і ця зловтіха є соціально схвалюваною.

Тому своє щастя ми звикли приховувати, не демонструвати – раптом наврочать

Тож і виходить так, що наше щастя нам не належить, бо не можемо про це говорити. Це дійсно ментальна особливість: саме наше слово «виховання» (дитини) має на увазі, що дитину (читай: щастя) треба ховати до якогось моменту. Звідси й обережний бік нашого щастя: його треба захистити від зовнішніх обставин, зберегти в собі і для себе.

Скаржитися на життя, коли насправді все більш-менш, для українців нормально – від гріха подалі краще порадіти цьому тихо, у колі найближчих. Тож і щастя у нас – або рівне спокійне відчуття життя, або все погано, як що не так – вже зрада.

ЧАС ДОРОСЛІШАТИ

Науковці додають ще такий нюанс: українці мають завищені вимоги до життя, а відтак – розчарування. При цьому в більшості є доволі інфантильними: зазвичай не виявляють активну позицію, щоб щось змінити, домогтися свого, а прагнуть просто говорити про те, як все погано. Така дитяча позиція: нехай мені хтось зробить, як треба.

Опитування свідчать: українці мало вірять у свої сили та здатність на щось вплинути, часто бачать своє життя, як наслідок тиску зовнішніх обставин. Це зручно: бідність можна списати на слабку економіку, а хвороби – на слабку медицину. І, врешті-решт, все – на війну.

На все це накладається криза влади – згідно опитуваннями для рейтингу, 95% українців певні, що влада має відігравати важливу і чітку роль, піклуючись про щастя населення – зокрема, покращуючи умови життя й добробут. При цьому 76% громадян думають, що вона цього не робить.

Так, з владою ми дійсно маємо проблеми. Але, якщо чесно, коли вона була ідеальною? Правильно, ніколи

Все це частково пояснює, чому у світових рейтингах ми пасемо задніх. По-перше, не зізнаємося, якщо все добре – при тому, що 88% українців у принципі згодні, що щастя є, і 66% особисто його відчувають час від часу.

По-друге, оскільки щастя оцінюється за шістьма критеріями (ВВП на душу населення, тривалість життя, соціальна підтримка, свобода вибору, довіра, щедрість), програємо не лише у соціально-економічних показниках, на які важко вплинути, а й у світоглядних. Особливо щодо рівня довіри – собі, світу, життю загалом.

ВСЕ, ЩО ТРЕБА

Що ж потрібно українцям для щастя? За даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), для нього потрібні лише 7 чинників:

  • здоровʼя (міцне);
  • вік (молодий);
  • сімʼя та близькі стосунки (плюс діти);
  • рівень матеріального благополуччя (високий);
  • освіта (вища);
  • робота (улюблена та грошовита);
  • можливості для реалізації (перспективи на майбутнє).

Найбільшу радість нам приносить сімʼя (60,6%), діти (47,1%) та друзі (37,5%).

Також майже кожен десятий українець (9,6%) кайфує від смачної їжі – вона значно випередила алкоголь (2,4%), спорт (5,9%) і навіть секс (9,4%).

Молодь та старше покоління ставляться до щастя по-різному. Так, молодь більше схильна радіти життю – 45% робить це щодня й зараз (серед тих, кому за 50, таких лише 20%). Психологи пояснюють це тим, що для молодих ключовим є самореалізація, слідування за мрією і свобода. Зараз вона обмежена багатьма речами, але навіть у цих рамках вони її сяк-так знаходять. Бачать перед собою простір, вірять у хороше.

А ще молодь не поспішає одружуватися й мати дітей, бо, як не крути, це залежність. Та й зараз усе таке нестабільне, куди ще це?..

Щастя старшого покоління, насамперед, полягає у задоволенні базових потреб: усі здорові, є їжа, дах над головою. А з цим зараз у багатьох проблеми…

Ще літні люди бачать щастя у онуках – ця традиція невмируща й зумовлена «голосом предків». А як онуків нема (вочевидь, що ні, як діти не поспішають з цим), стає якось сумно. І тут старше покоління може триматися навіть за дорослих дітей, обмежуючи їхню свободу, бо часто не знає, що ж робити зі свободою власною. У чоловіків на цьому етапі може трапитись «сивина в бороду й біс у ребро», та й у жінок теж – зазвичай з молодшими. Все це задля того, щоб знову відчути себе молодими, отже, щасливими.

Найпроблемнішою є категорія людей у ​​віці – і зі щастям, і взагалі. Соціальні рамки стали рухливими, і поняття «людина похилого віку» теж. Тож ті, хто видаються нам «старими», насправді можуть такими не бути. І мати ще «порох у порохівницях» ого-го: фізіологічно пізніше старіючи, вони здатні багато на що, ще активні й водночас досвідчені, мудрі.

ЩАСТЮ БУТИ

Що ж нам треба для того, щоб стати щасливішими? На думку психологів, нарешті подорослішати. Не керуватися принципом «мені всі винні», не занурюватися то в минуле, де все було добре (а здавалося, що ні), то в майбутнє (хіба що трішки), а жити в моменті «тут і тепер». Зосередитись на своїх внутрішніх ресурсах і тому, на що ми дійсно можемо вплинути. А ще прийняти все, як є: зараз у мене такий вік, така сімʼя, така країна. І створювати собі щастя за цих умов. Ніхто його вам не подарує.

Варто також обʼєднуватися з людьми, які мають такі ж самі цінності. Але починати все одно з себе, тоді спрацює ланцюгова реакція. Психологи радять: «Уявіть, що радість, любов та самодостатність – насіння у вашому серці. Щоб вони перетворилися на квітучий садок, їх треба регулярно поливати».

Насправді прості радощі ніхто не відміняв, навіть зараз

Можна поїхати на природу – це дає свій ресурс. Або:

  • щось робити руками: на долоні багато рецепторів, які відповідають за розвиток головного мозку, але тикаючи двома пальцями в клавіатуру, ми не дуже цьому сприяємо.
  • прийняти ванну (якщо є світло й вода, звісно) – тіло буде вдячне, бо це релакс. Так, саме ванну, бо душ змиває енергію, ванна ж – відновлює баланс.
  • трохи побути на самоті – щоб наповнитися власною енергією, зібрати себе. Або, як того прагне душа, навпаки, піти в люди й поспілкуватися. Важливо не боятися будь-яких внутрішніх проявів.
  • навчитися зупиняти щасливі миті: ось ви йдете парком, шумить молоде листя, все квітне й пахне… Насолоджуйтеся цим моментом, відчувайте себе в тілі – зараз ви живі, здорові, все гаразд. Принаймні зараз, і це – цінно.

Також не знецінюйте своїх здобутків, навіть найменших. Можна спробувати таку практику: протягом тижня складати в бляшанку записки з тим, що з вами трапилось гарного, а як засумуєте, діставати й читати. Загалом варто змістити акцент з негативу на позитив, виділити із загального потоку ситуації, які допомагають насититися ресурсами. Заради себе – і своїх дітей. Які вчаться щастю у нас, дивлячись, що ми робимо і як живемо. Щастя дійсно передається у спадок. Як і нещастя, на жаль.

Ми самі є творцями свого щастя і в будь-якому віці можемо радіти життю. Просто тому, що ми живі. Поки ми живі, все продовжується, і в цьому щастя. Моя прабабця, яка померла у 94 роки, казала: «Що за життя, не встигла моргнути – і промайнуло». Переживши дві війни та Голодомор, вона все одно хотіла жити. І чим старшою стаю я сама, тим більше її розумію. Яким би не було життя, воно моє, і тим цінне. І його варто жити, поки живеться. Сто відсотків.