видатні українки
ОКСАНА
МЕШКО
співзасновниця Української Гельсінської Групи,
яку боялися совєти
Текст: Вікторія Шапаренко
Совєти боялися Оксану Мешко настільки, що ув’язнили у віці 76 років, перед тим переривши увесь город у пошуках компромату і розмістивши в сусідній хаті пункт спостереження. Так Оксані мстилися за те, що вона разом з однодумцями створила правозахисну організацію – Українську Гельсінську Групу. І за те, що відома дисидентка й одна з найвидатніших діячок українського національно-визвольного руху була чи не єдиною надією політв’язнів – боролася за кожного, як левиця, за що її й називали «козацькою матір’ю».
Її власне життя було сповнене трагедій – більшовики вбили брата й батька, згодом відправили на заслання чоловіка й сина, кинули за ґрати сестру. Та вона боролася – й за себе, й за інших. Боролася, поки жила, а жила вона довго – 85 років. Її так і не змогли знищити. І в останні роки свого життя Оксана встигла виступити в парламенті Австралії, викривши правду про жахливий стан прав людей у союзі, потім – взяти участь у Революції на граніті. До омріяної незалежності України вона не дожила зовсім трішки, буквально півроку…
З КОЗАЦЬКОГО РОДУ
Оксана Мешко народилася 30 січня 1905 року на Полтавщині, в містечку Старі Санжари над Ворсклою, у багатодітній хліборобській родині. Її предки були козаками, що уникли покріпачення, а тому зберегли нескорений дух. І це мала Оксана увібрала з молоком матері.
На жаль, саме таких, сміливих і волелюбних, совєти ненавиділи особливо люто. Доля родини Оксани є показовим прикладом нищення українства вже тоді окупаційною російською владою, яка називала себе радянською. Дитинство Оксани й так було непростим – Перша світова, революція, коротка пора української державності. Врешті-решт, встановлення більшовицького режиму. Ледь дівчині виповнилося 15 років, як його криваві розрахунки не забарилися.
Потім вона писала: «Весною 1920 року військовий червоний загін зганяв до волості людей на сходку, – згадувала Оксана Мешко у своїх мемуарах «Між смертю і життям». – В покару за невиконання продподатку брали заложників. У число заложників потрапив і мій сорокалітній батько Яків Мешко не відомо, за якою ознакою: чи то за рахунком десятого, чи близько в колі стояв, чи накинув оком напасник, бо не був заборгований волості. Погнали заарештованих в Губчека… Розстріляли батька в Харкові, на Холодній горі, у грудні 1920 року (так було зазначено в довідці)».
По арешті батька розпочалося переслідування місцевою владою рад нашої родини і родичів – незаконні реквізиції продуктів, худоби, господарського реманенту
«Невдовзі від руки більшовицького активіста-бандита загинув старший брат Оксани, 17-річний Євген, член «Просвіти», режисер художньо-драматичного гуртка. Хату конфіскували. «Гонимі й переслідувані уламки нашої родини – дві сестри, Віра й Катерина, та брат Іван – розбрелися по світу, хто куди», – писала Оксана.
Втім, вона, змалку допитлива й уперта, не склала рук. Натомість у 1927 році вступила на хімічний факультет інституту народної освіти в Дніпропетровську і навіть змогла його закінчити, попри декілька виключень за не таке «соцпоходження». Щоразу дівчина домагалася поновлення й училася далі. І як училася: не маючи ані гуртожитку, ані стипендії, самотужки готувалася до іспитів і складала їх майже екстерном. При цьому так і не вступила в комсомол.
ЗАМІСТЬ СІМЕЙНОГО ЩАСТЯ
У роки навчання Оксана зустріла свою долю й вийшла заміж – за інститутського викладача Федора Сергієнка. Він був колишнім членом Української комуністичної партії (УКП) і в 1925 році разом з побратимами вже був арештований у Харкові, бо з будь-чим українським совєтам ніколи не було по дорозі. Лідери партії з-за ґрат так і не вийшли, а от рядових «боротьбистів» випустили. Щоб винищити просто трохи пізніше.
На початку 1935 року Федора знову арештували. «Другий його арешт був стільки ж несподіваним, як і безпричинним», – пише Оксана у спогадах. Дев’ять місяців вона оббивала пороги різних установ, дійшла навіть до генерального прокурора. Врешті-решт, справу повернули на дорозслідування і Федора випустили. Однак, наче й визволившись, він був невільним – не міг ніде влаштуватися на роботу в Україні, тож поїхав працювати аж на Урал.
Оксана ж мусила далі якось виживати тут. Не судилося їй звідати сімейного щастя
«Двох своїх синів, Євгена і Олександра, народження 1930 і 1932 років, ростила в лихі часи штучного голоду в Україні на пайку по карточній системі, в задусі сталінського беззаконня, страху й загальної подавлености у громадському й суспільному житті країни», – писала вона.
А біда не йшла одна – у 1936 році «за потєрю бдітєльності» арештували Оксаниного дядька, Олександра Янка, колишнього члена Центральної Ради, урядовця Директорії, члена Київської спілки політкаторжан. Його катували, потім вивезли невідомо куди. Про його смерть стало відомо аж через 10 років. Також у 1937 році за «агітацію» під час військової служби було розстріляно двоюрідного брата Євгена Мешка. Й арештовано другого дядька – інваліда праці Дмитра Янка. Подальша його доля невідома.
Родичка стількох «ворогів народу», звісно, не могла залишатися в радянській установі – у тому ж 1937-му Оксану «за скороченням» звільнили з Інституту зернового господарства, де вона працювала у хімлабораторії. Разом з синами вона поїхала до чоловіка в Тамбов.
Мріялось якось замкнутися в родинному колі. Знов не вийшло: почалася Друга світова, яка одразу забрала первістка, 11-літнього Євгена – він загинув під час бомбардування. Невдовзі чоловіка мобілізували до діючої армії. Удвох із маленьким Олесем Оксана опинилася в розбурханому війною морі людей…
ПОВЕРНЕННЯ Й НОВІ ПОНЕВІРЯННЯ
У травні 1944-го Оксана з сином повернулася у Дніпропетровськ і застала там лише маму. Пізніше прийшов з війни чоловік, поранений, інвалід. Сім’я перебралася до Києва. Туди ж восени 1946-го прибилася з Рівненщини старша сестра Віра. А з нею й нова біда.
Старший Вірин син Василь, до війни студент, потрапив до німецького полону, втік і вступив у лави УПА. Там і загинув. Сусіди-стукачі накликали енкаведистів: якось Віра зникла – пішла на вулицю й не повернулася. Оксана кинулася на розшуки й два тижні моталася по лікарнях, моргах, міліцейських відділках, прокуратурах, аж поки не натрапила на Вірин слід.
«Мої турботи про сестру, елементарне людське ставлення до людини в біді вирішило трагічний напрямок моєї долі, долі мого 13,5 річного сина й беззахисної старої матері, – писала вона згодом. – 19 лютого 1947 року на Львівському майдані серед дня три чоловіки в білих кожухах силоміць запхали мене до легкової машини і привезли у внутрішню тюрму КГБ на Короленка, 33. Пред’явили ордер на арешт і після знущальної процедури «особистого» трусу загнали в бокс, місткістю в одежну шафу, але вищу, темну, із зачиненою кватиркою вгорі і маленькою електролампою. Далі перший допит, потім тюремна камера, темна сира одиночка».
Оксані і її сестрі пред’явили звинувачення – у намірі разом вчинити замах на… Микиту Хрущова
Проте вона вперто це відкидала: «Не призналась я і після 21 доби слідства без сну, що здійснювалося в такий спосіб: нічні допити починалися через 30–40 хвилин після «отбою», кінчалися за годину, часом менше, перед «підйомом»… Удень пильнував «вовчок», щоб бодрствувала і не дрімала. Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За «клювання носом» саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка і «тюфляка», пайок – 300 г хліба і двічі окріп. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря, і я непритомніла».
Попри все це, Оксана не зламалася, не підписала зліплених слідчим «чістосєрдєчних прізнаній»: «Я лишилася незворушною, приготувавшись до найгіршого кінця, аби тільки не посвідчити, чого від мене так довго вимагали. Разом з сестрою нам було близько 90 років, вік досить поважний, щоб кінчати митарювання на нашій грішній землі, але треба з честю й гідністю».
Через 7 місяців сестрам зачитали вирок: 10 років виправно-трудових таборів…
ПЕКЛО ГУЛАГУ
Ціною семиденного голодування Оксані вдалося вибити належне їй за законом побачення з сином і матір’ю: «Через дві сітки очима уп’ялися ми одне в одного. Намагаючись бути спокійною, передавала я свого сина у дбайливі руки сердешної матері – хворої старої жінки. Мама трималася мужньо. На кількаразове питання сина Олеся, на скільки мене засуджено, відповіла аж на кінець побачення. Олесь протяжно вимовив: «десять років», а тоді раптом голосно заплакав; мама рвонула двері до кабінки, що була нашим бар’єром, я розчинила двері і в тісних сутичках сплелись ми в обіймах утрьох, в розпачі й сльозах. Затиснутий наглядач ледве виштовхав мене, а мама вийшла з онуком сама, спотикаючись, похилена».
Кати все ж таки дріб’язково помстилися – не взяли від мами теплого одягу й повезли 42-річну Оксану, у чому була, на Ухту в Комі.
Ось як вона згадує про своє життя-буття там: «Ми ходили на роботу і з роботи як очманілі – такі втомлені й голодні. Голод так допікав, що не можна було думати про щось інше»
Спершу вона працювала в сільгоспзоні, потім на каменоломні – била й вантажила камінь. «Ми були звільнені від усього. Вже не було ні гострого розпачу, ні страху, ні туги за рідними, за дітьми своїми. Був тільки голод і була втома і той повільний стан переходу в духовне небуття через всепоглинаючу апатію, – писала Оксана в спогадах. – На продукційному пайку з диявольським розрахунком «на износ», з максимальним терміном 3–5–10 років – тривалість життя очевидно вирахувано на теоретичну людську «особь» як біологічну одиницю – отже, завжди голодні, отже, виснажені і тому кволі й хворі, ми повинні були працювати «до труни, до німої снаги». Оце саме так виглядало оте наше смертовбивче коло, і ніхто не смів з нього вийти до останнього подиху».
У 1954 році Оксана Мешко була комісована як недужа. Вона вийшла з-за колючого дроту на заслання і була реабілітована, але паспорт отримала лише у 1956 році і тоді ж змогла повернутися до Києва – до сина Олеся.
Вручаючи жінці реабілітаційне посвідчення, полковник Захарченко з ноткою щирості сказав: «Родіна просіт извінєнія. Желаю вам щастя і будьтє здорови». Збрехали, як завжди: «щастя» від кдб полягало у нових справах, яке воно «шило», – на неї та її сина.
ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ
Через кілька років Оксані як реабілітованій надали кімнатку на 12 метрів. А по смерті чоловіка вона з сином перебралася у батьківську садибу на Куренівці, почала зводити хату. Там збиралися її однодумці – ті, кого пізніше стали називати шістдесятниками.
Під час хрущовської відлиги підняло голову нове покоління української інтелігенції – вони, за висловом Миколи Вінграновського, «наросли з малих, худеньких матерів в саду порубанім». Ці люди зустрічалися біля пам’ятників Шевченкові й Франкові, приходили на літературні вечори, які ніким не санкціонувалися, але й, на диво, ніким не заборонялися.
Десятки таких організовувала й Оксана, щоразу в інших місцях: заводських клубах, будинках культури, школах. Відчинилися гостинні двері приватного етноґрафічного музею подвижника української культури Івана Гончара. То тут, то там публікувалися «крамольні» вірші, забуяв самвидав.
Навіть арешти, що почалися у 1965 році, коли за ґратами опинилося одразу 21 осіб, не налякали шістдесятників
Навпаки, вони робили колективні листи на захист звинувачених. Розголосу набув полемічний трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», до підготовки якого був причетний і син Оксани, Олесь Сергієнко.
З’явилися нові традиції – наприклад, вшанування великого Тараса у день його перепоховання, 22 травня. «В цей день збиралася сила людей до парку, – згадувала Оксана. – По букетику згромаджувалися гори квітів. 22 травня 1966 року в товаристві активних шанувальників Тараса Шевченка біля пам’ятника був і мій син. З п’єдесталу монумента Олесь читав вірші поета. Проте цей вечір був відмінний від попередніх двох років: під перехресним вогнем спалахів фотоапаратів, звукозаписних приладів, цілого наряду міліції і їхніх «воронків» на університетському майдані (навпроти парку Шевченка) та численного загону (в цивільному одязі) недрімаючого ока КГБ і рухомих рацій (підслухові радіомікрофони) по кущах – ніщо не пройшло поза увагою КГБ, все було документально зафіксовано».
Тоді кількох осіб, в тому числі й Олеся, арештували на 15 діб. Потім його виключили з інституту. Він пішов викладати малювання й креслення в школу, але теж ненадовго – за виступ на похороні вбитої художниці Алли Горської його звільнили. А в помешканні влаштували перший «трус», вигребли все, що здавалося підозрілим. Над невизрілим ще ґроном молодої української інтелігенції нависла загроза нового покосу.
НОВИЙ АРЕШТ
В кінці 1971 року юнак з Бельгії на ім’я Ярослав Добош, член Спілки Української Молоді, відвідав у Львові та в Києві кількох шістдесятників. Коли він повертався назад, то був затриманий на кордоні в Чопі. У нього вилучили «один антирадянський документ» – фотоплівку зі «Словником українських рим». Антирадянським він був лише тому, що був укладений політв’язнем Святославом Караванським. Але, головне, привід знайшли. І 11 лютого 1972 року газети повідомили: «За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв’язку зі справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І.О., Чорновіл В.М., Сверстюк Є.О. та ін.». За цим «та ін.» стояли десятки людей, яких заарештовували, допитували, звільняли з навчання або роботи, викидали з черг на квартири… Нікому шпигунства не інкримінували, навіть самому Добошеві, якого після публічного каяття невдовзі випустили, але покіс почався. Під нього потрапив і Олесь Сергієнко, і сама Оксана.
Її затримали 22 травня, коли вона несла квіти до пам’ятника Шевченкові
Заштовхали в авто й відвезли в кдб, де в до болю знайомих обставинах влаштували допит у справі сина. І знов обшуки, допити… Й невпинні намагання Оксани хоч якось полегшити умови утримання в неволі хворого на туберкульоз сина.
Її довершені за стилем заяви були доказовими, бо ґрунтувалися на знанні законів, залізній логіці й почутті своєї правоти та моральної переваги. Це був не просто голос матері на захист сина, а блискучі зразки правозахисної публіцистики. Відкрита боротьба за права людини супроти цілої імперії зла. З власного досвіду знаючи, як воно в неволі, Оксана Мешко намагалася допомогти кожному політв’язню – добрим словом або й пакунком, передачею. Чим могла. Її шанобливо називали «бабою Оксаною». А син Олесь врешті-решт був засуджений – на сім років таборів і три роки заслання…
Невдовзі те ж саме чекало й Оксану – репресії напряму стосувалися її діяльності в новоствореній Українській Гельсінській групі (УГГ).
«ОЦЕ Я ВАМ БУДУ ДРУГА»
Коли 1 серпня 1975 року в столиці Фінляндії голови європейських держав, США й Канади (в тому числі й срср) нарешті підписали акт наради з питань безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ), який бодай формально зобов’язував совєцьку кліку дотримуватися Всесвітньої декларації прав людини ООН, у колах інтеліґенції зродилася геніальна ідея: створити громадські групи сприяння виконанню гельсінських угод. Українська постала одною з перших. Коли Микола Руденко поділився з Оксаною Мешко ідеєю про створення Української Гельсінської групи, вона беззастережно сказала: «Оце я вам буду друга». Хоча вже тоді вона знала, чим це загрожує. «Кажу: «Будемо ми заарештовані. Бо вовк линяє, але шкуру не міняє», – згадувала вона. – Я, захищаючи свого сина і стикаючися з нашими судовими, державними інституціями, з юстицією, переконалася, що це те саме: ми будемо заарештовані. Але я не боюся, що буду заарештована. Бо мені навіть краще, щоб я була заарештована, бо мені жити тепер тяжко. Я не можу більше так жити».
Оксана не помилилася: як тільки радіо «Свобода» повідомило про створення української групи й оголошення її меморандуму, у вікна дачі Миколи Руденка, де гостювала й Оксана, полетіла цегла. «Так КГБ, – жартував він, – відсалютував на честь створення УГГ».
Стоячи на цілком легальних, конституційних, позиціях і діючи відкрито, УГГ збирала й оприлюднювала факти порушень прав людини в Україні
Але вже в лютому 1977-го заарештували Миколу Руденка, потім – ще й ще… Координація дій групи лягла на плечі Оксани Мешко. Вона стала фактично її керівником, а згодом і заледве не єдиним її діяльним членом. Врешті-решт усі 24 члени групи були заарештовані й провели разом понад 170 років у в’язницях, концтаборах, психлікарнях.
Ще формально лишаючись на свободі, Оксана опинилася під прицілом: «Я одна зосталась, як на белебені, як більмо в оці КГБ, тож зазнавала страшного тиску від органів. Постійні труси, ловили мене на вулиці, примусово саджали в машину, везли до КГБ, знімали з мене допити і намовляли облишити цю справу, попереджали, що скінчиться це погано».
ГОЛЛІВУД ВІДПОЧИВАЄ
За перші два роки діяльності УГГ в Оксани Мешко було 9 обшуків. Їй кілька разів перекопували город, шукаючи «крамоли», у будинку навпроти влаштували спостережний пункт з апаратурою нічного бачення, також розіграли під дверима збройний напад «грабіжника», розраховуючи, що у «баби» трапиться інфаркт. Часом вона вибиралася з хати через вікно, несучи важливі матеріали. Бувало, автобус, у якому їхала Мешко (як-от на суд Лук’яненка в Городню) зупиняли, її висаджували: діставайся додому, як хочеш… Але зупинити її було неможливо: «Я вже не тільки нічого не боялась, але вважала, що це мій громадянський обов’язок і моє призначення». Коли колега розповідав неї своїм землякам, один сказав: «Якби п’ять таких бабусь на Україні, то все КГБ мало б інфаркт».
Тривалий час кдб не поспішало заарештовувати Оксану Мешко – якось незручно було садити за ґрати жінку пенсійного віку, яка до того ж через свою правозахисну діяльність була відомою у світі
Були й інші мотиви: як реабілітовану, її не могли «законним» чином позбавити волі. Тоді вдалися до перевіреної хитрості – оголосили Мешко психічно хворою й помістили до психлікарні на примусове лікування. Там вона провела 75 діб. І тільки після чисельних скарг до вищих партійних інстанцій консиліум лікарів змушений був визнати її здоровою й відпустити. Втім, на волі вона була недовго, й знала про це: «Я зрозуміла, що моє перебування на волі найкоротше. І таку ж телеграму послала своєму синові на заслання, і сама вже була готова. А тим часом щодня ходила в школу до свого онука. Він був тоді в першому класі. Я була з ним на маленьких перервах. А на великій брала його з собою – в парк, сквер, десь його підгодовувала. Розмовляли. Чудова була осінь. Прекрасна! Ніколи не забуду…».
У жовтні 1980 року в Оксани знову був обшук, потім – арешт. Після допитів і ще однієї судово-медичної експертизи у психлікарні (даремної – лікарі знов не визнали її психічно хворою), кдбісти влаштували ганебне судилище над «особливо небезпечним державним злочинцем» – 76-літньою жінкою. Якраз на Різдво. Вирок – півроку таборів суворого режиму і п’ять років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Гадали, що бабі того цілком вистачить. «Я ще Брежнєва переживу!» – сказала вона тоді. Так і сталося – пережила, і не тільки його, а й, власне, саму радянську імперію, що на схилі віку вже тріщала й конвульсувала в агонії.
НЕВМИРУЩА БАБА ОКСАНА
«Особливо небезпечну злочинницю» етапували через усю імперію до місця заслання – містечка Аян на березі Охотського моря – аж 108 діб. Чого коштував той етап старій, хворій жінці, важко уявити. То дійсно була мученицька дорога між смертю і життям. Конвой, бувало, відмовлявся її брати, бо не хотів «мертвяків возити». Аж вона сама впрошувала: «Це така стаття, що все одно повезуть. Мертву, а повезуть».
В Аяні якраз добував заслання її син Олесь. Оксана чудово розуміла, перед яким вибором поставило його кдб, заславши її саме сюди: на далекій батьківщині – самотня й хвора дружина з маленькою дочкою і сином-третьокласником. На чужині – старенька мати. Але вона рішуче, суворо наказала: «Сину, їдь, рятуй родину». Перед від’їздом Олесь встиг трохи полагодити благеньку дерев’яну хатину, нарубати якнайбільше дрів й наносити води. А потім вскочив на останній перед зимою пароплав…
“Хату, що стояла за якихось 300 м від берега Охотського моря, в хуртовину замітало так, що по кілька днів не могла з неї вибратися – наперед наймала людей за півлітра горілки, щоб відкопували, – згадувала Оксана. – Але кагебісти відлякували охочих: хай, мовляв, замітає. Бували такі випадки, що вітер обривав електросіть, і я залишалась у хаті без світла. Палила свічку. Вікна занесені. Двері занесені, а я одна в тій хаті”.
“І не знаєш, коли ти вийдеш на світ. Це над дорогою хата. Люди, йдучи, питали: «Чи вона там є? Чи вона жива?». Сусіда сказав: «Та, мабуть, жива, бо вчора ще з димаря дим ішов». Отак я сигналила людям про те, що я ще жива”
Роки заслання тягнулися довго-довго. Однак жінка не впадала у відчай: «Я не давала волі своїй журбі і своєму песимізму. Я по натурі не песиміст, але в тих умовах можна здуріти. Та я кожного разу мобілізовувала себе на прогулянку, на роботу, на молитву. Вірю, що молитва і звертання до Бога допомогли мені вибути ту страшну неволю».
Вона вижила. І 1985 року її привезли до Києва. Що робити з «невмирущою бабою», кдб не знало, тож вирішило відправити її за кордон – на лікування. У лютому 1988 року на запрошення української діаспори Оксана виїхала до Австралії на операцію і заразом виступила в парламенті з інформацією про становище в Україні. А потім взяла участь у роботі Світового конгресу вільних українців у США. І повернулася додому, попри всі сподівання кдбістів.
МРІЯ ПРО ВІЛЬНУ УКРАЇНУ
Зміни, що відбувалися в совєтах, Оксана сприйняла спочатку з недовірою й подивом, та невдовзі з притаманними їй енергією й оптимізмом включилася в процес суспільно-політичного оновлення.
Вона виступила ініціаторкою поновлення діяльності громадської правозахисної організації, увійшла до координаційної ради, створеної на основі УГГ – Української Гельсінської Спілки (УГС), а потім створила на її основі Український комітет «Гельсинкі-90». Також розгорнула кампанію за звільнення Левка Лук’яненка та інших політв’язнів, брала участь у студентському голодуванні в жовтні 1990-го (Революції на граніті).
А ще опублікувала розлогий автобіографічний нарис «Між смертю і життям», який був і зворушливим особистим щоденником, і документом епохи, в якому відбилася доля цілого народу. Зустрічаючись із журналістами, державними діячами, виступаючи на публічних зібраннях, в тому числі й за кордоном, Оксана палко обстоювала українську ідею.
Це була її мрія, якою вона марила усе життя, заради якої терпіла всі тортури: вільна Україна. І вона не дожила до її втілення зовсім трішки…
У кінці грудня 1990-го Оксана почувалася зле, однак все одно виходила. Була слизота, а тут, як на біду, в крамниці хтось поцупив її ціпок, який вона поставила в кутку. Оксана впала, стався інсульт. Кілька днів вона не приходила до тями, але й за коротких зблисків свідомості вже не могла говорити… 2 січня 1991 року її, здавалося, невтомне серце перестало битися. Зробивши, втім, свою святу справу – за півроку імперія зла впала й була проголошена незалежність України.
Поховали Оксану Мешко на Байковому кладовищі, поряд із мамою. На їхніх могилах встановили два козацькі хрести, які витесав з каменю скульптор Микола Малишко. Пам’ять про «козацьку матір» жива, хоча й хотілося б, щоб про неї знали якомога більше. З 2002 року старосанжарська школа, яку будував ще Яків Мешко, носить Оксанине ім’я. Ще на її честь названі вулиці – у Полтаві й Києві.
Також Оксана Мешко нагороджена орденом «За мужність» – за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно). Вона дійсно була одним із тих відчайдухів, що завжди несли Україну в серці й сподівалися, що це недаремно. Таки ж недаремно.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
- “Чорна пані” Наталія Кобринська: перша українська феміністка
- Катерина Грушевська: трагічна доля єдиної доньки і головної помічниці голови УНР
- Олена Степанів: галичанка, яка стала першою в світі жінкою-офіцером
