співавторки публікації
Ірина Погорожельска,
Вікторія Шапаренко

Національна пам’ять – сильна річ. Особливо, коли йдеться про найяскравіші сторінки нашої історії, ба більше, сторінки, що відображають злет і процвітання нації. В Україні однією з таких є козацька доба – період, що охоплює XV-XVII століття. У цей час значна частина України входила до складу Речі Посполитої й розвивалася в європейському напрямі, на відміну від наших східних сусідів. А на порубіжжі південної України стояв форпост Запорозької Січі, боронячи кордони й відстоюючи нашу ідентичність. Феномен козацтва – унікальний, властивий лише Україні. Власне, це наше, українське лицарство.

Козацтво втілило найкращі риси нашого народу: мужність, волелюбність, гідність, вірність, демократизм. І багато в чому заклало підвалини для подальшого розвитку українців як нації.

Тож не дивно, що козаки й козацька спадщина зображені навіть на сторінках закордонного паспорта України, причому аж на трьох!

• 

• 

На сторінці 23 – булава та Герб війська Запорозького, на сторінці 24 – козацькі музичні інструменти бандура та литаври, Хотинська фортеця та фрагмент козацького човна «Чайка», на сторінці 25 – фрагмент козацького човна «Чайка» та фігура козака з акварелі С. Васильківського.

Можливо, досі ви й не звертали уваги на ці гарні ілюстрації в паспорті – то саме час це виправити: роздивитися їх і дізнатися щось нове й цікаве про цю видатну епоху. Власне, для того, аби привернути нашу увагу до нашого ж спадку, й стартувала чудова ініціатива ВГО «Спілка археологів України» «Об’єднані історією: культурна спадщина України на сторінках закордонного паспорта» – детально про неї тут.

«Українки» також долучилися до ініціативи ВГО «Спілка археологів України» та інформаційної кампанії проєкту «Паспорт твоєї ідентичності», в рамках якого вже розповіли про жіночі символи Софії Київської. Не менш цікавою нам видалася й «чоловіча» козацька доба, але не абстрактно, а дуже предметно – через одяг, який носили й міщани, і шляхта, й козаки. Адже одяг є не просто носієм матеріальної культури, а й візуальним проявом ідентичності.

Це доводить і наша експертка Ірина Погорожельска, молодша наукова співробітниця державного підприємства «Охоронна археологічна служба України», завідувачка реставраційної лабораторії: «Цей проєкт пов’язаний з нашим закордонним паспортом. І це наче для козацької доби річ не дуже притаманна, але, якщо дивитися ширше, паспорт виник набагато раніше. На сьогодні паспорт засвідчує вік людини, її громадянство, де вона мешкає, чи перебуває у шлюбі, чи має дітей – тобто ідентифікує. А в козацьку добу про все це розповідав одяг. Він загалом відображав чимало сторінок життя його власника».

---

ОДЯГ ЯК ДЕПОЗИТ,
НАГОРОДА Й ДЗЕРКАЛО ЕПОХИ

У XVII столітті на території сучасної України співіснувало одночасно кілька варіантів одягу – польський, угорський, подекуди навіть німецький, татарський, волошський. І він виконував чимало різноманітних функцій, тобто був не лише одягом. Загалом навколо одягу нашаровувалося чимало всього – політичного, економічного, соціального…

Так, одяг був засобом зберігання капіталу. «Про це, зокрема, свідчить у своїх щоденниках киянин Адам Кисіль, який згадує скрині з соболиними ферезіями, які були у Богдана Хмельницького, – він їх закопував, власне, щоб зберегти», – зазначає пані Ірина. Тобто це було щось на кшталт депозиту чи комірки в банку.

Також одяг був засобом розрахунку за полонених. Є документи, які підтверджують, що жінка дорогим одягом, жупанами й кунтушами, заплатила татарам викуп за свого чоловіка, який був у полоні в Туреччині.

А ще одягом нагороджували. Відомі щоденники дипломатів з посольств, які їздили від Речі Посполитої по світу, й отримували в Туреччині так звані кафтани. Загалом у цих щоденниках є багато цікавого. «Наприклад, є реляція посольства Речі Посполитої до москви у 1635 році, і там кожне речення – стовідсоткове відображення різниці менталітету українців і росіян, як тодішніх, так і нинішніх, – провадить пані Ірина. – Варто сказати, що посольство Речі Посполитої не знімало шапок перед московським царем – зняли лише тоді, коли переказували вітання від свого короля, а на другий раз, коли просили за полонених, щоб відпустили згідно з умовою. А потім знов їх одягали, хоч як би від цього судомило самого царя й бояр».

Посол Казимир Ян Сапєга прямо казав: «Не годні ви, бояри московські, поруч сидіти, бо я – вільний шляхтич, а ви – раби свого царя»

Зміни одягу диктували зміни в суспільстві. Наприклад, кожна козацька військова кампанія привозила й нові типи одягу, навіть стилю. Війна з Туреччиною додала до гардеробів українців делії та довгий одяг, підбитий хутром. Найперше це носили учасники військових кампаній, демонструючи таким чином свою звитягу. А коли, наслідуючи військових, таке одягали молодики, які не були в боях, то зразу отримували хвилю презирства за штучне долучання до їхньої перемоги. Втім, з часом новий одяг поширювався на загал і ставав у пригоді усім.

Також зміна одягу свідчила й про окупацію територій. Є цікавий запис у щоденнику чеха Францішка Таннера, який був членом делегації Міхала Чарторийського до москви у 1679 році: «20 років тому, коли Смоленськ належав Речі Посполитій, мешканці носили одяг польського типу, а тепер уже по-московськи вдягатися починають. І смішний є цей одяг: носять довгі жупани з рукавами від плеча до землі, що звисають, нічим не підперезані, а на голові високі мітри, як у священників. А жінки ще мають вражаючим способом помальовані обличчя білим і червоним».

---

РОЛЬ ЖІНКИ
У КОЗАЦЬКУ ДОБУ

Одразу зазначимо, що роль жінки була дуже активна. Й кардинально відрізнялася від ролі жінки у сусідній московщині. Українка була відкрита у своїх уподобаннях, могла вдягатися у будь-якому стилі, обираючи тканини та оздоблення залежно від спроможності свого чоловіка або власних коштів. Наші панянки не обмежувалися в розкошах, на відміну від Західної Європи, де існували ухвали про кількість стрічок або «резерв» певних кольорів за якимось суспільним прошарком.

Єдині усталені традиції торкалися одягу молодої чи літньої жінки, заміжньої чи незаміжньої, а також вдови. «Існувало таке окреслення жінки, як білоглова, – говорить пані Ірина. – Тобто заміжня жінка покривала голову, окрім того, що чепцем (і вони бували дуже ошатні – делікатно виплетені з мережива із золотими нитками), а ще й білим полотном. Воно могло бути лляним, шовковим, з вишивкою. Це був типово наш спосіб покриття голови жінок.

Такі покривала (рантухи, подвійки, намітки, серпанки та єдвабниці) у більшості своїй виготовлялися й оздоблювалися вдома, а після смерті жінки зазвичай передавалися костелам або церквам – на покриття вівтарів, а ще перешивались на орнати, що збереглися до сьогодні в музейних фондах і у фрагментах невеликих решток в археологічних знахідках з поховань. Також про них залишилися чимало згадок мандрівників.

Француз Ульріх Вердум писав у своєму щоденнику, що українські міщанки набагато гарніше вдягнені, ніж, наприклад, польські: «Влітку ходять у сорочках з дуже тонкої матерії, майже прозорої китайки, з вишивкою, мають пояси кольорові й складні зачіски»

Є також запис у щоденнику Павла Алеппського від 1654 року: «Доньки київської знаті носять на волоссі кільце з чорного оксамиту, розшите золотом та прикрашене перлами і камінням, яке нагадує корону. Коштує воно близько 200 золотих монет. А доньки бідніших роблять собі вінки з різних квітів».

Цей його запис підтверджується не лише зображеннями в іконографії, а й в археологічних знахідках, як їх називали в XVII столітті, «брамок». Такий самий головний убір ми бачимо на фотографії, якій лише сто років. Це фото молодої пари з Бахмуту (!). Тобто звичай носити такі головні убори існував і значно пізніше, й стосувався усієї території України.

Полюбляли жінки й прикраси – вони були геть у всіх, залежно від того, хто й що міг собі дозволити. Так, селянки носили скляні намиста, пізніше – кам’яні, корал або або його імітацію (і тоді таке було). З середини XVII століття стали дуже популярними перли. А також монети (зазвичай ті, що вийшли з обігу або мали пошкодження), які носили як дукачі на стрічці.

Діти теж мали прикраси – той самий дукач, або зуб вовка, оправлений у срібло, або камінці, які, вважалося, могли лікувати (біль у горлі, голові).

«Є предмети з Ужгородської експедиції – оправлені в золото дорогоцінні камені, які за рівнем не поступаються європейським знахідкам, – зазначає Ірина. – Деякі з них з настільки дрібних скляних намистинок, що під час реставрації ми не змогли знайти подібних, щоб відтворити цю делікатність. Це свідчить про високу ремісничу майстерність того часу».

---

ЖІНОЧИЙ ОДЯГ:
СОРОЧКИ, ЛЕТНИКИ, ПОЯСИ

Жіночий одяг XVII століття як міщанок, так і шляхтянок майже не відрізнявся. Зазвичай це був типовий, як тоді казали, рдзений одяг. Найперше вдягали сорочки, які шили й вишивали вдома – усі верстви населення: є запис, що навіть королівни для свого брата Зигмунда Августа шили сорочки. Сорочки були різної довжини, довгі, до землі й коротші, мали рукав довгий або й до ліктя, мали оздоблення – вже з XVI століття про це є записи: вишивку шовком, чорним чи кольоровим, або золотними нитками. Деякі сорочки мали мереження або навіть вишивку дрібними перлами.

На сорочку жінка вдягала так званий летник. Візуально схожий на нього одяг, який зберігся в музеях, – це шарафан із традиційного чернігівського строю. Власне, це сукня без рукавів, різної ширини, довга, яка шнурувалася спереду. Летник був сукняний, мав підкладку, міг бути оздоблений стрічками або тасьмою і шився у теплішому зимовому варіанті і в літньому, легкому.

Зазвичай такий одяг купувався – у кожному місті були кравецькі цехи, які шили й перешивали одяг. «Є цікавий документ, лист одної шляхтянки, яка була в гостях і приїхала в новому одязі, на який усі задивлялися і, звісно, трохи критикували – скажімо, через невідповідність пришитих тасьм», – говорить Ірина.

Шляхтянка у тому листі згадує: «Вони так прискіпливо на мене дивилися, хоча у самих одяг – домової роботи» (тобто пошитий удома)

На летник одягався верхній одяг різних типів. Він був короткий – кабати, юпки, газуки, контуші, каз’яки (назви могли варіюватися залежно від регіону). 

Зимовий одяг був теплий, підбитий хутром – це були делії, копиняки, шуби, кожушки, чамари та плащі, а також хутряні муфти, шапки. Під час морозів жінки вдягали навіть штанці, підбиті хутром – те, чого в Західній Європі не зустрічалось. А коли шляхтянки їздили зі своїми чоловіками на полювання, то мали спеціальні теплі штанці для їзди верхи й куртки. І це теж лише наше ноу-хау.

Міщанок ще вирізняв металевий пояс. Він був власністю жінки – кожна отримувала пояс у спадок від матері або ж чоловік їй купував. Пояси шилися на шкірі або оксамиті, срібні або позолочені. Вони складалися з мережаних металевих пластин, нашитих на основу, або з так званих млинових кіл (невеликих, як розетки), або з поєднаних між собою ланцюжків.

«Ця традиція була поширена в усій Речі Посполитій, – зауважує Ірина. – В Археологічному музеї ІА НАНУ є кілька таких поясів, і на іконах вони теж зображені. Адже в Україні, на відміну від московії, що дотримувалася жорсткої візантійської традиції, з XVII століття на іконах зображали не лише святих, а й звичайних людей – донаторів, меценатів тощо. Тож є й зображення міщанки в такому поясі. Селянки й шляхтянки цих поясів вже не носили».

---

МАЙСТЕРНІСТЬ
ОЗДОБЛЕННЯ

Оздоблення одягу – окрема тема. Зазвичай жінки вишивали для власних потреб удома. Але їхня майстерність була настільки високою, що з ними… судилися цехи гаптувальників. Збереглися судові справи, в яких жіноцтво, яке так вправно вишиває, звинувачували у конкуренції. Також жінки вишивали в подарунок церквам і костелам.

Наразі традиція вишивання відроджується, і це потужний порух відновлення автентичності. І це наш природний потяг займатися рукоділлям, закладений українками ще в XVII столітті. Той же Павло Алеппський згадує: «В Лаврі Печерській є жінки, що вишивають шовком і золотом хустки, які потім можна купити». «Є й заповіт київської міщанки 1658 року, де вона вказує: «Гроші за свою працю (вишиту хустку й рушник) заповідаю своїй доньці, – розповідає Ірина. – Ще в одному заповіті пані Клімонтович 1680 року йдеться про те, що вона дуже розлючена на свого чоловіка, який без її відома позаставляв її власні речі, які вона заповідала своїм донькам на посаг. Речі вона докладно описує, навіть кількість перлинок у намисті, щоб чоловікові нічого не дісталося, додає також, що не відповідає за жодні його борги й не хоче, щоб це покривалося її майном. Ці документи свідчать, що жінка отримувала посаг, мала свою власність та власні кошти, якими могла вільно розпоряджатися, давати в заставу або позичати родичам».

Завжди прикрашалася вишивкою хустка (і хустинка) – спільний елемент як жіночого, так і чоловічого костюма, оздоблений кольоровим шовком, золотними нитками, а подеколи мереживом. Вишиті хустки носили усі верстви.

Збереглися записи з описом, як вишивали хустки: шляхта вишивала герб, інші прошарки – монограму власниці або й напис: я цю хустку даю тобі з собою як оберіг. Ці хустки дуже цінувалися, береглися. На заручинах на такій вишитій хустці передавали обручку.

Окрім вишивки, оздобленням давнього українського одягу були ґудзики – металеві, скляні й навіть виплетені із золотної нитки

Візуально ґудзики подібні до західноєвропейських, але технологічно кардинально відрізняються, про що свідчать археологічні знахідки: якщо перші мали всередині дерев’яну кульку, то наші випліталися повністю, і всередині не мали нічого. Такі ґудзики характерні саме для наших територій.

Кожне десятиліття одяг змінювався – і крій, і колористичні поєднання. Це, наче у пазлі, видно з трьох джерел: археології, письмових згадок, іконографії. Мода відображала основні події тих часів. Так, кольорові шовки привозили з турецьких походів. А гаптування золотом прийшло разом з італійцями – вони відкрили тут цехи, потім гаптування розповсюдилося серед жіноцтва. «Батьки для своїх доньок купували спеціальні інструменти, щоб вони плели мереживо на клоцках (коклюшках), – зазначає Ірина. – Це були дуже дорогі мережива, й дівчата вчилися цьому ремеслу для себе, адже дівчина, яка вміла плести таке мереживо, навіть, за опублікованим в 1688 році трактатом, мала право першою вийти заміж, навіть скоріше за старшу сестру. Тож ці навички високо цінувалися у суспільстві».

---

ЧОЛОВІЧИЙ ОДЯГ:
ШТАНИ, ЖУПАН, ШАПКА

Класичний чоловічий костюм козацької доби включав найперше сорочку. До речі, давні чоловічі сорочки теж оздоблювали вишивкою. Є навіть запис про те, як у чоловіка вкрали сорочку, а він її впізнав на слузі свого знайомого – саме за вишивкою. До сорочки вдягали штани, що мали назву сподні, а також жупан або доломан чи кафтан з вовняної або шовкової тканини.

Верхнім одягом був або кунтуш, або ферезія, або делія – на підкладках із шовку або підбиті хутром для зимового періоду. Водночас у широкому вжитку був одяг угорського типу. Насамперед, специфічні угорські штани, які мали срібні застібки на литках і були дуже зручні, і доломан – верхній чоловічий одяг довжиною до коліна, приталений. Зверху вдягалася мента або копиняка – тобто комплект одягу, чи, як писали в XVII столітті, «шата», була багатошарова, різнокольорова, але часом і монохромна.

Обов’язковим атрибутум була шапка, зазвичай підбита хутром і прикрашена у шляхтичів пір’ям диких птахів (фазана, чаплі). Його скріплювала аграфка чи брошка – з дорогоцінних металів, прикрашена камінням, міцно пришита до шапки, щоб не згубити.

Взагалі, у XVII столітті шапка мала велике значення, і не так побутове, як символічне. Її дуже берегли – навіть коли танцювали, тримали її під пахвою. Втратити шапку вважалося поганим знаком і навіть образливим. У військових кампаніях під час герців намагалися збити з супротивника шапку, що сприймалося як своєрідна поразка. Є записи про те, що одяг, який носили у військових походах і, найперше, шапки заповідали внукам, як реліквію.

Також чоловіки, як і жінки, неодмінно підперезувались – це те, що теж відрізняє нас від московитів. Чоловічі пояси були ткані шовкові або плетені з шовкових ниток. «Кілька таких рідкісних поясів збереглися, один – у нас на дослідженні. Він виплетений з дуже тонких ниток і на кінцях має оздоблення з золотних ниток», – розповідає пані Ірина.

Такі прикраси одягу, як ґудзики, пояси, декоративні нашивки на кунтушах вказували не лише на статус, а й на спроможність, достаток власника

Хоча водночас заможні мешканці Речі Посполитої, велика шляхта, відзначалися ощадливістю в одязі. Вони вважали за доцільне у сутужні для країни періоди одягати скромне й темне вбрання, демонструючи таким чином свою повагу до батьківщини.

Взувалися чоловіки переважно у чоботи (жінки – у черевики). Зазвичай вони були високі, проте існували і короткі, до кісточки, «бочкорки» та чижми, на невеликих підборах або пласкі. Було навіть запозичене, турецького типу взуття, яке називали «бачмаги»: коли високий, дуже м’який чобіт вставлявся в окремий зі щільної шкіри черевик.

Взуття, як і одяг, виготовлялося місцевими цехами шевців. Якість ранжувалася залежно від того, хто й що собі міг дозволити. Взуття було зі звичайної шкіри або з курдибану і навіть замшу. Запис у цеховій книзі шевців велів однаково якісно шити взуття як для місцевих, так і заїжджих іноземців, чоловіків і жінок.

---

КОЗАЦЬКИЙ ОДЯГ:
НЕ ЛИШЕ ШАРОВАРИ

Оскільки козаками не народжувались, а ставали, причому люди з різних соціальних верств (і селяни, і міщани, й шляхта), разом з собою вони приносили й свій одяг. В одному із записів, наприклад, йдеться про юнака зі Львова, який вчився на кравця і втік до козаків разом з речами, які йому батько дав на цю науку. Також залишилася пісня XVII століття, в якій дівчина питає у козака, де і як вона буде жити, якщо піде за нього, і в тексті перелічується його одяг – такий же, як у міщан чи шляхти.

Ще одяг міг різнитися залежно від того, в яких походах був козак, що звідтіля привіз.

Ми уявляємо козаків найперше в шароварах, але це дещо хибне уявлення – штани носили різного типу. Українська археологія та письмові джерела стверджують про одночасне співіснування кількох видів штанів з вовни чи шовку, підшитих для зручності полотном, – як вузьких угорських штанів з шерегом застібок, так і досить широких, як зі знахідки в Дубно.

Звісно, шаровари теж були. «Один сатирик писав, що, побачивши вояка, який повертався з походу, не міг зрозуміти, це людина чи ні, бо нижня частина була дуже широкою, як мелюзина, – зазначає Ірина. – Але це був одяг, овіяний славою перемоги, і коли його бачили, не лише дивувалися, а й смикали кравців, чи можна таке пошити. І ці штани відшивалися, хоча, звісно, й відрізнялися від свого першоджерела».

Також побутує думка, що у бій козаки ходили з оголеним торсом. Пані Ірина це заперечує – історичних підтверджень таким фактам нема

Крім того, для XVII століття голий – означало бідний, а козаки бідними не були. Та й просто не заведено було ходити голим, ба більше, навіть в одній сорочці на люди не годилося виходити. Тим паче, не підперезаним, знявши пояс з жупана чи кунтуша. Це було проявом презирства й образи на тих, до кого козак виходив у такому «розібраному» вигляді.

Тож до штанів козаки вбирали все те, що й міщани, а ще – козацький пояс, часто гарно, делікатно декорований. І шапку, яку натягували низько на вуха, щоб не згубити. Якщо не вдягали шолом, шапка була єдиним засобом захистити голову. Козацькі шапки були повністю підшиті хутром або ж мали хутряну оторочку – зазвичай використовувалося хутро вовка чи рисі (вважалося, що хутро надає козаку риси того звіра).

Взували козаки чоботи: вузькі штани в них заправляли, а широкі носилися з напуском на халяві. До них могли допасовувати остроги. Одяг і взуття мали бути насамперед зручними – як вершнику, воїну.

Був у козаків і аналог бронежилета – ватований одяг, коли між шарами тканини вшивалася так звана «бавовна», тобто шовкова вата. Завдяки цьому одяг ставав теплішим і більш захисним. Часом до вати додавалася ще й кольчуга, вставлена всередину сорочки. Зверху також могла вдягатися кольчуга або якісь металеві обладунки. Як захист в одязі були додатково вистібані низ рукава й комір.

Загалом козацький одяг мав високу якість. Свідченням служить опис залишків поховання козацького полковника – брата Адама Киселя: він був убраний у гарні шовкові, атласні, оксамитові тканини.

«Відмінність між Україною і московією дуже значна, зокрема, й в одязі, що підтверджують матеріальні знахідки. Українці ніколи не були голі-босі, така думка – атавізм радянської пропаганди. Навпаки, вони вбиралися багато, ошатно, своєчасно реагуючи на зміни моди й новації. Є свідчення про великий польський сейм, на який приїхало посольство запорізьких козаків, і вся Варшава дивувалася, наскільки вишуканим і вартісним був їхній одяг, на яких дорогих конях вони приїхали. Завдяки розташуванню на перетині усіх шляхів, а також козацьким походам Україна першою отримувала все нове й цікаве, що потім змінювало й моду наших сусідів», – розповідає Ірина.

---

КОЗАЦЬКА ДОБА
Й СЬОГОДЕННЯ

Дещо з того, що носили українці у XVII столітті, вони продовжують носити й зараз. Зокрема, майже без змін у наш час перейшли чоловічі угорські штани – як специфічні штани для тих, хто займається кінним спортом. Лишилися й вишиті сорочки, хоча й трохи трансформувалися – і крій, і орнаменти, і колористичні поєднання. Дійшли до нас і намітки, які зараз одягають до національного строю – вони прикрашають і додають автентичності. Дукачі теж актуальні й сьогодні, як і брамки (віночки).

«Насправді таких речей багато. Навіть традиція передавати одяг від покоління до покоління, не перешиваючи його в повному обсязі, – це та тоненька ниточка, яка не порвалася за радянських часів, – говорить пані Ірина. – І, як у давні часи, коли зі скрині діставали дідів жупан, й онук його міряв, так і сьогодні зі скрині прабабці ми дістаємо сорочки, керсетки, вдягаємо або заново їх відшиваємо».

Ця трепетність до одягу предків, до традицій, шляхетність і повага до історії теж відрізняє нас від московитів, які не міняються у своїй сутності

Пані Ірина наводить письмовий акт надання шляхетства за військову звитягу козакам середини XVII століття: «…особливо коли неприятель наш і Речі Посполитої московит своїми скарбами й безпідставними обіцянками усих наших українських обивателів на свою сторону переманює… і миліша є завжди у своїй власній вітчизні найубогіша кондиція ніж у чужого монарха; якого тільки сама особлива хтивість до панування над іншими народами та ніколи не згасаюча в розширенні державних кордонів і в прилученні до нього, навіть через несправедливу війну, аби найбільше територій чужих відтяти і пожарищ жага…»

Тривалий час досліджуючи давні українські традиції в одязі, Ірина Погорожельска пішла глибше – ще 20 років тому відшила цілу колекцію реконструйованого, дбайливо відтвореного одягу козацької доби. Цей одяг призначений не лише для експонування, а й для того, щоб носити, і, як запевняє пані Ірина, він досить зручний: «Я його вдягала, і донька, і син, і чоловік – у ньому комфортно, можна й ходити, і їздити на конях. Коли почалася повномасштабна війна, мені пропонували цей одяг викупити, але я сказала: це моя власність, я ніколи її не продам. Наразі частина колекції зберігається в одному з київських музеїв, решта – в надійному місці, в Україні».

Захоплюємося і такими жінками-дослідницями, і тим, що саме вони досліджують. У спецпроєкті з ВГО «Спілка археологів України» ми дослідимо ще кілька знакових історичних об’єктів – стежте за нашими публікаціями, а також – за проєктом «Об’єднані історією: культурна спадщина України на сторінках закордонного паспорта» у Facebook та на YouTube-каналі