Надія Овсянікова. Портрет, відтворений за допомогою ШІ для проєкту “Інтерактивний музей «Голоси жінок Житомирщини»

Вересневий ранок 1903 року у Житомирі видався гучним: радісно дзеленчали трамваї, поважно стукали по кам’яній дорозі колеса діліжансів, голосно й невдоволено іржали коні, перегукувались люди, котрі поспішали у справах. У повітрі терпко пахло айстрами, хризантемами і святом. До Малої Бердичівської   поспішали дівчата в ошатних бордових сукенках — гімназистки новоствореної гімназії. Вони крокували на заняття з різних кварталів міста — багатих й не дуже, здавалося, наче стікаються маленькі річки в одне велике русло. То була нова жіноча гімназія у губернському центрі. Дівчата мали встигнути вчасно, бо просто біля входу їх зустрічає сама директорка!

«Добрий день, пані Надіє!», — голосно казали вони. Статна й серйозна жінка з поважним виглядом віталася з кожною, проте ледве стримувала посмішку. Вона  була дуже щасливою. Як важко робити серйозний вигляд, коли нарешті відкрита гімназія, з найкращими вчителями, світлими і зручними класами. «Ви чули, що кажуть про гімназію Овсянікової житомиряни?», — питали її колеги. «Що наша гімназія найкраща», — впевнено відповідала вона.

Так, це була найкраща гімназія в місті. На перший погляд, тут було все як у інших: Закон Божий, словесність, іноземні мови, загальна історія та географія, арифметика, чистописання, малювання, музика, співи, танці та рукоділля. А у неї були ще й факультативи і навіть курс із правознавства. І багато розумних дівчат із простих родин, яким потрібно було вчитись.

Вона знала, що означає освіта для жінок, розуміла, що це потрібно не лише заможним, тому й ціна за навчання була дуже помірною

Надія Овсянікова. Фото з відкритих джерел

Надія з дитинства пам’ятала, як колись до батька, мирового судді, приходили прості люди. Хтось за захистом, хтось за порадою. Слухала розмови дорослих, пишалась батьком і хотіла бути як він. Але жінки тоді не могли бути суддями, і це потрібно було змінювати. Сама дівчина вчилась старанно — спочатку вдома, потім у гімназії. Все це для того, щоб отримати право викладання, а тепер вже й очолити жіночу  гімназію.

Бути серед перших непросто, але цікаво. На дворі весна 1912 року, і в місті знову подія. Газети пишуть: «До числа міст, куди залетів спритний, невтомний слов’янський птах, належить і наш богорятований град Житомир». Це вони про гімнастичну спільноту «Сокіл», у який поки що лише 6 жінок. І серед них — натхненна Надія Овсянікова, яка знає, як багато можна зробити разом з активним товариством — навчати дітей і молодь гімнастичних вправ, відкривати для них театральні гуртки, створювати оркестри і бібліотеки. Так багато потрібно встигнути…

Пройде лише декілька років і Україна здригнеться від більшовицького заколоту. Більшовики закриють гімназію, ліквідують товариство «Сокіл», а сліди Надії Овсянікової, прогресивної зачинательки жіночих активностей, загубляться серед мільйонів інших …

Біографії таких видатних, але несправедливо забутих жінок відновлює «Інтерактивний музей «Голоси жінок Житомирщини», який реалізується ГО «Скриня корисних справ» завдяки підтримці Українського Жіночого Фонду. Загалом до проєкту увійшли історії 12 житомирянок – докладніше розповідаємо тут, читайте і підтримуйте!