Метеорологиня Наталка Діденко: «Організм атмосфери дуже складний і мінливий, тому оптимальний прогноз погоди можна дати хіба що на 1-3 доби»

Українська метеорологиня з 40 річним стажем, телеведуча, блогерка – так пише про Наталку Діденко Вікіпедія. Метеорологиня з котиком – так називають Наталку на загал. Здається, її знають всі, і це чи не єдиний приклад такої популярної метеорологині.

У різний час Наталка працювала синоптиком в Гідрометцентрі, потім редакторкою і ведучою на телеканалах і радіо, наразі є приватною метеорологинею. Прогнози, які вона щоденно публікує, передруковуються багатьма виданнями та порталами. Також ними охоче користується її велика (близько 85 тисяч осіб) аудиторія фоловерів у соцмережах. «Українки», звісно, теж серед них. В якийсь момент ми вирішили познайомитися з Наталкою поближче. І в теплій щирій розмові поговорили не лише про погоду, а й про багато іншого – родину, країну, людей… Само собою, про котиків 🙂  А також про хор, в якому вона співає, і першу написану книжку, яку невдовзі презентує. Бо Наталка – дуже різнобічна й цікава особистість

Наталко, розкажіть щось про себе з того, що не погуглиш. Наприклад, про те, якою була ваша родина, яка, певно, й сформувала вас.

Так, на мою думку, кожну людину формує саме родина, звідти всі витоки. І це має вплив на все наше подальше життя – і на глобальний вибір, і на щоденні життєві вибори. Тому я така, яка є, і це значною мірою з дитинства, від батьків. На жаль, вони вже покійні, та я щодня їх згадую і дуже їм вдячна. Мені пощастило, що я подібна практично порівну і на тата, і на маму. Мама була неймовірно високого морального рівня людина і потрясаючий педагог. А тато був геологом, дуже цікавим до життя. Він привив мені любов до читання. У нього була фраза, з якою я до сьогодні погоджуюся: людина нічого в житті не досягне, якщо не читає художньої літератури. А у мами була улюблена фраза, причому вона це говорила абсолютно без пафосу: найсолодше слово в житті – свобода. Вважаю, що вони обидва були непересічними людьми – саме внутрішньо, а не тому, що мали якісь дипломи чи так званий, наголошую, життєвий успіх.

Свого часу ви обрали фах метеоролога. Чому саме його, адже це рідкісний фах? Як відбувся вибір професії, що супроводжує вас усе життя? Що в ній захопило вас і захоплює досі?

Я абсолютно переконана: якщо людина в житті щось хоче і добре вміє, і якщо на початку дорослого життя вона навіть піде іншим шляхом, Бог все одно дуже легенько візьме її за плечі й поверне саме на її шлях. Я дуже любила читати, гарно писала твори. У нас була фантастична вчителька української мови та літератури, яка, коли я була в 10-му класі, навіть дозволяла мені перевіряти твори молодших учнів. Тож я була такого, скажімо, філологічного напрямку. І думала про це, коли стало питання, де отримувати вищу освіту. Але не хотіла йти на філологію через таку банальну причину: тоді за розподілом усіх посилали в школи, вчителями, а я себе вчителькою не бачила.

Коли я була вже майже випускницею, так сталося, що до нас прийшли знайомі, і одна з них працювала авіаційним метеорологом. Вона розказала в такій легкій формі, яка в неї чудова робота, як там цікаво. І я була настільки вражена, що сказала батькам: о, це саме те, що я б хотіла. І вступні іспити були такі, що я була певна – з цим я справлюся.

Таким чином, я обрала професію метеоролога і вступила в Київський державний університет на географічний факультет, кафедру метеорології. Справді, метеорологів завжди було небагато, це така унікальна, навіть елітарна спеціальність. Бо якщо в інших групах, де вчилися фізичні й економічні географи, картографи, гідрологи, було по 25-30 осіб, то метеорологічна група була близько 10. І вчитися було дуже цікаво, були практики по Україні, і потім врешті-решт, коли я стала працювати в українському Гідрометцентрі, то й працювати було цікаво. Я ніколи не працювала в такому режимі з 9 до 6, це був плаваючий графік. І мені це підходило по характеру.

Там я майже 20 років працювала за фахом, і все-таки, як я казала, Бог легенько взяв мене за плечі і сказав: поглянь ось ще сюди, тобі ж так подобалося писати. Так я потрапила редактором на телевізійний канал, почала займатися погодою. А потім стала першим і єдиним наразі приватним синоптиком. Тобто, не належачи до жодної офіційної структури, зокрема, гідрометслужби, але, використовуючи свій фах, знання, досвід і професійні прогностичні схеми, які зараз є в мережі (підкреслюю, саме професійні, а не хмарки, сонечка і дівчатка в платтячках з парасолькою, як на сайтах погоди), прогнозувати погоду. У цій справі я поєднувала свої вміння і свою основну професію. І з розвитком соцмереж стала робити свої дописи про погоду там.

Як ви прогнозуєте погоду і скільки часу це займає?

Загалом 24/7. Зазвичай я починаю свій робочий день з того, що сідаю за компʼютер, переглядаю й аналізую усі прогностичні схеми, які оновлюються кілька разів на добу, вивчаю різні карти, моделі і врешті-решт видаю такий короткий прогноз. Це займає близько 3-4 годин. Але справа в тому, що атмосфера міняється, і прогнози можуть уточнюватися. Тож я постійно це моніторю, навіть вночі. Особливо зараз, напередодні літа, коли є ці конвекційні процеси і все дуже швидко розвивається. Наприклад, я подивилася на схемі, що гроза насувається на Київ, встала, написала зразу текст як попередження. Я завжди стараюся писати з такими порадами, тому що люди, звичайно, все знають, але саме в цей момент їх важливо заспокоїти, наголосити на чомусь, нагадати, врешті-решт. Зараз стільки всього в голові, що ми часто буваємо розгублені, дезорієнтовані. І порада про банальну парасольку, вважаю, не завадить.

А чому часом стаються помилки в прогнозах?

На це я завжди відповідаю таким простим прикладом. От візьмемо медицину: на сьогодні її розвиток неймовірний, але, незважаючи на всі досягнення науки й засоби діагностики, все одно існують такі ділянки людського організму чи такі його таємниці, яких медицина не може вивчити. Так само не може впоратися з певними хворобами.

І це ми беремо організм людини, а організм атмосфери не те що в рази, в сотні тисяч разів більший і мінливіший. І вивчити атмосферу так, як вона вивчена на сьогоднішній день науковцями, це вже супер – достовірність прогнозів на 1-3 доби, за статистикою, сягає 90%. Люди просто про це забувають. Але, звичайно, спрогнозувати абсолютно все, особливо такі локальні потужні явища, як сильну грозу, зливу, смерч, дуже важко.

Як ви ставитесь до жартів про синоптиків?

До жартів ставлюся чудово. Зараз взагалі така епоха мемів, і я їх обожнюю. Мені навіть шкода, що їх малувато, про синоптиків зокрема. Але є такі жарти, які мені просто все життя розказують. Як анекдот про те, як чукчі прийшли спершу до метеоролога спитати, яка буде погода, чи йти їм на полювання, а метеоролог пішов до шамана і сам спитав, яка буде погода. Щось таке, я в ньому завжди плутаюся. Та коли людина розказує, завжди сміюся, хоч і років 35 це слухаю. Колись мене це дратувало, а потім я зрозуміла, що в моїй професії таке присутнє, тому треба спокійно до цього ставитися.

А як щодо народних прикмет?

Мене про це частозапитують, і я також вже років 35 терпляче відповідаю, що народні прикмети не мають ніякого стосунку до прогнозу погоди й метеорології. Бо, по-перше, Україна має різні пояси (степ, лісостеп і навіть субтропіки на півдні Криму), а кожна народна прикмета – про свій регіон. По-друге, народні прикмети створювалися навіть не роками, а століттями, і порівнювати те, що було з екологією 100 років тому й зараз, недоречно, та й людина дуже «постаралася», щоб спаскудити цю екологію. І, по-третє, зазвичай народні прикмети складалися за такою схемою: якщо сьогодні увечері жаби кумкають голосно, то завтра вранці буде дощ. А я вже до вечора, навіть до полудня, маю написати прогноз погоди, тож не буду чекати вечора й бігти до найближчої водойми слухати, як кумкають жаби.

Тому народні прикмети ніяк не стосуються наукового прогнозування погоди, але ними, звісно, можна користуватися, і я це вітаю – хай кожен собі обирає, наприклад, для рибалки чи посадки городу, за чим спостерігати і які з того робити висновки.

Чи згодні ви з висловом: у природи немає поганої погоди?

Я з ним не згодна от у якому контексті: вважаю, що нам треба відходити від оцих радянських кліше, ми занадто звикли до них. Ця фраза походить із пісні, фільму тих часів, і я, чесно кажучи, вже не зовсім це сприймаю.

Інше питання, що в прогнозі я можу сказати: очікуються несприятливі погодні умови. Але це лише в звʼязку з впливом на організм людини або її життєдіяльність. От зараз майже щодня йдуть дощі. Чи подобається це людям? Ні, не подобається, і мені про це постійно пишуть. Чи подобається це травичці, яка радує нас розкішним зеленим кольором? Так, подобається. А кущам, деревам? Теж. Тому ці погодні умови можуть бути і сприятливі, і несприятливі, кому як. Але, оскільки я пишу прогноз погоди для людей, а не для кущів чи дерев, то, звичайно, напишу несприятливі.

Дякую, що зауважили про фразу, я навіть не подумала, звідки вона, а зараз от згадала.

Так, це просто звичка, і я собі внутрішньо один раз постановила, що я, навіть якщо воно буде ідеально підходити до розмови, знайду інакший спосіб це сказати.

Спитаю ще про клімат. Зараз він змінився, звичні сезони змістилися, якось вийшли з берегів. Яка причина цього і чи стане все колись, як було?

Ну, поки що нічого не вийшло з берегів. В Україні клімат як був помірно континентальний, так і залишається. Як була у нас зима, весна, літо й осінь, так і є.

Так, зима стала значно теплішою і вже кілька років перевищує кліматичні значення. І літня спека досягає зараз вищих значень. Тобто загалом потеплішало, поспекотнішало навіть. І, в звʼязку з тим, що чим сильніша й триваліша спека (бо це ж контрасти: знизу спека, а у верхніх шарах атмосфери прохолода), це провокує вищу частоту таких небезпечних явищ як сильні грози, урагани і навіть смерчі. Але говорити про те, що клімат змінився до якихось катастрофічних наслідків, я б не стала.

Те, що зараз тепліше, це факт. І тут справа за науковцями-кліматологами, тому що мене часто запитують такі речі, але я можу відповісти на це так само, як інша будь-яка пересічна людина, бо питаннями клімату займаються кліматологи, а питаннями щоденного прогнозу погоди – синоптики, метеорологи, і люди часто це плутають. Наприклад, знов-таки, якщо ми звернемося до медицини, то якщо у вас болить зуб, ви ж не підете до гастроентеролога. Так само й тут треба розділяти. Чи йдуть зміни клімату до якихось незворотних значень? Ну, за 500-1000 років побачимо.

Я мала на увазі, наприклад, що зараз у березні-квітні доволі часто буває сніг.

Але ж одразу пригадайте, що в цьому березні температура повітря в багатьох регіонах України досягала плюс 20 градусів. І цьогорічний березень, за статистикою, був дуже теплим. А щодо снігу, то таке й раніше бувало. Наприклад, у 1987 році 26 квітня Київ засипало снігом. Я це дуже добре памʼятаю, бо якраз була в театрі – ми вийшли, і все було під снігом.

Погода навесні була перемінливою, а яким буде літо? Чекати якихось сюрпризів чи буде стабільність?

Знов-таки, як професійний синоптик я не прогнозую погоду на літо чи навіть на місяць. З високою ймовірністю можна дати прогноз погоди хіба що на 1-3 доби, тенденцію або орієнтовний прогноз – на 7-10 днів. Але цей прогноз ще потребуватиме уточнення. Все, що стосується місяця, а тим більше сезону… Дійсно, є науковці, які розробляють такі сезонні прогнози. Наприклад, наш український Гідрометцентр прогнозує погоду на прийдешній місяць щомісяця. І він каже, що температура повітря коливатиметься в таких межах, і це буде на півтора градуса вище за норму, а кількість опадів буде нижчою за норму. Ну, і що вам дасть цей прогноз – людині, звичайному споживачу прогнозу погоди? Нічого. Це, можливо, потрібно для якихось глобальних речей. А прогнозувати щось конкретніше – непрофесійно.

Повернемось до вас. Ви не просто метеорологиня, а популярна метеорологиня. В якомусь сенсі феномен. В чому є секрет вашої популярності, ну, окрім котиків? І як ви до неї ставитеся?

Ця популярність в значній мірі спричинена розвитком соціальних мереж. Хоча, мушу сказати, що коли я ще працювала в Гідрометцентрі чи на медіаплатформах, і до соціальних мереж ще було дуже далеко, ми, наприклад, виходили вранці з прогнозом погоди на українському радіо, і я, фактично перша, вирішила цей прогноз подавати, так би мовити, олюдненим. Додавати поради, вплітати якісь події, які нас хвилюють. Скажімо, під якусь дату згадувала, що вона історична або, можливо, якесь свято. Тобто речі, якими людина живе щодня, я інтегрувала в свій прогноз погоди. І, думаю, що саме це й стало такою запорукою популярності.

Я цього ніколи, якщо чесно, не прагнула, і навіть тут трохи ніяково почуваюся. Але, думаю, саме тому, що мені завжди вдавалося непогано писати, і, найголовніше, що мені дуже подобається і моя професія, і працювати зі словом, ось це поєднання й дало цей результат.

Спитаю ще, чи це не заважає вам жити ваше звичайне життя?

Насправді ні. Мене часто впізнають, але я практично ніколи не зазнаю ніякого хейту, зневаги, фамільярності. От на диво всі люди, які підходять десь на вулиці, завжди дуже коректні, це завжди подяка за роботу. Звісно, буває й інакше, зокрема в соцмережах, та це настільки одиничні негативні випадки, що вони розчиняються в абсолютно нормальному, доброзичливому, позитивному ставленні.

І про котиків спитаю, бо котики теж секрет популярності. Раніше ви вели ефіри з рудим котом Апельмоном, на жаль, два роки тому він помер. Зараз у вас двоє нових «колег» – кіт Тарасик і кішечка Тетянка. Такі цікаві імена. Розкажіть про них, загалом, про котів, яких ви вочевидь дуже любите.

Із задоволенням. Я дуже вдячна, що ви згадали про Апельмона, бо він був унікальний кіт. Я люблю котів, і не дивно, що я кажу про свого кота унікальний. Можливо, кожен так може сказати. Але це була думка багатьох людей, які особисто з ним знайомилися. Це був справжній аристократ в усьому. Він був просто неймовірний. Ми з ним почали ще з 2004 року, з Помаранчевої революції, виходити в ефір, і він став всеукраїнським улюбленцем. Поведінка, витримка, краса й розум Апельмона полонили усіх…

Зараз у нас Тетянка й Тарасик, їм ще нема й 2 років. Мене запитують, чому я не виходжу з ними в ефір. Це тому, що вони молоді й дуже енергійні, і якщо Апельмона можна було спокійно тримати на руках, то тут все складно. Їм треба ще набути досвіду.

Як ми їх взяли й назвали – це така прекрасна історія!.. Коли Апельмончика не стало, через деякий час нас покликали в гості друзі, що мали котячу пару, у якої народилися кошенята. Запросили, щоб ми відволіклися, але ж зрозуміло, чим це все закінчилося. Ми прийшли з наміром просто погратися з кошенятами, потім подивилися з чоловіком одне на одного: ну, давай візьмемо? – давай. Потім постав вибір, кого взяти: кішечку чи котика? І господиня каже: я вас закрию на кухні, і поки білий дим не піде, не випущу. І раптом чоловік мій каже: може, двох візьмемо? Це було таке абсолютно риторичне запитання, бо я зразу подумала: ну, а як іще, звичайно! І, знаєте, я така щаслива, що ми прийняли це рішення. Взагалі тепер не уявляю, як може бути в хаті один кіт. Їм удвох цікаво, як справжні брат і сестра вони то бʼються, то миряться. Як холодно, то обіймаються, туляться одне до одного, разом сплять. Це просто чудо.

А як стало питання, як їх назвати… Господарів звати Тетяна і Тарас, і Тарас має прекрасне почуття гумору, він народний артист театру імені Франка. І от він каже: що ви мучитесь, назвіть Тетянка і Тарасик. Отак пожартував, а я подумала: як класно! Потім дзвоню їм, питаю, чи ви не образитесь, а вони: ну як, ми ж самі запропонували?

Тарасунь і Тася – так ми їх називаємо по-домашньому. Вони дуже допомагають, особливо в такі часи стресу. Я вважаю, що міській людині без тварини дуже важко. Взагалі, коти у мене були майже усе життя, і на дитячих фото зі мною кішка Чіта. Але перед Апельмоном була дуже велика перерва без котів, тому що попередня кішка померла, і я сказала, що нізащо й ніколи вже не заведу. Але так сталося, що Апельмон до нас потрапив, і це було прекрасно. Він прожив 17 років і приніс багато щасливих хвилин.

Якою є ваша власна родина, крім котів (якщо ви про це говорите)?

Ми з чоловіком дуже давно разом, і він зараз служить у війську. Пішов у 2022 році добровольцем, відразу, як почалася війна, і вже став офіцером. Ми з ним не лише пара, родина, а й друзі, однодумці, а це важливо для стосунків – мати спільні цінності й погляди. Нам важко зараз отак рідко бачитись, але, розуміючи всю цю ситуацію, я неймовірно ним пишаюся: що у нього, не дуже молодої людини, й секунди не було сумнівів чи думки вчинити інакше.

Ви відома блогерка, у вас багато підписників у соцмережах, і ви ділитеся особистим. Що вас спонукає до такої відкритості?

Мене вже не раз про це запитували. Дійсно, людська натура така, що всі замкнені, бояться показати свій простір. Я просто така по характеру. І у мене немає особливих таємниць, тому фотографувати себе чи кота в інтерʼєрі для мене не проблема. Але при такій показній моїй відкритості я все-таки не хотіла б, щоб люди робили помилку й сприймали моє фейсбучне життя за реальне. Є якісь моменти, родинні й особисті, які я ніколи не пощу. І ніхто не знає, який у мене настрій насправді. Вважаю, що не варто відкриватися повністю, і сама обираю, чим мені ділитися.

Що стосується кількості підписників – сама здивована, як так багато набігло. Це було  природно й поступово, багато підписників додавалося після якоїсь неординарної синоптичної ситуації, коли, скажімо, Київ заливало, і я щось про це писала. Також я пишу не тільки прогнози погоди, а й такі короткі есе, роздуми, коментарі на якісь суспільні теми. І коли це резонує з думкою людей, очевидно, теж підтягуються ті, кому це лягло на душу. Я ніколи не використовувала комерційних методів, хоча було багато пропозицій. Але для мене це неприпустимо.

Як реагуєте на хейтерів, якщо такі трапляються?

Я завжди дивлюся на межу, яка маячить вдалині. Якщо людина до неї наближається, але не переходить, я терплю. Можу пояснювати, дискутувати, ще раз висловлювати свою думку. Але якщо людина вже перетнула межу, допустилася хамства, особистих образ чи образ моїх підписників, я просто спокійно видаляю її. Вважаю, що тут нема чого пояснювати чи доводити – у 99% випадків це абсолютно чужа людина, яку я ніколи не бачила.

Ви маєте цікаве хобі – співаєте в одному з київських хорів. Розкажіть про це.

У школі я співала, певно, в найкращому дитячому хорі у світі – хорі «Щедрик». І мені це дуже подобалося. А коли стала доросла, довго жила з думкою знайти свій хор. Бо саме у хорі формується гармонія – ти підлаштовуєшся під інших, вчишся терпінню, красі. Багато таких речей дає хор, і я не люблю бути солісткою, люблю саме хор.

Цілком випадково я знайшла Б.А.Х., Бароковий аматорський хор, в якому я зараз. Тут співають справді аматори, ніхто не має сталої професійної освіти чи діяльності, але це  фантастично. Я вже 7 років співаю тут, і наша хормейстерка Наталія Хмілевська визнана кращою хормейстеркою України. Більшість наших хористів ходять саме заради неї – у неї є височенна професійність і неймовірна харизма. Зараз ми готуємо оперу Перселла «Король Артур», премʼєра якої буде в кінці червня. Це страшенно хвилююче й важко, але неймовірно цікаво.

Ми вже виступали з концертами в Софії Київській, в Кирилівській церкві. І, знаєте, це такий стан душі, який навіть мені, людині, яка вміє володіти словом, важко описати.

А ще ви написали книгу «Тролейбус номер 15. Подорож у близьке минуле». Про що вона й коли чекати виходу?

Охоче про це розповім. Буквально за кілька тижнів вона вийде у «Видавництві Старого Лева». Це моя перша книга, і це теж мрія. З тої серії, що Бог взяв легенько за плече. Колись це все почалося із звичайного посту у фейсбуці, де я пригадувала київські локації своєї молодості, якісь враження про Київ тих років – 70-х, 80-х, 90-х. А потім у мене виникла ідея книжки про тролейбус №15 – це той маршрут, яким я щодня їздила з дому в центр. І кожна зупинка, очевидно, має свою назву вулиці, і кожна вулиця має свою історію, і з кожною у мене повʼязана своя історія… Загалом такої міської літератури у нас небагато, і я подумала, що це буде актуально. Сама книжка йшла довгим і важким шляхом, і от врешті-решт вона вийде.

Як довго ви її писали?

Із часу опублікування того першого посту і до сьогоднішнього дня пройшло, напевно, 5 років. Насправді писала я не так довго, бо мала певні заготовки, а потім журналісти й історики з «Української правди» це допрацьовували. Вони додавали фотографії, нові розділи, і у мене вже був такий дедлайн, під який я підлаштовувалася. Тобто, якщо спершу я розкачувалася і могла місяць нічого не писати, то тут, як справжній дисциплінований письменник, сідала й писала. Мені буває важко от просто сісти. Я читала, що Гемінґвей починав день з того, що пив каву, а потім сідав і працював 2-3 години, потім обідав і знову працював. А я це роблю якимись ривками, спонтанно. Однак тут ситуація змушувала мене писати, і це, можливо, добре. Мені сподобалося писати, це така внутрішня робота, яку хочеться продовжувати.

Що є для вас джерелом натхнення? Глобально й щодня.

Головне натхнення в діяльності, певна, йде від того, щоб любити те, чим займаєшся. Як тобі це не подобається, і ти це робиш з примусу, толку не буде. Глобально ж у нашому житті, коли війна, коли щодня стрес, думаю, важливо не скотитися в таке всепропальство. Я не хочу використовувати якісь заяложені кліше, що треба на все позитивно дивитися. Це легко радити, але нелегко зробити. Та у людей є така риса, будьмо відвертими: вони часто не вміють цінувати те, що мають. А варто б. Треба сприймати життя таким, як воно є, і якщо є можливість щось у ньому змінити, навіть якісь дрібниці, міняти. Важливо не засиджуватися вдома, читати багато художньої літератури, бути вдячними. Усім нашим діячам культури теж, адже зараз таке неймовірно цікаве й багате культурне життя в Києві – купа виставок, лекцій, театральних вистав. І цим усім можна жити і себе наповнювати. Життя не можна відкласти, поставити на паузу – я це зроблю після війни, я це прочитаю після війни, я це поремонтую після війни. Життя йде зараз, воно триває, і я думаю, що ось такою стійкістю і любовʼю до життя ми, люди, які безпосередньо не воюють на фронті, повинні вкладатися в нашу перемогу, як обовʼязково буде.

Може, маєте ще якісь повсякденні жіночі ритуали для гарного настрою, краси? Ви чудово виглядаєте.

Дякую за комплімент, але… мені тут важко щось розказати. Звісно, я за собою доглядаю, та ніколи не перебільшую. Терпіти не можу щоденний макіяж, бо багато років працювала на телебаченні, а грим так набридає – коли не можеш око потерти, торкнутися свого обличчя. Тому в щоденному житті я, окрім якихось хороших, до речі, наголошую, хороших дорогих кремів, бо не треба вестися на копійчане, практично нічого не використовую. Люблю час від часу піти до косметолога, манікюр і зачіску, звісно, теж роблю. Це просто обовʼязково, коли ти виходиш на люди. Ще скажу, що у нас дуже багато гарних жінок і дівчат. Я часом йду вулицею, дивлюся й думаю, які українці навіть антропологічно красиві, обʼєктивно.

Загалом, краса – це генетика. У мене були дуже красиві батьки, навіть у поважному віці вони гарно виглядали. Знаєте, людина така, яка вона є. І якщо вона виглядає молодшою, вважаю, це не зовсім її заслуга, хіба якоюсь мірою.

Як ви відновлюєтесь, як любите відпочивати?

До війни і ковіду ми дуже багато подорожували – і в інші країни, і на навіть на інші континенти. Потім все це сильно обмежило нас в пересуванні. Я маю багатьох друзів за кордоном, і могла б спокійно до них поїхати у гості, але тільки я уявляю собі, наскільки це зараз складно, що я не хочу, просто не хочу. Водночас мені настільки цікавою зараз стала Україна… Я часто їжджу в короткі подорожі в якісь цікаві локації – історичні, культурні. Це така насолода для душі та розуму. Плюс зараз ще й інфраструктура розвинулася – незважаючи на війну, у нас стільки можливостей. Я віддаю перевагу красивій природі, спокою. Екзотичні подорожі, море, пляжі, мені, звісно, теж подобаються, але, чесно кажучи, зараз найкраще – це наша українська весна: свіжа, фантастично красива природа. Це мій улюблений відпочинок.

Про що мрієте найбільше?

Про перемогу України. Тут навіть питання нема й абсолютно жодного пафосу. Я в це вірю, я про це мрію, і я просто переконана, що так і буде, тому нам треба тримати себе в тонусі, в руках, розвиватися, дбати про своє здоровʼя, щоб добре відсвяткувати перемогу.